ХХХ
– Мабуть саме провидіння визначає життєву стежку людини,
– думав Іван. – Підлітком відвідав Донбас і пов’язав з ним свою долю. Згадував, як у восьмому класі за одну ніч прочитав «Молоду гвардію» Фадєєва О.О. Схаменувся опівдні, адже давно повинен бути в школі. Книга потрясла безприкладною любов’ю юнаків і дівчат до Батьківщини. Впевнений, поки жива любов – жива Батьківщина, живий народ. Ще в початковій школі ставили п’єсу про молодогвардійців. Йому дісталась роль Івана Земнухова, Сашко Явір грав Олега Кошового, Микола Онопрієнко – Сергія Тюленіна, Люба Білецька була самим втіленням Люби Шевцової.
Невдовзі разом з однолітками побачив Донбас. Головна дорога пролягала через Пологи, Царекостянтинівку, Волноваху, Сталіно, Дебальцеве, Красний Луч, а на південь – в напрямі Ростова-на-Дону – через Іловайськ, Амвросієвку. Мабуть тоді запах вугілля і металу визначив життєвий шлях.
Знаковим став Краснодон. Тут побачив місця, де жили і навчались Олег Кошовий, Іван Земнухов, Уляна Громова, Сергій Тюленін, Любов Шевцова, Іван Туркенич та інші члени «Молодої гвардії». Разом з друзями познайомився з батьками молодогвардійців.
В Свердловську зустрівся з Радієм Юркіним. Йому було тоді сорок років, сивина ледь посріблила кучері. В Луганському машинобудівному інституті побачив Ніну Іванцову, яку кохав Олег Кошовий. Думав, як би повели себе ті, хто загинув, якби дожили до наших днів.
Існує припущення, що до загибелі підпілля в Краснодоні, Полтаві доклали рук спецслужби. Незадовго до звільнення в м. Синельникове Дніпропетровської області з Москви прибув емісар Іващенко, який склав список підпільників «для нагородження ». Всі підпільники загинули. Люди, які вивчали історію підпілля, допускають: дуже незручні були для режиму ті, хто мав досвід боротьби з фашизмом.
Після 1953 року ситуація в країні поступово стала змінюватись. Відбудова країни вимагали молодих дужих рук. В Донбасі, як в горні, переплавлялись і гартувались молоді долі.
Ділянка розливу сталі в фасоно-сталеливарному цеху Луганського тепловозобудівного заводу донедавна була обнесена колючим дротом. Тепер робітники, які там працювали, були вільні, доводилось ладити з ними. Робота була важка. Одного разу після аварії на мартенівській печі ділянку залило розплавленим металом. Бригада Віктора Письмака, не шкодуючи сил, до обідньої перерви ліквідувала наслідки аварії. На диспуті «Колектив починається з тебе», який відбувся на початку лютого 1964 року в Жовтневому палаці культури Іван був ведучим, розповів про дружню роботу бригади. Особисті інтереси та інтереси колективу тут були в пошані. Диспут справив великий
резонанс, сколихнув життя багатотисячного колективу, на якому трудилось 36 тисяч чоловік.
Луганська область на карті України представлена промисловим півднем і аграрною північчю. Вони перетинаються наче олімпійські кільця. Схоже на США 1861-1864 років, тільки там був аграрний південь і промислова північ.
В шестидесятих роках велика увага приділялася зміцненню комсомольських організацій шахт, заводів фабрик, новобудов. На будови Сєвєродонецька, Лисичанська, Рубіжного прибувала молодь не лише з України, але й з інших республік СРСР. А як говорив в свій час Фрідріх Енгельс, всяка спільна діяльність передбачає організацію.
З цього і розпочинали. На рівні області, міст і первинних організацій робота перейшла в практичну площину. Ентузіазм молоді підкріплювався конкретними діями по створенню належних житлово-побутових умов, умов для роботи і відпочинку.
Середній вік мешканців Сєвєродонецька становив 27 років. Традиції соціального життя лише складались. Утворювались молоді сім’ї, народжувались діти. Будувались житло, магазини, дитсадки, школи, професійно-технічні училища, кінотеатри, спортивні споруди. Обком комсомолу систематично вів роботу в молодіжному середовищі, вивчав назрілі проблеми.
Ініціатива молоді завжди знаходила підтримку першого секретаря обкому партії Шевченка В.В. Це була легендарна людина. В роки окупації він очолював партизанський рух на Луганщині. Простий у спілкуванні, душевний і доступний для трудівників, він знав особисто десятки шахтарів, металургів, будівельників. Не терпів грубощів, зневажливого ставлення до трудівників. Користувався авторитетом і любов’ю людей.
Володимира Васильовича любили за те, що його спілкування з людьми, незалежно від того, де воно відбувалося, було не казенним, а діловим і разом з тим невимушеним. Він і відпочивав разом з молоддю, гарно грав у волейбол. Його виступи на нарадах – взірець спілкування не лише між діловими людьми, а й взірець людяності:
– Їду якось до батьків в Антрацит. Дощ пиріщить, як з відра.
Дивлюсь, на узбіччі стоїть молодичка з дитинкою. Зупини, говорю водієві: бачиш, всі проїжджають мимо, ніхто не зупинився, – розповідає, роблячи відступ від цифр і офіціозу. Машина зупиняється. – Сідай, молодичко, – запрошує. – Адже ти і дитинка вимокли.
Та ніяковіє:
– Я вам машину вимажу.
– Нічого, тільки-но купив, це її випробовую, – жартує.
Їдуть, поволі зав’язується бесіда.
– Звідки ж ти, – запитує
– Тутешня, з Антрациту.
– А чия ж ти будеш? – непідробно цікавиться Володимир Васильович. Це його батьківщина, та стільки підросло земляків, ростуть, немов гриби після дощу.
Жінка називає прізвище.
– А де ж батько працює?
– На шахті в комбінаті «Донбасантрацит».
– Як шахта працює, чи задоволений батько заробітною платою?
– Заробіток непоганий, але скаржиться на нестачу порожняка і простої. Молодь нудиться у вихідні, куди подіти себе не знає. Багато прогулів.
Так, поки доїхали додому, Володимир Васильович знав найболючіші проблеми шахтарів. Йому не потрібні сухі довідки. Справа в головному: як живеться трудівникам.
На зборах директорів шахт у Красному Лучі він говорив не лише про виробничі проблеми. Люди скаржились на грубощі окремих керівників.
– Ви ж не розмовляєте з людьми, а горлаєте на них, принижуєте людську гідність. Чому багато прогулів – через пиятику. Слід більше уваги приділяти організації дозвілля, створенню умов для нього.
Розмовляє Іван з Олексієм Бурцевим – секретарем комсомольської організації шахти імені «Известий», Анатолієм Должиковим – першим секретарем Краснолучського міськкому комсомолу. Пропонує:
– Давайте організуємо у вихідні дні поїздки до драмтеатру, філармонії, на футбольні матчі «Зорі».
– Наші хлопці скаржаться, що на матчі з «Спартаком», ЦСКА, «Торпедо» з периферії попасти важко, – говорить Олексій, до речі, він майстер спорту з вільної боротьби.
– Домовимося з ооблспорткомітетом про виділенням певної квоти для краснолучців. А як бути з автобусами?
– Директори шахт підуть назустріч, – запевняє Анатолій.
В обкомі комсомолу проблемами патріотичного виховання школярів опікувалась Алла Погорєлова. Військова гра «Зірниця» користувалась широкою популярністю серед підлітків. Систематично проводились змагання «Шкіряний м’яч», де себе випробовували майбутні футболісти «Зорі», яка виборола у 1972 році звання чемпіона СРСР. В школах, профтехучилищах була створена широка мережа гуртків, спортивних секцій.
Траплялось, що шахраї пристосовувались до благородних справ, переслідуючи корисливі інтереси. Так трапилось в Сєвєродонецьку з першим секретарем міськкому комсомолу Рєзніковою. Уряд України виділяв для молодих будівельників дефіцитну побутову техніку – холодильники, телевізори, газові плити тощо. Ця особа приохотилась під прикриттям турботи про молодь розподіляти все це серед «потрібних людей». Перший секретар міськкому партії Князєв поскаржився, що ця спритниця перебрала на себе навіть його функції. Її було знято з посади на пленумі обкому комсомолу.
– Що необхідно для молоді? – постійно цікавився Володимир Васильович.
– Відсутні спортивні споруди, – говорив перший секретар обкому комсомолу Ляхов І. А.
– Домовлюсь з міністерством щодо виділення матеріалів. Проектна документація льодового стадіону, тенісних кортів є. Ваше завдання – укомплектувати молодіжні будівельні загони.
Розуміли, потрібно не просто будувати, але й вирішувати питання підготовки кадрів педагогів, вихователів, спортивних тренерів. Іван разом з друзями Степаном Дємєрковим, Юрієм Анпілоговим вирішили питання цільового прийому на факультет фізичної підготовки Луганського педагогічного інституту. Із розумінням до цієї проблеми поставився ректор Пічугін В. Г.:
– Попрацюйте з випускниками місцевих шкіл, щоб поступали на наш факультет. Це буде гарантія, що вони повернуться до Сєвєродонецька, Лисичанська, інших міст і сіл.
Активно включились в профорієнтаційну роботу серед молоді Алла Погорєлова, відділи шкіл, робітничої молоді, в тому числі Микола Герасимов, Володимир Севрюков, Микола Геврасьов, Віктор Коваленко. Обласну організацію в питаннях працевлаштування, налагодження побуту молодих сімей підтримали секретар ЦК ЛКСМУ Бихов Л. В., завідуючий відділом робітничої молоді Письменний Є. І.
Спілкування з досвідченими партійними працівниками було школою справжнього професіоналізму. Секретар Ленінського райкому партії м. Луганська Щедриков С. І. запросив Івана відвідати шахту ім. ХХ партз’їзду – єдину в межах обласного центру. Перевдяглися в робочу форму і спустились в шахту. Йдуть відкаточним штреком, де працюють прохідники. Кожне вимовлене слово відгукується луною. Чують, як робітники говорять:
– Подивимось, чим вони нам допоможуть, – і при цьому здобрюють сказане жареним словом.
Зрозумів, вони вже попереджені про візитерів.
Підійшли, привіталися. Бригаду очолював Герой Соціалістичної Праці. Скаржиться на простої.
– Які проблеми? За чим затримка? – запитав Семен Іванович.
– Проблема одна. Потрібен порожняк. А за нами справа не стане.
– Подумаємо, як зарадити справі. Поговоримо з директором шахти, з директором заводу гірничого устаткування.
Звертаючись до юнаків, які працювали в бригаді, Іван запитав:
– Що вас хвилює, хлопці?
– В цілому керівництво шахти робить немало. А ось з дозвіллям…– розводять руками…
– Ми з працівниками відділу пропаганди порадились. Можемо організувати колективні відвідування театру, філармонії в обласному центрі.
Так скрізь у молоді різні запити, в різних містах свої можливості. Найбільші вони у тепловозобудівників. Адже тут знаменитий спортклуб «Зоря». Тут Іван грав в командній першості заводу з шахів.
В Кадіївці – свій мотодром. Пам’ятає, як після його відвідин з секретарем міськкому Василем Мозальовим вийшли чорні, як негри. На поворотах, коли мотоцикліст гальмує ногою, на яку надіто шматок автомобільної шини, глядачів обдає шлейф пилюки з гаревої доріжки.
Володимир Васильович нерідко дорікав комсомольським працівникам, що вони недостатньо турбуються про організацію дозвілля молоді. Якось він в серцях сказав:
– Невже я повинен власноруч організовувати також і екскурсії в театр, філармонію, спортивні змагання.
Незручно стало після цього, адже відомо, до чого призводить неуважність до запитів молоді.
В одну з поїздок до Красного Луча, який став для Івана візитною карткою Луганщини, познайомився з Олексієм Бурцевим – секретарем комітету комсомолу шахти імені «Известий », майстром спорту з вільної боротьби. Йдуть мимо ларка, який стоїть неподалік прохідної. Таке сусідство насторожило. Олексій наче вгадав його думку:
– Це немов нарив на тілі шахти. Багато хто з хлопців, м’яко кажучи, спіткнувся тут в день одержання зарплати.
– Що ви зробили, щоб цього не було?
– Звернулись до міськвиконкому, але там і слухати не хотять. Твердять – лопне бюджет міста, якщо не виконуватиметься промфінплан.
Того ж дня Іван разом з Анатолієм Должиковим і Олексієм Бурцевим зустрілися з секретарем міськкому партії Макєєвим Г. І. Стрункий чорнявий чоловік 45 років з веселою іскоркою в очах привітно зустрів хлопців. Обом потиснув руки. Іван назвав себе.
– Сідайте, що привело вас до мене?
Розповіли про нагальні проблеми молодих шахтарів. Григорій Іванович не став прикрашати ситуацію.
– Ряд подібних злачних місць ми вже ліквідували. Але не всі. Дружини шахтарів в день видачі зарплати чатують на чоловіків біля прохідних.
Домовились спільними зусиллями боротись з пияцтвом. Для цього організували поїздки на матчі «Зорі» з такими командами як «Торпедо», ЦСКА, «Спартак». Директори шахт виділяли автобуси для вболівальників. Ситуація, хоч і поволі, змінювалась на краще.
Григорій Іванович був інвалідом, учасником Великої Вітчизняної війни, людиною честі. Надалі у Івана склались добрі стосунки з цією чудовою людиною. Через 30 років в міністерстві промислової політики побував його син. Розповідав, як батько згадував цю зустріч. Він залишив по собі добру пам’ять серед земляків.
ХХХІ
Будь я на месте моих подданных,
я стал бы бунтовать.
Людовик ХV
Із підручників відомо про загибель багатьох цивілізацій. Знайдене Шліманом місто Троя сприймається нами наче сон. Вражає уяву Давньоєгипетське царство, яке проіснувало 2500 років, Римька імперія – 1000 років. Персії – нинішньому Ірану – 2500, Піднебесній імперії – Китаю – 3500 років. Життєздатність Радянського Союзу багатьом також здавалась вічною.
Проте ні з чим не схожі стали методи боротьби в 20 столітті. Якщо Чингіс-Хан варив своїх суперників живцем в котлі, то сучасна наддержава поливала мирних мешканців напалмом, знищувала джунглі дефоліантами і т. п. Цілеспрямоване розмивання найпривабливіших рис українського народу, його традицій, вірувань, мови, культури стало найвитонченішим, найпідступнішим методом заволодіння його багатствами, перш за все землею.
Якщо буржуазні суспільства вже виробили хоч якийсь імунітет проти космополітичної всеядності, моральної розпусти, то український народ виявився безпорадним перед нав’язаними йому «цінностями» глобалізації. Біологічна, ідеологічна, екологічна, економічна експансія підточили генетичне здоров’я нації й основи державності. Ошуканий народ став жертвою подвійних стандартів, з розпадом Союзу втратив ознаки громадянського суспільства. Наче пилососом з країни висосані природні багатства, фінансові ресурси, історичні реліквії, культурні цінності, наукові кадри. Більш за все постаралися вітчизняні квіслінги (15).
Проголошена в 1921 році нова економічна політика дещо пожвавила відродження розореного громадянською війною господарства. Не дивлячись на це, в Поволжі і на Україні в 1921-1922 роках лютував голод. Загальна колективізація 1929-1932 років відкинула назад сільськогосподарське виробництво. Усуспільнення засобів виробництва, худоби і навіть домашньої птиці розорило заможних селян. Разом з визискувальною політикою
уряду, зокрема, таких його діячів як Лазар Каганович, Влас Чубар, Станіслав Косіор, Мендель Хатаєвич, все це підвело Україну до голодомору 1932-1933 років.
Більшовики експропріювали і знищили Тихона Бика, померла від голоду найменша дочка Оляна. Згадував його син Сергій, як один дідусь, у якого усуспільнили коня, ніс йому в торбинці кілька сухарів і плакав. Доглядати нещасних тварин були приставлені п’яниці й ледацюги, які ніколи не мали на своєму подвір’ї навіть собаки.
Доводилося чути й онукові, як Євдокія, дочка Тихона, дорікала сусідці Насті Веретільничці:
– Пам’ятаєш, як твій брат Борис розкуркулював нас, побив навіть глиняні горшки. Які ж ми куркулі були? Батько й мама і ми – шестеро дітей – працювали день і ніч. Ходили пухлі, адже все насіння, навіть посівне, вигребли босяки-більшовики. Настя виправдовувалася, та минулому не було вороття.
Розповідав дітям Сергій, як тяжко доводилося працювати в колгоспі. Не вистачало сил дивитись на ледарів. Був у них в бригаді один такий.
– Бувало приляжемо в обідню спеку під гарбою відпочити, та невдовзі й підхоплюємося. А цей, як він говорив, «партєйний» лежить і не думає вставати.
– Чому не стаєш до роботи? – питаємо.
– А ви записуйтесь в партію, теж лежатимете.
В той час, коли елеватор на станції був вщерть заповнений пшеницею, на трудодень видавали миску баланди. Голодомор 1932-1933 років був жахливий, у 1933 році в районі смертність серед селян зросла на 50 відсотків. Серед людей ходили неймовірні чутки, від яких волосся на голові ставало сторчма (8, 73).
А в цей час Сталін Й. В. заманив до СРСР погостювати і впевнитись у «благополуччі» народу видатного французького письменника Ромена Ролана. Привезли його в Київ, щоб він упевнився, що всі чутки про страшний голод – «нєправда».
Організували дійство «сотруднікі» ОГПУ. З обох боків Хрещатика поставили ларки з хлібом. Всі вулиці, які ведуть до Хрещатика, з обох боків перекрили ті ж «сотруднікі».
Дійство почалося.
– Смотрітє, господін Ролан, как у нас голодаєт народ. Хлєба полно, нікаво в очєрєдях нєт.
Дійсно, жодного бажаючого скуштувати «іхнєго хлєба» ніде не видно. А в цей час вище, на Печерську і біля Золотих воріт, лежали тіла тих, хто «наєлся іхнєго хлєба». Обдурений Ромен Ролан, повернувшись до Франції, став спростовувати повідомлення журналістів про страшний голод в Україні.
В США знайшовся журналіст, який свідомо брехав американцям, що голоду в СРСР немає, а йому за це навіть присудили Пулітцерівську премію, як кращому журналісту. Тепер посмертно хотять його позбавити цієї премії.
Про жахи громадянської війни розповідала Іванова мама, найменша Трохимова дочка:
– 31 грудня 1918 року у Дніпрі потонуло більше 300 махновців, які тікали з Єкатеринослава. Ридало тоді Гуляй-Поле за своїми синами. Ридало воно і в січні 1919 року, коли ховали 52 бійців саперної роти, в т.ч. нашого батька. Махно забрав тоді нашого батька на очах восьми переляканих дітей і послав на вірну смерть, а сам умив руки. Залишились ми у хаті без даху напризволяще.
– Працював батько у ливарному цеху на заводі Кригера, – згадувала дочка Ганна, якій тоді йшов десятий рік. – Тільки тато прийшли з роботи, влітає у двір тачанка. Вскакує Махно: «Трохиме, одягайся. Німці (так чомусь розповідали в сім’ї) на Гуляй-Поле йдуть».
– Тато взули чобота, якого встигли зняти. Поцілували нас, і бальше ми їх живими не бачили.
Саперна рота із числа необстріляних робітників зупинилась у полі на півдорозі до залізничної станції. Хоч рота і називається саперною, ніякої позиції підготовлено не було, та цього навіть не встигли б зробити.
Найстрашніший прорахунок Махно допустив, коли, довірившись червоним, послав 10 тисяч чоловік через Сиваш у Крим з 800 кулеметами. Живими повернулись 250 кіннотників та 25 кулеметних тачанок. Інших знищили війська Фрунзе. Хоч знав, що союзники-московіти до цього двічі його зраджували. Це була найбільша стратегічна помилка, яка разом з підступним вбивством Григор’єва позбавила Україну надій на завоювання державності. Те ж саме слід сказати про терор проти німців-колоністів, які завжди відзначалися законослухняністю. Звісно, про неї важко говорити в умовах безвладдя, а значить відсутності законів, як однієї з важливих ознак демократичного суспільства.
Німецькі колоністи були взірцем хазяйнування на землі. Не дивлячись на те, що вона була їм чужа, давали їй назви співучі, поетичні: Блюменталь – Долина квітів, Зільберталь – Срібна долина.
І дійсно, як не любити таку прекрасну, плодючу землю. Німці,
хоч і чужинці, ніколи не зробили б з неї сміттєзвалище, площа якого в Україні в 2013 році досягла 43 тисяч квадратних кілометрів. Це територія Данії з населенням 5,4 млн чоловік. Територія 15 європейських країн менша, ніж площа під смітниками України.
До початку колективізації Іванів батько з дідом Тихоном бували в Молочанську – німецькій колонії.
– У них були добротні будівлі. Весь реманент знаходився під навісами, коні чисті, ухожені, все до ладу. Та в наших дядьків було не гірше. А в громадянську навколо Молочанська німці зробили мур з бійницями, встановили кулемети і сказали: «Розберіться між собою, оберіть владу, і ми будемо їй підкорятись».
В Златополі було створено єдиний в СРСР єврейський автономний район. Потурбувались про своїх єдиновірців Володимир Ульянов-Бланк, Лейба Бронштейн та Янкель Ієшуа, – відомі під псевдами Ленін, Троцький, Свердлов.
За Базарною вулицею на Ярмарковій площі поховані бійці саперної роти. Серед них Іванів дід – мамин батько Литвиненко Трохим Петрович. На плиті напис: «Бійці повстанської армії (махновців). 1918-1921 рр.»
Про його дітей ніхто не турбувався. Залишились сиротами п’ятеро синів – Григорій, Іван, близнята Василь і Володимир, Микола, три дочки – Пріська, Ганна і Наташа. Хлопці змалечку працювали у господарів, дівчата гляділи чужих дітей.
Розповідала найменша, Наташа:
– Віддала мене мама на Бочани до одного хазяїна доглядати дитину. А мені самій ще й 10 років не було. Я нудьгувала за мамою, так нудьгувала, що одного разу втекла.
– Як же ти, моя дитино, додому втрапила?
– З Бочанської гори добре видно церкву, я в той бік і пішла. Перейшла мостом через річку, а далі бруківкою йду та йду до самого кладовища. А за ним, я знаю, наші П’ятихатки. Ось так і опинилась вдома.
Заплакала мама, пожаліла дочку та, нічого робити, знову відвела
на Бочани.
Лежать тепер на кладовищі біля вулиці Спартаківської Іванові рідні дід Тихін, бабусі Марія Василівна, Марина Афанасіївна, мама, батько, брат. А дід Трохим з саперною ротою – в центрі міста.
ХХХІІ
Не вам в мережаній лівреї
Донощики і фарисеї,
За правду пресвятую стать
І за свободу.
Т. Г. Шевченко
З історії стародавнього світу відомо, що Римська імперія як єдине ціле проіснувала з 27 року до н. е. до 935 року, після чого розпалась на Західну і Східну під ударами варварів. Західна проіснувала ще 81 рік, а Візантія – близько тисячі років. Говорили, що в період розквіту Римської імперії над нею ніколи не заходило сонце.
Радянський Союз займав шосту частину Земної кулі і простягався на 14 часових поясів із 24. Як тільки в Калінінграді заходило сонце, його промені торкалися східних кордонів. Проте СРСР розпався незрівнянно швидше Римської імперії.
Свідкам краху найбільшої на той час імперії ця подія здавалась неймовірною. В ніч з 23 на 24 серпня 1991 року Іван чергував в ЦК Компартії України. Стояла мертва тиша. Жоден телефон не дзвонив. Окрім нього лише охорона не змикала очей.
В цей час відбувалось засідання Верхової Ради УРСР під головуванням Кравчука Л. М. Було дивно, що в такий напружений час в штабі однієї з найбільших правлячих компартій союзних республік не було жодного дзвінка.
Вирішив подзвонити в обкоми крупних областей. В цей час як рукавички мінялись перші секретарі. На одного з таких попав.
Подзвонив в Запоріжжя. Відповів Малєв В. І.
– Яка обстановка в області?
– Дивлюсь у вікно, – відповідає. – Все спокійно.
Отакої! То й не дивно, що з такими керманичами партія сконала.
Було за північ. Підійшов до відкритого вікна, яке виходило, у двір, і враз, як шквал, крики торжества з боку Верховної Ради. Включив радіо – Компартія України оголошена поза законом. Наступного дня Державний прапор УРСР було зірвано. Заборона КПРС засвідчила її справжню суть. Вона перестала бути партією однодумців. Подвійні стандарти в партії призвели до створення глибокого водорозділу між рядовими членами та її керівництвом. Так званий «демократичний» централізм породив вождізм. Запам’ятав, як одного разу на нараді працівників літератури і мистецтва виступав прообраз Володьки Лободи із роману Олеся Гончара «Собор». Чує, позаду хтось в’їдливо і досить голосно коментує кожне «повчальне слово вождя».
– Хто ж це так відверто нехтує «повчальне слово»? – запитав у свого друга Бориса Івановича Козоріза.
– Та це ж Олесь Гончар і Павло Загребельний – живі класики української літератури!
«Вождь» кидає злі погляди в їхній бік, та не такі це були люди, щоб дозволяти витирати ноги об них.
Кожне слово «вождь» завжди подавав як істину в останній інстанції. Закінчивши, робив паузу. Потім з іронічною гримасою грубим прокуреним голосом запитував:
– Немає бажаючих виступити?
– Ги-ги, – реготять підлабузники.
Потім зупиняє погляд на якому-небудь працівникові:
– А ти не бажаєш виступити?... Не бажає, – зробивши паузу, під улесливий смішок тих же підлабузників глузливо підсумовує «вождь».
Понад усе любив потоптатись по науці. Забійний номер виглядав так. Піднімає завідуючого відділом науки і учбових закладів:
– Чим ви там займаєтесь? Ви доктор яких наук?
Зал в очікуванні екзекуції повертає голови. «Любителі науки» догідливо щуряться, підморгують один одному.
– Філософських? Теж мені, фі-ло-со-фи!
Що за цим? Що хотів сказати? – Принизити, дармоїди, мовляв. Підлабузники втішаються.
Всі розходяться. Занавіс закривається.
Під вечір зверху доноситься вказівка:
– Завтра вранці здати одну сторінку тексту по кожному контрольованому напрямку.
Розпочинається всенощна.
Два-три рази з в’їдливими коментарями матеріал повертається назад. В решті-решт вірний помічник «Санчо-Панса» зброшюровує їх.
Дивишся, невдовзі, величезним тиражем виходить під авторством «вождя» опус, єдиним достоїнством якого була добротна палітурка. Після розвалу СРСР його вигрібали з бібліотеки на смітник, як непотріб.
До моменту краху СРСР накопичилась критична маса проблем в усіх без виключення галузях народного господарства, в політичній і соціальній сфері, в області державного будівництва, організації і управління. Зношений потенціал, урівнялівка, несприйняття нововведень, криза «єдиноначалія» в партії, небажання і невміння державного керівництва розв’язувати назрілі протиріччя призвели до відчуження партійної верхівки від народу.
Минуло близько 30 років з того часу, як «мічений» дав перший імпульс до розвалу Радянського Союзу. Це був сигнал «Гейдельбергському клубу» йти «на добивання». В пострадянських державах відчуження влади від народу досягло апогею. Тліють міждержавні військові конфлікти. Все відбувається згідно з теорією катастроф, коли маса протиріч і напруги досягає критичної межі.
В Радянському Союзі були намагання розв’язати протиріччя, як говорить марксистське вчення, між формою і змістом. Це так звана «відлига» при Хрущові М. С., намагання Косигіна О. М. запровадити госпрозрахунок. Проте ці тенденції були зупинені. Розпочалися процеси, які суперечили здоровому глузду. Було створено дві партії – промислову і сільську (чому не було будівельної, транспортної і т.п.?); зупинено Дніпро; споруджено «приміську» ЧАЕС біля Києва; з поверхні Землі зникло Аральске море; побудовано БАМ на вічній мерзлоті (тепер шпали висять на рейках); в результаті так званого освоєння цілини мільйони тонн плодючого гумусу рознесено вітрами аж до Карпат; вирубано виноградники. За все це ніхто не відповів. Як тут не згадати священний ритуал «Суд води», зафіксований навіть в законах стародавньої Індії. Коли хтось пошкоджував арик, з’ясовували: якщо на той час в арику не було води – при народі відрубували руку; якщо вода була – в ній належало втопити злочинця. В цьому простежується зв’язок часів і народів – про ритуал «Суд води» розповідають написи в Кам’яній Могилі під Мелітополем.
Те, що відбувалося далі вкінець дорушило справу: з народу вийняли душу. Виникло близько 200 партій (здебільшого на папері). Деякі з них перетворились у справжні злодійські зграї.
ХХХІІІ
Перед нами компания авантюристов,
предателей родины и революции,
бесчинствующих на вакантном
троне Романовых.
А. М. Горький
В міру сил «вожді» «перетворювали» природу, а разом з нею виймали душу з народу, «Батько всіх часів і народів» будував Біломор-канал під наглядом НКВД. Пролетарського письменника Горького О. М. будівельники у «захваті» вітали помахами лопат, якими під проводом «зодчого» власними руками копали собі могилу.
На замок закрили українське село, як в період кріпосного права. Селянин, неначе кріпак без пашпорта, не міг виїхати навіть на навчання або лікування до міста.
Страхітливий голодомор 1932-1933 років в 22 країнах світу затаврований як геноцид українського народу. СБУ незалежної України опублікувала список його організаторів і виконавців. Але знайшлися ті, хто заперечує геноцид.
Все відбувалося і в душах людських, і в природі за зловісною теорією катастроф. При цьому так жорстко пов’язане перше і друге, що зовсім не суперечить теорії діалектичного матеріалізму. Адже це теорія розвитку людського буття і природи. Інша справа, з якою метою і якими методами здійснюється.
Той, що танцював «зодчому» гопака, згодом викинув його з мавзолею на смітник і заходився ще запопадливіше все і всіх перетворювати. А щоб не пручались, давив їх танками в Новочеркаську. Луганські тепловозобудівники тісно співпрацювали з новочеркаськими електровозобудівниками. Миттєво зловісна новина досягла Луганська.
Що ще перетворив, вірніше, натворив цей, другий?
Винищив українську природу, затопивши мільйони гектарів плодючих чорноземів, перетворив Дніпро у стічну канаву, пустив на дно місця козацької слави, безліч населених пунктів і кладовищ. Примусив на чорноземах замість пшениці сіяти горох, кострою годувати тварин, а людей – хлібом з горохом.
Створив із однієї партії дві: промислову і сільську.
Підняв в атмосферу, аж до Європи, мільйони тонн цілинної землі, не дослухавшись до гіркого досвіду Канади і Австралії.
Наслідуючи досвід «батька всіх часів і народів» щодо загальної колективізації здійснив загальну хімізацію народного господарства, залишивши український народ без питної води. Чого варті лише «Бермудський трикутник» в Донбасі: Сєвєродонецьк-Лисичанськ-Рубіжне; хімічні гіганти в Горлівці, Черкасах, Рівному і т. п. Одеса з припортовим заводом в будь-який час, особливо в умовах війни, може повторити трагедію індійського міста Бхопал.
Так звана грошова реформа виявилась насправді завуальованим приводом для неконтрольованої емісії грошей, внаслідок чого купівельна спроможність рубля знизилась на третину.
Виганяв Нобелівських лауреатів з країни, наче слон в посудній лавці топтався по літературі і мистецтву, поки його ставленик комсомольський вожак-кагебіст не відсторонив від влади.
Третій побудував БАМ на вічній мерзлоті в нікуди, тепер шпали висять на рейках. Щодня московське радіо і телебачення «бамкало» по головах людей.
Український «зодчий» виклопотав дозвіл побудувати на обводненій території Чорнобильську АЕС. Наче дамоклів меч назавжди нависла вона не лише над Україною, але і над усією Європою.
Перший «творив» 29 років, другий – 11, третій – 18. До них був гаркавий дідусь, який відкинув «Росію в пітьму» – 7 років, а після них – мічений 6 років. «Врєменщікі» удвох правили 3 роки. Отже, сімом вистачило 74 роки, щоб знищити не лише Російську імперію, а й розвалити Радянський Союз.
Тільки з врахуванням скоєного можна здогадуватись, яку країну можна було вибудувати, якщо навіть за цих умов, заплативши дорогу ціну, вона стала наддержаваю. Всупереч усьому було відбудовано країну після Великої Вітчизняної війни, здійснено індустріалізацію, механізацію сільського господарства, електрифікацію народного господарства, досягнуто прогресу в науці, освіті, літературі, мистецтві, охороні здоров’я, фізичній культурі і спорті, в оборонній і космічній галузях.
ХХХІV
Та не всі віття обломили лихоліття двадцятого століття. Дивом проросли молоді пагони у вихорі білогвардійщини, більшовизму, розгулу блазнів-«батьків» і злодійкуватих «матінок».
Кіндрат Бик спромігся дати освіту синові Кості і той став учителем в гімназії. Його вихованець професор Київського національного університету імені Шевченка Т. Г. Карпенко Олексій Іванович завжди добрим словом згадував свого наставника.
– Кость Кіндратович був людиною принциповою, сміливою і відвертою. Користувався незаперечним авторитетом серед учителів і учнів. По його підручнику української мови вчилося не одне покоління. Дуже не любив підлабузників, пристосуванців, людей нещирих. Виступаючи на зборах, говорив: «Чого ви мовчите, ховаєте голови в пісок, не відстоюєте правду».
Ще не закінчилась Велика Вітчизняна війна написав листи президентові США Ф.-Д. Рузвельту, прем’єр-міністру Великобританії Уінстону Черчіллю, першому секретареві ЦК ВКП(б) Й. В. Сталіну з пропозицією провести в Гуляйполі Міжнародний конгрес вільних міст. За цей вчинок вольнолюбства був жорстоко покараний.
Директором гімназії в 30-ті роки був Прокіп Федоренко. Сивочолий, в білому костюмі і солом’яному брилі дивився він на оточуючу дійсність, як запам’ятав Іван, з якоюсь іронією, смутком і недовірою водночас.
Розповідають, знав він кращі часи. До революції щороку їздив з дітьми до Італії на Середземноморські курорти. Син його Микола став академіком, директором Інституту світової економіки і міжнародних відносин АН СРСР. Михайло Федоренко був директором СШ № 1, а потім заврайвно.
Брат Марії Василівни Кучерявої, дружини Тихона Бика – Іван Михайлович Кучерявий також став поважною людиною. Був він в сім’ї найменшою, десятою дитиною. Батько сказав:
– Всі оратимуть землю, а найменшого вивчу.
Мудрий був чоловік, дотримав слова. Іван закінчив Дніпропетровський медичний інститут. У 1930-1940 роках працював заступником директора Інституту удосконалення лікарів, Інституту гігієни праці і професійної гігієни. У важкий повоєнний час з 1949 по 1953 роки був ректором Дніпропетровського медичного інституту. Кафедру загальної гігієни, яку очолював, у 1952 році реорганізував в Науково-дослідний інститут гігієни і санітарії.
Сергій з юних літ разом із старшими братами Андрієм і Тихоном трудився в полі. Після колективізації працював в колгоспі «Заповіт Леніна». В 1936 році одружився з Наташею Литвиненко з П’ятихаток. Любили вони одне одного вірно, мов лебеді.
З руїн громадянської війни піднімалось господарство. Ще живі були великі родини, мабуть тому, що в роки лихоліття малими були діти Тихона і Марії, Трохима і Марини.
Хоч і народився Іван за чотири роки перед Великою Вітчизняною війною, та пам’ятав, як збиралися у бабусі Марини п’ятеро синів і три дочки, зяті й невістки. Грав патефон, запам’ятав не слова, а образи і мелодію. Як з’ясувалось пізніше, співав Леонід Утьосов: «А у деда борода, как отсюда да туда…» Запам’ятав запах червоного,
як жар, кавуна. У 21 столітті кавуни з генномодифікованими організмами пахнуть вейсманізмом-морганізмом-менделізмом.
Із батькових братів Іван запам’ятав Тихона саме перед війною, коли батько служив у кадровій армії. Одного разу затвором іграшкового автомата хлопчикові прищемило пальчик. Було дуже боляче. Дядько Тихін вивільнив пальчик, взяв Ваню на руки і погладив по голівці: «Не плач, скоро батько прийде додому». Був він високий, стрункий та привітний. Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, день і ніч працював, будучи завгоспом
колгоспу, над постачанням Червоної Армії продовольством, евакуював техніку і худобу на схід.
Найстарший із трьох братів Андрій мав талант до техніки і золоті руки. Він керував тракторною бригадою, в якій була зосереджена вся колгоспна техніка – трактори і комбайни. Міг ліквідувати будь-яку несправність. Навчав молодих механізаторів.
Неначе плугом проорала кремлівська влада незагойні рани на тілі сільського трударя в 1929-1932 роках. Лицемір Джугашвілі, він же Коба, він же Сталін Й. В. дуже «вміло» підвів Україну до голодомору 1932-1933 років. Мета була в тому, щоб виморити непокірну українську націю. Саме цьому слугувало винищення найуспішнішого прошарку селянства, так званого куркульства.
В громадянську війну втік до США селянин Петро Продан, рятуючись від загибелі. Коли у 1921 році почув про НЕП, вирішив повернутись до Гуляй-Поля. Хотів допомогти у відбудові країни. Через океан привіз косарку, сіялку, віялку, трактор, молотарку, все, що мав як успішний фермер. Повірив «крємльовскому мєчтатєлю». Та з початком поголовної колективізації попав під сталінське «головокружєніє от успєхов».
В гіркий час, після загибелі батька, ліг на плечі Андрія весь тягар життя великої сім’ї, яка лишилась засобів для існування. За вітром пустили п’яниці і ледацюги нажите потом і кров’ю добро. На найкращих у світі чорноземах розпочався мор. Загинула голодною смертю найменша сестричка Олянка. Пухлі, за рахунок посліду, макухи ледве вижили мама й брати. Старші сестри вже відійшли від сім’ї, вийшли заміж. Разом з дітьми перебивались, як могли.
Вигребли активісти не лише їстівні припаси, але й те, що як зіницю ока берегли для посіву. Особливо старались Плетінь, Веретільник, Семенюта, які хижо ставились до тих, перед ким нещодавно запопадливо гнулись. Вночі викопали навіть картоплю на городі. На місці крадіжки в темряві забули сталеву «ключку» - метровий заточений штир, на зразок колючки шипшини, якою із стіжків висмикували солому. Зрозуміло, що злодії взяли її з метою вбивства господарів, якби вони нагодились.
З голодомору довелося Андрієві піднімати господарство. Один єдиний «Фордзон» ще не робив погоди. Ніхто, окрім Андрія, не міг розібратись з новою технікою. Восени 33-го року йшла посівна, але не всі площі було засіяно. Єдиний трактор вийшов з ладу. Петро Книш прибіг до бригадира розгублений:
– Андрію Тихоновичу, трактор не заводиться.
Сідають удвох в двоколку, їдуть в кінець гон.
Бригадир уважно оглянув двигун. Заміряв рівень мастила. Так і є, щуп показав, що воно залишилося на дні картера.
– Петре, ще трохи, і ти б загубив трактор – погоріли б шарикопідшипники.
Той похнюпився, стоїть розгублений, не може второпати, в чім річ.
– Ти коли добавляв мастило?
– Не пам’ятаю. Здається, позавчора.
Андрій з докором похитав головою. Засукав рукава:
– Розстилай брезент. Давай ключі. Зніматимемо двигун. Ризикувати не можна. Потрібно промити шарикопідшипники. Довелося добре повозитись. Неуважність тракториста обійшлася в дві години втраченого робочого часу. А могла обійтися набагато дорожче. Суворий був час. Подібний випадок міг бути розцінений як шкідництво. А цей злочин, в кращому випадку, карався ув’язненням.
Зліва направо: президент Зони 1.9 FIDE Іван Бик (Україна), президент Зони 1.8 FIDE Федір Скрипченко (Молдова), президент Зони 1.7 FIDE Іво Ней (Естонія).
Єреван, 28 вересня 1996 року
Допізна в будні і вихідні трудився Андрій.
Випадок з Петром став уроком для всієї бригади. Невдовзі надійшов ще один трактор. У вересні пішли рясні дощі. Зазеленіла озимина. У змучених голодом людей з’явилася надія.
Змалку Андрій брав менших братів з собою в поле. Середній брат Тихін раніше став правити кіньми під час косовиці. Зате удвох з Сережкою, як любовно називали найменшого, в обідню пору купали коней в Сахновому ставку. За ставком знаходилось дідівське Кучеряве поле. Тут брати змужніли, стали вірними батьковими помічниками.
Дуже любили пасти коней в нічному. Ні з чим не порівняти казкові ночі, напоєні свіжістю і духмяними запахами південного степу. Час від часу долинають дивні звуки: ось з ставкової верші почувся різкий крик кимось сполоханої чаплі, а то скинувся короп, і хвиля тихо зашелестіла очеретом. Дарма, нічого страшного біля сильного братового плеча не може бути. Від нього віє спокоєм, впевненістю у завтрашньому дні.
– Андрію, звідкіля падають зорі на землю? – запитує Серьожа, вдивляючись у зоряне небо.
– Вони летять до нас з далеких світів. У рік, коли народилася наша сестра Дуня, на землю прилетів зоряний корабель. Батько розповідав, що тоді кілька ночей небо світилось дивними кольорами, так що було видно, як удень.
67-й Конгрес ФІДЕ. Зліва направо: Ніколо Палладіно – голова комісії ФІДЕ “Шахи в школі” (Італія), Важа Шубладзе – президент Федерації шахів Грузії, Кірсан Ілюмжинов – президент ФІДЕ, Федір Скрипченко – генеральний етар Федерації шахів Молдови, Іван Бик – президент Федерації шахів України. Вересень 1996 р., Єреван, Вірменія
Концерт з нагоди відкриття
7-ої Всесвітньої дитячої шахової олімпіади.
09.09.1999 р., МДЦ “Артек”, Автономная Республіка Крим
Читати далі
|
Каталог статей
