ХХ

   Закінчувався передостанній навчальний рік. Група жила в очікуванні розподілу на переддипломну практику. В аудиторіях панували пожвавлення і радість. Особливо хвилювало, кому дістанеться право поїхати до Магнітогорська. Бажаючих було багато, а місць всього чотири. Розподіл здійснювався двічі демократичним
способом: перший – таємно, другий – тягли жереб по черзі, починаючи з найуспішніших.
   Право їхати на практику до Магнітогорська дісталося Іванові і трьом його товаришам. Ті, кому не пощастило, вихваляли Жданов (Маріуполь), Макіївку і Єнакієве тощо. Але таємно заздрили четвірці везунчиків. Розмістившись в купе швидкого потягу Донецьк-Москва, розпочали свою далеку мандрівку. 
   Потяг мчав безкрайнім Донецьким степом, огорнутим вдень синюватою димкою. Велично пропливали терикони і копри. Все, до чого так звикли впродовж чотирьох років, що здавалося таким неосяжним. Можливо, в цьому й полягає привабливість Донбасу з його одвічною міццю, яка таїлась в глибинах незвіданих надр. Але все під силу людині, яка викресала вогонь із чорного золота.
   Далі понеслись пейзажі Центральної Росії. Призвичаювались до ритму життя на колесах. Познайомилися з сусідами по вагону. З’ясувалося, з ними їдуть студенти Дніпропетровського будівельного інституту. Теж їдуть на практику до Магнітогорська. Хтось заспівав пісню геологів.
   Розвиднявся новий день, коли потяг прибув до Павелецького вокзалу в Москві. Якась дівчина допомогла знайти потрібний автобус, щоб дістатись до готелю «Україна». Другого дня знайомились з Москвою. Побували на Красній площі, в Третяковській галереї. Дорогу до неї показала літня москвичка. Коли взнала, що Іван з Гуляйполя, сказала, що в роки громадянської війни звідти доставляли хліб. Вразили картини «Последний день Помпеи» Брюллова, «Явление Христа народу» Іванова, «Апофеоз войны» Верещагіна, «Ночь на Днепре» Куїнджі, «Запорожцы пишут письмо турецкому султану» Рєпіна. Ввечері поїхали до Центрального парку культури і відпочинку ім. Горького О.М. На танцях познайомились з дівчатами-студентками першого курсу технологічного інституту харчової промисловості. Одну з них звали Людмила Румянцева. Вона була родом із Камишина. Розмовляли довго. Ніч була тепла. Розпрощалися під ранок. Ледве встигли на поїзд. Адже вранці від’їжджали на Урал з Казанського вокзалу.
   І ось студенти знову в дорозі. Перед їхніми поглядами в променях вранішнього сонця з’явилася Волга, про яку до цього чули лише в піснях, зокрема у виконанні Юрія Гуляєва. Такої маси води ніколи не бачили. Немов хизуючись собою, велично несла вона свої води в Каспій. За Волгою розкинулись безмежні заливні луки. Чим ближче до Уралу, тим красивіші пейзажі. Мимо пропливали березові гаї. Мабуть вони й навіяли Івану слова вірша «Берёзка».
   До Магнітогорська прибули пізно вночі. Зійшли, здригаючись від нічної свіжості. Ніякого транспорту не було. До міста далеко. Проте вирішили йти пішки. Ледь розвиднялося, коли добралися до управління металургійного комбінату.
   О восьмій ранку практикантів прийняв начальник учбового комбінату на прізвище Кудашкін. Судячи по всьому він ще був сонний. Поглянувши на хлопців, сказав, що йому потрібні доменщики. Дізнавшись, що приїхали майбутні сталеплавильники, зразу став байдужим. Всім своїм виглядом дав зрозуміти, що незваним гостям слід повертатися назад в Донбас і передати там, щоб йому, Кудашкіну, прислали доменщиків. Всі були спантеличені таким поворотом справи.
   Мабуть на нього вплинули здивовані погляди. Раптом він пожвавішав, обличчя його просвітліло.
   – Поступаєте в розпорядження начальника другого мартенівського цеху товариша Трифонова. Мешкатимете в гуртожитку.
   Начальник цеху направив практикантів у зміну майстра Захарова В.О., який дав хлопцям час на облаштування і попередив:
   – Сьогодні йдемо в кінотеатр.
   Здивуванню не було меж. Нічого собі, практика! Герой Соціалістичного праці – керівник практики, та ще й в кінотеатр поведе.
   Під вечір до гуртожитку завітав Володимир Олександрович. Була субота, по-вихідному одягненні магнітогорці заповнили парки і сквери. Жваво розмовляючи, йшли проспектом Металургів.
   М’які сутінки спускались на місто. Був теплий вечір кінця червня.
   В кінотеатрі ім. Горького О.М. демонструвався кінофільм «Весна на Заречной улице». Проте перегляд розпочався з документального фільму про будівельників Магнітки. Цей сюрприз підготував майстер.
   Ожили сторінки минулого. Навколо голий степ. На верблюдах перевозять будівельні матеріали, устаткування. В суворих умовах трудяться будівники мосту через ріку Урал. В завірюхи і морози. Далі – війна. Все для фронту, все для перемоги. Металурги вистояли. На екрані – знайомі обличчя. Та це ж видатні металурги – академік Лауреат державної премії СРСР Гудцов М.Т. і Захаров В.О.
   Володимир Олександрович вийшов із робітничого середовища. За практичне освоєння важливих теоретичних відкриттів в галузі металургії удостоєний звання Лауреата державної премії СРСР. Так завдяки йому побували на Магнитці у дні її народження (1929-1934 рр.).
   Наступного дня розпочалася переддипломна практика. Іван попав на четверту піч в бригаду сталевара Івана Трофімова
   – випускника Магнітогорського гірничо-металургійного інституту. Він давав йому різні доручення. По його команді відкривав і закривав завалочні вікна мартенівської печі із КІП’івської будки, доставляв проби в експрес-лабораторію. Як підручний сталевара готував жаростійку суміш для закриття сталевипускного отвору.
   Згодом доручав прибирати шлакову чашу із-під середнього завалочного вікна і заміняти її новою. Одночасно посвячував в таємниці технологічного процесу виплавки сталі. Наставник був середнього зросту, кмітливий і розважливий.
   В процесі виплавки сталі, залежно від її марки, використовували 25-35 відсотків металевого брухту і 75-65 відсотків рідкого чавуну. Після того як металевий скрап в печі прогрівався до температури рідкого чавуну розпочиналась його заливка.
   – Це дозволить уникнути теплового удару і запобігти викидам рідкого чавуну, скоротить тривалість плавки, – наставляв сталевар.
   Яскраве видовище являє собою заливка чавуну в піч. Великі червоні іскри фейєрверком освітлювали високий прогін безкінечно довгого цеху. На мартенівському майданчику ідеальна чистота. На 3-й сусідній печі бригаду очолював сталевар-татарин з середньою освітою. Проте Трофімов зауважив, що з ним важко змагатись.
   Незабутнє враження на друзів справила подія, яка трапилась на початку практики. Напередодні майстер попередив, щоб наступного дня прийшли в цех раніше і в робочій одежі.
   Всі були заінтриговані. Прийшли. На мартенівському майданчику зустрічає бадьорий Володимир Олександрович.
   – Зараз покажу вам диво, якого ніколи не забудете. Ходімо до печі, яка стоїть на холодному ремонті.
   Хлопці йдуть за ним. Підходять до печі, де муляри вже ремонтують кладку регенератора – викладену вогнетривкою цеглою споруду під мартенівською піччю. Практично це теплообмінник,
в якому поперемінно відбувається теплопередача від продуктів згоряння до цегляної кладки, а потім від неї – повітрю та коксо-доменному газу, які подаються в піч.
   Легко сказати: холодний ремонт. Насправді піч нещодавно зупинили, все пашить жаром. Але муляри вже працюють, не гаючи ні хвилини. Адже кожна зекономлена хвилина – це додаткові тонни сталі.
   Володимир Олександрович звично пірнув в черево регенератора, і хлопцям нічого не залишалась як попрямувати за ним. Гаряче повітря обпікало легені.
   – Не бійтеся, хлопці, – скоро стане прохолодніше, – підбадьорював майстер. Проминули регенератор і вийшли в боров або газохід – канал для відведення продуктів згоряння із мартенівської печі в димову трубу. Що являє собою боров? Це тунель, яким може вільно проїхати вантажний автомобіль. Повіяло протягом, трохи передихнули. Із стелі й стін звисали кетяги задимленої павутини, які ворушилися від протягу.
   – Увага, зараз вам з’явиться диво, – попередив гід.
Наблизилися до підніжжя димової труби, яку кожен бачить,
проїжджаючи повз металургійний завод.
– Погляньте вгору, – вигукнув Володимир Олександрович.
   Всі підвели голови і завмерли. Ось воно, диво. Високо в небі серед білого дня мерехтіли три яскраві зірки. Вони немов кликали до себе.
   Зірки Іванової юності світять йому донині. В той час професії металурга, гірника, геолога були оповиті романтикою. Як правило, ці спеціальності освоювали лише юнаки. Негідним мужчини вважалось навчатись «дамським професіям».
   Цей похід до зірок став прилюдією до інженерної діяльності. Під час практики Іван єдиний із чотирьох працював підручним сталевара. Серед його державних і спортивних нагород головною вважає розрахункову книжку підручного сталевара Магнітогорського металургійного комбінату імені Сталіна від 10 липня 1959 року.
   На розливочному прольоті мартенівського цеху начальником був козацького росту чоловік на прізвище Завірюха. Зрадів, коли узнав, що хлопці з Донбасу. Запросив до себе додому. Його дружина, привітна українка, приготувала вареники для гостей. З’ясувалося, що обоє евакуйовані на Урал з Макіївки в 1942 році разом з устаткуванням металургійного заводу імені Кірова С.М. Після війни так і залишилися в Магнітогорську.
   Окрім мартенівської печі Іванові довелося попрацювати і на електропечі. Сталевар був кремезний чолов’яга. Навантажував підручного страшно. За зміну випускали дві плавки. Особливо важко було завантажувати піч металобрухтом. За зміну піднімав кілька тонн металу. Ледве добирався до гуртожитку і засинав, як убитий.
   Одного разу «шеф» був покараний за своє бездушне ставлення до свого єдиного підлеглого.
   – Забий сталевипускний отвір, та якомога міцніше, – наставляв він. – Добре змочи водою шамотний порошок.
   Зробив все так як звелів сталевар. Настав час випускати плавку. Коли він взяв в руки лом і вдарив в забитий сталевипускний отвір – аж загуло, посипались іскри. Вдарив ще раз, здригнулася піч. А між тим метал перегрівався. Це вже небажано.
   Тоді сталевар приєднав до балону з киснем шланг з металевою трубкою на кінці і почав пропалювати отвір в шамотній пробці. Справа йшла повільно. Здавалося, що кисню не вистачить, а це вже небезпечно. Було чутно, тиск падає. Лише в останню мить отвір було пропалено. Сталь пішла в ківш.
   Закінчувалася зміна. Потрібно було замінити порожній балон з-під кисню на повний. На плечі Івана ліг балон широким квадратним кінцем, а на сталевара – вентилем. Так і йшли до кисневого цеху. Сталевар весь час бубонів, скаржився на долю, на тяжкий вантаж. На його претензії підлеглий відповідав, що він сам винен.
   Щодня доводилося їздити через ріку Урал з Європи в Азію і назад. В Європі знаходиться білокам’яне місто, а в Азії    – темне від кіптяви. З тих пір лише раз був в такому ж дивному місті – Стамбулі в 2000 році. Як і Магнітогорськ, він розміщений на двох континентах.
   Наприкінці липня практика скінчилася і студенти залишили Магнітогорськ. В Москві зробили пересадку і виїхали в Донбас.

Десяті офіцерські курси.
Крайній справа в першому ряді Іван Бик

Іван Бик (праворуч) з кіровоградцями Рябокучмою (ліворуч) і Зайченком. Київ, ЦК УПС, вул. камандарма Камєнєва, 8.
23 лютого 1982 року

Група офіцерів Київського, Приволзького, Північно-Кавказького
воєнних округів. На бойовій машині піхоти третій зліва Іван Бик.
На танкодромі «Десна», січень 1982 року.

* * *

   Донецьк потопав у квітах. Щороку трудящі висаджували в місті мільйон троянд. Тоді люди були не «жітєлями», як зараз, а громадянами. Хіба могли вони подумати, що через 30 років ненажерливі олігархи закриють шахти і заженуть їх у копанки. Тоді подібне навіть не могло наснитись у кошмарному сні.
   Не довго довелось хлопцям вдихати пахощі дивовижних троянд. Через лічені дні потяг мчав на Північний Кавказ. Незабутні спогади залишили збори у військовій частині 39253 - «А», що біля станції Насосна в Азербайджанській РСР. З одного боку – Каспійське море, з протилежного – Кавказькі гори.
   Сім потів зійшло з майбутніх лейтенантів. Виучкою займались бойові офіцери, які знали, почім фунт лиха. Запам’ятався капітан Силаєв. Він був весь – гармонія, як це не дивно звучить по відношенню до військового. Дивлячись на нього, Іван зрозумів – військова підготовка – це мистецтво захищати Батьківщину.
   Одного разу групу курсантів вишикували в шеренгу для стрільби з пістолета. Видали по обоймі патронів. Стрільба – по команді. Капітан Силаєв, наче барс, походжав позаду. Іван відстрілявся, підраховуючи постріли. Праворуч від нього знаходився Олег Донін. «Боковим зором» бачив, як недолугий сусіда стріляв, а потім повернув пістолет до обличчя, наче намагаючись понюхати запах пороху. Цієї миті капітан мертвою хватеою схопив його за зап’ястя. Пролунав постріл. Стало зрозуміло, роззява не рахував, скільки патронів вистрілив. Добре було, якби застрелився сам.
   Співпало так, що наприкінці серпня, коли проводились учбові стрільби, розходилась велика злива з грозою. Від пострілів 100-міліметрових зенітних гармат здригалися гори. Їм вторили громи і блискавки.
   Назад поверталися через Грозний. Сяючі вершини Ельбруса виблискували в променях сонця, яке скочувалось до заходу.
   Згодом Іван, зрозумів, дивлячись на братів – рядових солдатів, чому виблискують зірки на офіцерських погонах. Рідний брат Андрій служив в повітряно-десантних військах в Дебрецені. Двоюрідні брати – обоє Тихоновичі – Анатолій і Олександр
   – в сухопутних військах в Союзі. Гідно наслідували дідів і прадідів – потомствених військових. 

Зведений офіцерський взвод Київського, Приволзького, Північно-Кавказького воєнних округів.

Другий зліва Іван Бик.
Київ, 23 лютого 1982 року

Група офіцерів на рекогносцировці. Київська область,
лютий 1982 року. Зліва направо: Кулінічев, Бик, Медвєдєв

ХХІ

   Входження в науку розпочалося з курсових робіт, які виконувались в процесі вивчення теорії металургійних процесів, курсу металургійних печей. Це був змагальний процес на краще виконання теоретичної частини і проектування металургійних агрегатів.
   Курс металургії сталі читав професор Сапіро С. С. Інколи його викликали на металургійний завод прямо з занять для розв’язання складних ситуацій.
   Особливо близько Івану довелося спілкуватися з ним в процесі підготовки дипломного проекту на тему: «Спроектувати металургійний завод потужністю 1-1,5 млн. тонн сталі в умовах Сталінського металургійного заводу». Спеціальна частина дипломної роботи була «Підготовка рідкого чавуну до мартенівської плавки».
   На Макіївському металургійному заводі було побудовано спеціальну естакаду для продувки рідкого чавуну пароповітряною сумішшю в ковшах. Разом з проф. Сапіро С. С., доцентом Халіфом М. Л. їздив на завод, збирав масив інформації, одержаної в процесі експерименту.
   Інколи траплялися комічні ситуації. Якось домовилися втрьох їхати в Макіївку. Місцем зустрічі обрали автобусну зупинку на площі ім. Леніна. З Михайлом Львовичем прийшли завчасно. Чекають професора. Ось і умовлений час настав, але його немає. Автобус на Макіївку відправився. Чекають п’ять, десять, п’ятнадцять хвилин. Пропустили кілька автобусів. Вже втратили надію діждатися, коли підійшов слідуючий автобус. Дивляться, в ньому спокійнісінько сидить професор і навіть не дивиться в їхній бік. Заходять.
   – Професоре, що ж ви не з’явилися в умовлений час? – запитують в один голос.
   – Ой, це ви! А я навіть забув про домовленість.
   Як кажуть, коментарі зайві. До його дивацтв всі давно звикли. Наприклад, напише формулу на дошці, повернеться і плечем зітре  її. Та незважаючи на це, авторитет його був незаперечним.
   Коли доїхали до металургійного заводу, пішли на естакаду, де проводиться експеримент. Підвозять ківш з чавуном. Опускається фурма. Продувка почалася. Іван фіксує параметри, необхідні для визначення ефективності нової технології: температуру чавуну, хімічний склад до і після продувки, витрати пароповітряної суміші, час продувки тощо.
   Задоволені повертаються в Донецьк. Далі обов’язок дипломанта полягав в обробці масиву статистичної інформації та її інтерпретації.
   Протягом тривалого часу до пізнього вечора, навіть забуваючи про вечерю, працював на кафедрі. З’ясував, що завдяки застосуванню запропонованої технології з розплаву вигоряє помітна частина вуглецю, сірки, значно менше – фосфору. В результаті тривалість плавки сталі з застосуванням попередньо обробленого чавуну скоротилась на 30 хвилин. Зріс зйом сталі з квадратного метра поду печі, що стало свідченням підвищення ефективності сталеплавильного процесу. Доцент Халіф М. Л. обіцяв, що в статті, яка готувалась на основі дослідів, зішлеться також на Івана. Проте слова не дотримав. Одночасно з цим вся група була зайнята проектуванням, що вимагало великого обсягу розрахунків. Вони вимагали високої точності, оскільки похибка, допущена в тепловому балансі, могла призвести до значної похибки в конструкції мартенівської печі. Був випадок, як у когось димохідна труба в результаті розрахунків вийшла висотою в півкілометра.
   Захист дипломних проектів проходив в п’ятому корпусі металургійного факультету, який знаходиться з протилежного боку першого корпусу неподалік від заводу. З успішним захистом Івана привітала дружина Галя з своєю подругою Земфірою. Дивно було відчувати, що з інститутом доводиться прощатись назавжди. Але не з Донецьком.
   Дивиться Іван фільм «Весна на Заречной улице» і згадує Луганський тепловозобудівний завод імені Жовтневої революції, ту заводську прохідну, що в люди вивела його.
   Коли вже працював у відділі головного металурга, викликав начальник Фролов Д. І.:
   – Іване Сергійовичу, пропоную тобі очолити новостворюване спеціальне технологічне бюро. Скільки тобі потрібно часу, щоб подумати?
   – Три дні.
   Другого дня, випадково зустрівши його, Дмитро Іванович запросив до себе в кабінет.
   – Знаєш що, формуй бюро. Призначаю тебе старшим інженером. Начальником буде Ікусов В. І. Ти ще молодий, а йому вже 40.
   Нині, в пострадянський період, важко повірити, що молодість могла стати на заваді професіоналізму.
   Володимир Іванович виявився людиною товариською, комунікабельною, розсудливою. До того ж мав значний виробничий досвід.
 Іван, мабуть з врахуванням рівня підготовки в одному з провідних технічних вузів, став «теоретиком» технологічного бюро. Злагоджено взялись за роботу. 
   В той час весь радянський народ жив і працював в очікуванні прориву СРСР в космічний простір.
   Завод, на якому працювало понад 36 тисяч чоловік, також був причетний до цієї події. В 1960 році було одержане спеціальне завдання в рамках Космічної програми. Необхідно було виготовити деталі із кислотостійкої жароміцної сталі. Задана марка сталі мала високий вміст хрому, нікелю і титану.
  Знову викликає головний металург.
   – Старші колеги не впоралися з завданням. Відлиті деталі б’є корозія. Прошу тебе взятись за цю справу.
   Коли тобі 23 роки, все нове зустрічаєш без остраху, з цікавістю і бажанням освоїти нововведення. Наступного дня робоче місце перемістилося в інструментальний цех, де була встановлена індукційна піч.
 Одночасно з вирішенням проблеми виплавки сталі заданої марки довелося контролювати технологію виготовлення виплавлюваних моделей. Це жаростійка форма, яка точно відтворює контури майбутнього виробу складної форми. В неї заливається розплавлений метал. Одержана деталь практично не потребує механічної обробки. Щоб наочно уявити, що можна відлити по виплавлюваних моделях, слід назвати пам’ятники Богдану Хмельницькому в Києві, Київському князю Святославу в Запоріжжі, Петру Першому в Санкт-Петербурзі.
   З метою вирішення проблеми відливки деталей довелося відстежити технологію плавки, проаналізувати механізм формування структури сплаву заданого хімічного складу.
   Доречно було згадати поради декана металургійного факультету Стрільця М. М. – досвідченого спеціаліста і педагога. Перед війною після підписання мирного договору з Німеччиною його разом з групою молодих інженерів викликали до Москви.
   – Поїдете в Німеччину на заводи Круппа з метою підвищення кваліфікації і вивчення передових технологій виплавки спеціальних сталей, – сказали в Наркоматі важкої промисловості.
   В ЦК ВКП(б) відібрали партійні квитки і попередили:
   – Поводитись слід обережно. Якщо вас звинуватять в промисловому шпигунстві, виплутуйтесь самостійно.
   В той час німецькі пілоти, танкісти навчались і тренувались на полігонах Рязанщини і Поволжя, оскільки Німеччині було заборонено озброюватись після поразки в першій світовій війні. Згідно з Версальським мирним договором Німеччині дозволялось мати поліцейські сили чисельністю до 100 тис. чоловік. Було заборонено мати бронетанкові, військово-повітряні і військово-морські сили.
   В Німеччині до радянських спеціалістів ставились коректно і навіть запобігливо.
   – Ми знали, війна між Німеччиною і СРСР неминуча, – говорив Михайло Миколайович. – Полум’я війни вже палахкотіло в Європі. Восени 1939 року німецькі і радянські армії пішли назустріч одна одній. Польща перестала існувати як держава. В Бресті відбувся спільний парад радянських і німецьких військових частин. Проте подібний перебіг подій не міг нікого ввести в оману. Тепер між СРСР і Німеччиною утворився спільний кордон. Обидві сторони нагадували канатоходців, які балансують на межі війни і миру.
   – Ми бачили, Німеччина перетворилась у військовий табір,
   – розповідав професор. – Звучали войовничі марші, музика
Вагнера, якого обожнював Гітлер. Небаченого розмаху набула мілітаризація економіки. Виконати свою місію радянським інженерам було важко. Німці перекодовували номери плавок в доменних, мартенівських і прокатних цехах, щоб не дати нам можливості відстежити технологію виплавки спеціальних сталей. І все ж нам вдалося розгадати секрети виплавки високоякісних сталей, які використовувались в танко- і суднобудуванні, літако- і ракетобудуванні, виробництві гарматних стволів тощо. 
   На службі у Круппа знаходився видатний вчений Е. Гудремон, автор монографії «Спеціальні сталі».
   – Багато чому навчилися ви в інституті. Та життя ставитиме нові й нові завдання. Якщо не зможете знайти рішення, звертайтесь також за допомогою до Гудремона.
   Настала пора пошуків. Тим паче, що працювати доводилося вночі, в третю зміну. В кімнаті головного майстра ніщо не заважало. Було тепло. Головне питання: де криється розгадка проблеми.
   Відомо, нержавіючі властивості сталі надає такий хімічний елемент як хром.
   Був сумнів: можливо, хімічний склад сталі не відповідає ДОСТу. Адже старші колеги до цього вже багато матеріалу перевели в металобрухт. Всі деталі побила корозія.
   Проте, на всяк випадок, попросив начальника Центральної заводської лабораторії Зоріна М. Д. ще раз зробити ретельний хімічний аналіз виготовлених раніше деталей. Май Денисович, син старого більшовика, погодився. І знову ніяких відхилень від ДОСТу не виявлено.
   – Знаєш, Ваня, можливо Державний стандарт неправильний,
   – засумнівався вже й начальник бюро.
   – Ні, Володимире Івановичу, Державні стандарти розробляються і перевіряються впродовж років, – заперечив Іван.
   Згадаймо, всі, хто більш-менш сумлінно навчався в школі, пам’ятають ряд активності хімічних елементів. Його навіть декламували у віршованій формі: калій, натрій, кальцій, магній – алюміній, цинк, хром, залізо і т. д. Правда, ніколи не цікавились практичним результатом застосування цього знання. Вчителі не знали також.
   В книзі Гудремона «Спеціальні сталі» висвітлення властивостей кожного хімічного елемента Періодичної таблиці Д. І. Менделєєва розпочинається з опису властивостей абсолютно чистої речовини. Наприклад, абсолютно чисте залізо має фантастичні властивості. З нього можна виготовити залізничний міст, подібний мереживу із павутини, і він витримає залізничний потяг.
   «Хімічний елемент хром, добавлений в розплав, повинен надавати сталі нержавіючі властивості», – міркував молодий інженер. А що станеться, коли атоми хрому вступлять в реакцію з вільними атомами вуглецю? Утвориться карбід хрому, а хром у зв’язаному стані не надасть сталі нержавіючих властивостей.
   І тут збагнув. Його старші й, здавалось, досвідчені колеги Євгенія Іллівна Морозова та Ірина Михайлівна Топаллер не до кінця зрозуміли роль титану, який додавався до сплаву. Вони його функцію розглядали лише виходячи з фізико-механічних властивостей, які він надає сталі.
   Міркував далі: «титан має виконати ще одну функцію – виловити й приєднати до себе вільні атоми вуглецю. Та як зробити, щоб титан став активнішим за хром? За рахунок збільшення тиску або підвищення температури попереднього нагріву титану!»
   Стало зрозуміло, що техпроцес був розроблений недосконало. 
   Незважаючи на те, що наприкінці плавки до розплаву додавалися попередньо розігріті корольки титану, – температура його була недостатньою. Через це він за своєю активністю поступався хрому. Той, в свою чергу, утворював з атомарним вуглецем карбіди хрому і вже не міг надати сталі нержавіючих властивостей.
   «Необхідно прогрівати титан до помаранчевого кольору (це приблизно 800°С)» – зробив висновок Іван».
   В ту нічну зміну була отримана перша партія високоякісних деталей для спецзамовлення.
   В цьому й полягала розгадка.
   В металургії сусідствують лід і пломінь, і про це завжди слід пам’ятати. Як вже було сказано, плавка відбувалася в індукційній печі. Тигель виконується із графіто-шамотної суміші і має бути міцним і вогнетривким одночасно. Навколо тигля розміщений індуктор, тобто трубка. В середині неї циркулює вода, що охолоджує і саму трубку. По її поверхні йде перемінний електричний струм. Він наводить електромагнітне поле в металевій шихті, завдяки чому вона плавиться.
   В процесі плавки на поверхні металу утворюється шлак, в якому не виникає електромагнітне поле. Тому він стає густим і закриває дзеркало металу. Щоб контролювати хід плавки, необхідно руйнувати шлакову плівку шляхом перемішування.
   Плавка підходила до кінця. Іван підійшов до печі і через темні окуляри побачив голубий, як небо, розплав. По його поверхні схвачувалися світлі змійки. Це свідчило, що температура металу становить близько 1800°С.
  – Хвилин через п’ять будемо розливати метал, – сказав сталевару.
   Обоє стояли на відстані метрів 15 від печі.
   Раптом в нічній тиші пролунав вибух. Їх неначе вітром здуло – в одну мить опинилися в протилежному кінці цеху. Що ж трапилося? Стався вертикальний викид рідкого металу. Індукційна піч перестала існувати. Її уламки валялися посеред цеху, на підлозі виблискували голубі плями розплавленої сталі. Гудів трансформатор…
   Проклавши собі шлях із вогнетривів, сталевар наблизився до трансформатора і вимкнув електричний струм.
   Стали аналізувати, в чому причина аварії. Вірогідніше за все під час борботації ванни сталевар ненароком пошкодив тигель. Поки метал був в’язкий, він не міг проникнути в мікротріщину. Коли ж сталь стала рідкотекучою, вона проникла в тріщину і досягла індуктора, наповненого водою. Миттєво утворилася перегріта пара, яка у 88 разів перевищує об’єм води. Внаслідок цього виникла величезна сила, що набагато перевищує потужність вибуху рівного за об’ємом динаміту, винайденого Альфредом Нобелем у 1867 році.
   Саме такою була природа вибуху на Чорнобильській АЕС – через перегрів теплоносія, який миттєво випарувався і розніс четвертий ядерний реактор. Як видно, з водою слід спілкуватись на «Ви».
   Необхідно віддати належне ремонтникам. По обіді був підготовлений новий тигель і робота відновилася. Розпочалося серійне виготовлення деталей згідно з спецзамовленням. Для молодого інженера ця робота стала наочним втіленням єдності теорії і практики. Не можна не погодитись з тим, що теорія без практики мертва, як і з тим, що практична діяльність без теорії неможлива.
   Найцікавіше було потім, коли з почуттям виконаного обов’язку повернувся на своє місце. Одного дня відділом головного металурга пронеслась звістка: премію ділитимуть. Народ захвилювався. Засовались стільці і непричетні посунули в кабінет Дмитра Івановича.
   Розпочалося «дійство». Головний металург став зачитувати свій наказ про преміювання. Як завжди буває, першими пішли начальники, які навіть не підозрювали про суть справи. Їм призначались найбільші премії. Далі пішла «дрібнота»: там були мізерні преміальні. Нарешті оголошення списку закінчено. Запанувала тиша.
   Перервав мовчання Павло Іванович Бесєдін – начальник конструкторського бюро, інвалід Великої Вітчизняної війни. На фронті він втратив ногу.
   – А як же Іван Сергійович? – питає у Дмитра Івановича. Всі завмерли. Адже знали, що Іван працював не під його началом.
   І тут послідувала сакраментальна відповідь, яка поставила під сумнів розумові здібності головного металурга.
   – Він ще молодий.
   Заперечувати було неможливо. Юнакові було аж 23 роки. Переконався, начальник був економно наділений інтелектом.
   Працюючи на заводі, закінчив філософське відділення вечірнього інституту марксизму-ленінізму при Луганському міськкомі партії. Сильне враження справили професори Жданов Д. О., Касьян Т. П., які творчо підходили до викладання. Зразком стального мага на заводі був Василь Омелянович Відішев – старший технолог фасоно-сталеливарного цеху, професор Луганського машинобудівного інституту. Не було проблеми, яка загнала б його своєю складністю в глухий кут.
   В той час нові замовлення, одне складніше другого, надходили на завод. Таким було замовлення на виготовлення дизельних втулок для газотурбінних установок. Удвох з інженером Шеховцовим Ф. Ф. розробили технологічний процес її виготовлення в чавуноливарному цеху. Для цього потрібно було виплавити хромонікельмолібденомідистий чавун. Оброблена втулка висотою близько 600 мм і діаметром близько 200 мм віддавала золотавим блиском. Кожен, у кого запитували, з якого металу вона виготовлена, відповідав, що із сталі.
   Якось навесні 1963 року говорить Володимир Іванович:
  – Прийшло запрошення на четверту науково-практичну конференцію машинобудівного інституту. Думаю, тобі більше підходить взяти в ній участь.
   Іван погодився. Обрав секцію ливарного виробництва, яку очолював Іванов Володимир Іванович – колишній головний металург заводу. Завідуючим кафедрою технології і механізації ливарного виробництва був доцент Сумцов Василь Пилипович. З ним згодом підтримував стосунки уже працюючи в Києві.
   Для початку підготовив доповідь: «Удосконалення технології виливання чавунних картерів тепловоза «ТЕ10Л». Як видно із назви, вона включала в себе два аспекти – виплавку і процес виливання. Тобто тема була комплексною і актуальною як з теоретичного, так і з практичного боку.
   З цієї події і розпочалось входження в науку. Без будь-якого наукового ступеня і звання був зарахований на посаду старшого викладача. Через рік його перший учень Віктор Попов на відмінно захистив дипломний проект.
   Таким чином, логікою життя поєдналась освітня і наукова робота. Звісно, цьому сприяла близькість осередків виробництва, освіти і науки. Адже машинобудівний інститут знаходився напроти заводу на правому березі Лугані.
   Між тим Івана на конференції обрали членом завкому комсомолу. Його очолив Валерій Ляшенко, енергійний, розумний, баскетбольного зросту. Комсомольська організація заводу була провідною в Луганську. Тоді ж був обраний позаштатним секретарем Жовтневого райкому комсомолу, який очолював Іван Воінов. Організація була діяльною і серйозно впливала на громадську активність молоді, розвиток фізичної культури і спорту, організацію дозвілля молоді, допомогу молодим сім’ям тощо.
   Так виробництво, наука, освіта, громадська робота все більше затягували у вир суспільного життя.
   Невдовзі назріла необхідність зайнятись економією міді, яка була дуже коштовною і широко використовувалася в тепловозобудуванні. Багато міді йшло на виготовлення радіаторів. Заміна її монельметалом обіцяла значний економічний ефект. Сплав на основі нікелю включав лише 27-29 відсотків міді, 2-3 відсотки заліза, 1,2-1,8 відсотка марганцю. Тепер молодий інженер був направлений в ЦЗЛ. Зварювання турбулізаторних трубок для радіаторів відбувалась у водневій атмосфері. Як видно, досить небезпечна технологія. З метою уникнення аварії у верхній частині печі було зроблено пісочний затвор. Це мало запобігати руйнуванню конструкції печі у випадку утворення вибухонебезпечної газової суміші.
   У Івана на той час був єдиний, ще з студентських років, костюм. Дуже гарний, хоч і простий, та хіба багато потрібно було для заздрощів. Так от у цьому костюмі приходив на роботу, наслідуючи американських інженерів, які працювали в Маріуполі за часів видатного металурга Курако М. К. Завдяки освоєнню нового технологічного процесу було зекономлено третину міді. Тепер вже за традицією знов ділили премію, але таємно.
   Відомо, що Хрущов М. С., наслідуючи курс своїх попередників на загальну електрифікацію та колективізацію, оголосив курс на хімізацію всієї країни.
   Розпочалося будівництво хімічних комбінатів в Сєвєродонецьку, Рубіжному і Лисичанську, розташування яких породило  згодом назву «Трикутник смерті».
   В Азербайджані, в місті Сумгаіт також будувався хімічний комбінат. Звідти й надійшло замовлення на поставку реакційних решіток із феросиліцію діаметром два метри. Уявіть собі сплав, до складу якого входить 75 відсотків піску, решта – залізо. Навіть той, хто не має відношення до металургії, зрозуміє, що подібний сплав – крихкий. Саме з цим були пов’язані ризики у виконанні замовлення.
   Та справа полягала не в боязні нововведень, а навпаки, в прагненні нового. Це було органічною потребою для інженера. Не дарма луганчанин Володимир Іванович Даль, за походженням датчанин, в «Толковом словаре живого великорусского языка» 1881 року видання написав: «Инженерство сродни инженерному искусству».
   Зразу ж розпочали розробку техпроцесу виливки хімічних решіток. Як тільки була завершена ця робота, залили перші форми. Лиш вони охолонули, підігнали мостовий кран. Та вже при першій спробі підняти відливку вона в буквальному смислі слова розсипалася.
   Зважаючи на великі габарити решітки, вирішили розділити її на два сегменти. Побудували в фасоно-сталеливарному цеху відпалювальну піч. Її попередньо розігрівали до температури близько 800 градусів Цельсія і завантажували в неї форму з решіткою. Цей виріб охолоджувався разом з піччю впродовж доби, поступово. Відбувався так званий відпуск металу. Мета подібної термічної обробки полягала в поліпшенні структури металу, знятті внутрішньої напруги у відливці.
   Дійсно, після того як решітку вийняли з опоки, вона залишилася неушкодженою. Таким чином досягли оптимального поєднання міцності, пластичності та ударної в’язкості відливки.
   З усіма пересторогами завантажили решітки в вагон і відправили за призначенням. Переживали, чи не розсипляться вони в дорозі. Чекали рекламації з Сумгаіта. Проте обійшлося.
   Тоді ж Іван почав складати кандидатські екзамени, успішно здав вступні іспити в заочну аспірантуру Луганського машинобудівного інституту. Темою кандидатської дисертації обрав дослідження магнітних властивостей литих маловуглецевих сталей. Тема складна, тим більше, що теорія магнетизму в СРСР розроблялася мало. Експериментальна частина роботи трудомістка. Особливо копітким було вирізання великої кількості зразків із стальних відливок різного хімічного складу.
   Високого ступеня точності вимагало вимірювання коефіцієнта намагнічування сталі при різній напрузі зовнішнього магнітного поля. Побудовані на основі експериментальних даних криві намагнічування дали можливість визначити магнітні властивості сталей, зокрема, такі як магнітна сприйнятливість, залишкова намагніченість тощо.
   Виявлені закономірності використовуються, зокрема, в сепараторах для збагачувальних фабрик в гірничорудній, електротехнічній промисловості.

Читати далі