ХХІ

   Входження в науку розпочалося з курсових робіт, які виконувались в процесі вивчення теорії металургійних процесів, курсу металургійних печей. Це був змагальний процес на краще виконання теоретичної частини і проектування металургійних агрегатів.
   Курс металургії сталі читав професор Сапіро С. С. Інколи його викликали на металургійний завод прямо з занять для розв’язання складних ситуацій.
   Особливо близько Івану довелося спілкуватися з ним в процесі підготовки дипломного проекту на тему: «Спроектувати металургійний завод потужністю 1-1,5 млн. тонн сталі в умовах Сталінського металургійного заводу». Спеціальна частина дипломної роботи була «Підготовка рідкого чавуну до мартенівської плавки».
   На Макіївському металургійному заводі було побудовано спеціальну естакаду для продувки рідкого чавуну пароповітряною сумішшю в ковшах. Разом з проф. Сапіро С. С., доцентом Халіфом М. Л. їздив на завод, збирав масив інформації, одержаної в процесі експерименту.
   Інколи траплялися комічні ситуації. Якось домовилися втрьох їхати в Макіївку. Місцем зустрічі обрали автобусну зупинку на площі ім. Леніна. З Михайлом Львовичем прийшли завчасно. Чекають професора. Ось і умовлений час настав, але його немає. Автобус на Макіївку відправився. Чекають п’ять, десять, п’ятнадцять хвилин. Пропустили кілька автобусів. Вже втратили надію діждатися, коли підійшов слідуючий автобус. Дивляться, в ньому спокійнісінько сидить професор і навіть не дивиться в їхній бік. Заходять.
   – Професоре, що ж ви не з’явилися в умовлений час? – запитують в один голос.
   – Ой, це ви! А я навіть забув про домовленість.
   Як кажуть, коментарі зайві. До його дивацтв всі давно звикли. Наприклад, напише формулу на дошці, повернеться і плечем зітре її. Та незважаючи на це, авторитет його був незаперечним.
   Коли доїхали до металургійного заводу, пішли на естакаду, де проводиться експеримент. Підвозять ківш з чавуном. Опускається фурма. Продувка почалася. Іван фіксує параметри, необхідні для визначення ефективності нової технології: температуру чавуну, хімічний склад до і після продувки, витрати пароповітряної суміші, час продувки тощо.
   Задоволені повертаються в Донецьк. Далі обов’язок дипломанта полягав в обробці масиву статистичної інформації та її інтерпретації.
   Протягом тривалого часу до пізнього вечора, навіть забуваючи про вечерю, працював на кафедрі. З’ясував, що завдяки застосуванню запропонованої технології з розплаву вигоряє помітна частина вуглецю, сірки, значно менше – фосфору. В результаті тривалість плавки сталі з застосуванням попередньо обробленого чавуну скоротилась на 30 хвилин. Зріс зйом сталі з квадратного метра поду печі, що стало свідченням підвищення ефективності сталеплавильного процесу. Доцент Халіф М. Л. обіцяв, що в статті,
яка готувалась на основі дослідів, зішлеться також на Івана. Проте слова не дотримав. Одночасно з цим вся група була зайнята проектуванням, що вимагало великого обсягу розрахунків. Вони вимагали високої точності, оскільки похибка, допущена в тепловому балансі, могла призвести до значної похибки в конструкції мартенівської печі. Був випадок, як у когось димохідна труба в результаті розрахунків вийшла висотою в півкілометра.
   Захист дипломних проектів проходив в п’ятому корпусі металургійного факультету, який знаходиться з протилежного боку першого корпусу неподалік від заводу. З успішним захистом Івана привітала дружина Галя з своєю подругою Земфірою. Дивно було відчувати, що з інститутом доводиться прощатись назавжди. Але не з Донецьком.
   Дивиться Іван фільм «Весна на Заречной улице» і згадує Луганський тепловозобудівний завод імені Жовтневої революції, ту заводську прохідну, що в люди вивела його.
   Коли вже працював у відділі головного металурга, викликав начальник Фролов Д. І.:
   – Іване Сергійовичу, пропоную тобі очолити новостворюване спеціальне технологічне бюро. Скільки тобі потрібно часу, щоб подумати?
   – Три дні.
   Другого дня, випадково зустрівши його, Дмитро Іванович запросив до себе в кабінет.
   – Знаєш що, формуй бюро. Призначаю тебе старшим інженером. Начальником буде Ікусов В. І. Ти ще молодий, а йому вже 40.
   Нині, в пострадянський період, важко повірити, що молодість могла стати на заваді професіоналізму.
   Володимир Іванович виявився людиною товариською, комунікабельною, розсудливою. До того ж мав значний виробничий досвід.
   Іван, мабуть з врахуванням рівня підготовки в одному з провідних технічних вузів, став «теоретиком» технологічного бюро. Злагоджено взялись за роботу.
   В той час весь радянський народ жив і працював в очікуванні прориву СРСР в космічний простір.
   Завод, на якому працювало понад 36 тисяч чоловік, також був причетний до цієї події. В 1960 році було одержане спеціальне завдання в рамках Космічної програми. Необхідно було виготовити деталі із кислотостійкої жароміцної сталі. Задана марка сталі мала високий вміст хрому, нікелю і титану.
   Знову викликає головний металург.
   – Старші колеги не впоралися з завданням. Відлиті деталі б’є корозія. Прошу тебе взятись за цю справу.
   Коли тобі 23 роки, все нове зустрічаєш без остраху, з цікавістю і бажанням освоїти нововведення. Наступного дня робоче місце перемістилося в інструментальний цех, де була встановлена індукційна піч.
 Одночасно з вирішенням проблеми виплавки сталі заданої марки довелося контролювати технологію виготовлення виплавлюваних моделей. Це жаростійка форма, яка точно відтворює контури майбутнього виробу складної форми. В неї заливається розплавлений метал. Одержана деталь практично не потребує механічної обробки. Щоб наочно уявити, що можна відлити по виплавлюваних моделях, слід назвати пам’ятники Богдану Хмельницькому в Києві, Київському князю Святославу в Запоріжжі, Петру Першому в Санкт-Петербурзі.
   З метою вирішення проблеми відливки деталей довелося відстежити технологію плавки, проаналізувати механізм формування структури сплаву заданого хімічного складу.
   Доречно було згадати поради декана металургійного факультету Стрільця М. М. – досвідченого спеціаліста і педагога. Перед війною після підписання мирного договору з Німеччиною його разом з групою молодих інженерів викликали до Москви.
   – Поїдете в Німеччину на заводи Круппа з метою підвищення кваліфікації і вивчення передових технологій виплавки спеціальних сталей, – сказали в Наркоматі важкої промисловості.
   В ЦК ВКП(б) відібрали партійні квитки і попередили:
   – Поводитись слід обережно. Якщо вас звинуватять в промисловому шпигунстві, виплутуйтесь самостійно.
   В той час німецькі пілоти, танкісти навчались і тренувались на полігонах Рязанщини і Поволжя, оскільки Німеччині було заборонено озброюватись після поразки в першій світовій війні. Згідно з Версальським мирним договором Німеччині дозволялось мати поліцейські сили чисельністю до 100 тис. чоловік. Було заборонено мати бронетанкові, військово-повітряні і військово-морські сили.
   В Німеччині до радянських спеціалістів ставились коректно і навіть запобігливо.
  – Ми знали, війна між Німеччиною і СРСР неминуча, – говорив Михайло Миколайович. – Полум’я війни вже палахкотіло в Європі. Восени 1939 року німецькі і радянські армії пішли назустріч одна одній. Польща перестала існувати як держава. В Бресті відбувся спільний парад радянських і німецьких військових частин. Проте подібний перебіг подій не міг нікого ввести в оману. Тепер між СРСР і Німеччиною утворився спільний кордон. Обидві сторони нагадували канатоходців, які балансують на межі війни і миру.
   – Ми бачили, Німеччина перетворилась у військовий табір, – розповідав професор. – Звучали войовничі марші, музика Вагнера, якого обожнював Гітлер. Небаченого розмаху набула мілітаризація економіки. Виконати свою місію радянським інженерам було важко. Німці перекодовували номери плавок в доменних, мартенівських і прокатних цехах, щоб не дати нам можливості відстежити технологію виплавки спеціальних сталей. І все ж нам вдалося розгадати секрети виплавки високоякісних сталей, які використовувались в танко- і суднобудуванні, літако- і ракетобудуванні, виробництві гарматних стволів тощо.
   На службі у Круппа знаходився видатний вчений Е. Гудремон, автор монографії «Спеціальні сталі».
 – Багато чому навчилися ви в інституті. Та життя ставитиме нові й нові завдання. Якщо не зможете знайти рішення, звертайтесь також за допомогою до Гудремона.
   Настала пора пошуків. Тим паче, що працювати доводилося вночі, в третю зміну. В кімнаті головного майстра ніщо не заважало. Було тепло. Головне питання: де криється розгадка проблеми.
   Відомо, нержавіючі властивості сталі надає такий хімічний елемент як хром.
   Був сумнів: можливо, хімічний склад сталі не відповідає ДОСТу. Адже старші колеги до цього вже багато матеріалу перевели в металобрухт. Всі деталі побила корозія.
   Проте, на всяк випадок, попросив начальника Центральної заводської лабораторії Зоріна М. Д. ще раз зробити ретельний хімічний аналіз виготовлених раніше деталей. Май Денисович, син старого більшовика, погодився. І знову ніяких відхилень від ДОСТу не виявлено.
   – Знаєш, Ваня, можливо Державний стандарт неправильний,
   – засумнівався вже й начальник бюро.
   – Ні, Володимире Івановичу, Державні стандарти розробляються і перевіряються впродовж років, – заперечив Іван.
   Згадаймо, всі, хто більш-менш сумлінно навчався в школі, пам’ятають ряд активності хімічних елементів. Його навіть декламували у віршованій формі: калій, натрій, кальцій, магній – алюміній, цинк, хром, залізо і т. д. Правда, ніколи не цікавились практичним результатом застосування цього знання. Вчителі не знали також.
   В книзі Гудремона «Спеціальні сталі» висвітлення властивостей кожного хімічного елемента Періодичної таблиці Д. І. Менделєєва розпочинається з опису властивостей абсолютно чистої речовини. Наприклад, абсолютно чисте залізо має фантастичні властивості. З нього можна виготовити залізничний міст, подібний мереживу із павутини, і він витримає залізничний потяг.
   «Хімічний елемент хром, добавлений в розплав, повинен надавати сталі нержавіючі властивості», – міркував молодий інженер. А що станеться, коли атоми хрому вступлять в реакцію з вільними атомами вуглецю? Утвориться карбід хрому, а хром у зв’язаному стані не надасть сталі нержавіючих властивостей.
   І тут збагнув. Його старші й, здавалось, досвідчені колеги Євгенія Іллівна Морозова та Ірина Михайлівна Топаллер не до кінця зрозуміли роль титану, який додавався до сплаву. Вони його функцію розглядали лише виходячи з фізико-механічних властивостей, які він надає сталі.
   Міркував далі: «титан має виконати ще одну функцію – виловити й приєднати до себе вільні атоми вуглецю. Та як зробити, щоб титан став активнішим за хром? За рахунок збільшення тиску або підвищення температури попереднього нагріву титану!»
   Стало зрозуміло, що техпроцес був розроблений недосконало.
   Незважаючи на те, що наприкінці плавки до розплаву додавалися попередньо розігріті корольки титану, – температура його була недостатньою. Через це він за своєю активністю поступався хрому. Той, в свою чергу, утворював з атомарним вуглецем карбіди хрому і вже не міг надати сталі нержавіючих властивостей.
   «Необхідно прогрівати титан до помаранчевого кольору (це приблизно 800°С)» – зробив висновок Іван».
   В ту нічну зміну була отримана перша партія високоякісних деталей для спецзамовлення.
   В цьому й полягала розгадка.
   В металургії сусідствують лід і пломінь, і про це завжди слід пам’ятати. Як вже було сказано, плавка відбувалася в індукційній печі. Тигель виконується із графіто-шамотної суміші і має бути міцним і вогнетривким одночасно. Навколо тигля розміщений індуктор, тобто трубка. В середині неї циркулює вода, що охолоджує і саму трубку. По її поверхні йде перемінний електричний струм. Він наводить електромагнітне поле в металевій шихті, завдяки чому вона плавиться.
   В процесі плавки на поверхні металу утворюється шлак, в якому не виникає електромагнітне поле. Тому він стає густим і закриває дзеркало металу. Щоб контролювати хід плавки, необхідно руйнувати шлакову плівку шляхом перемішування.
   Плавка підходила до кінця. Іван підійшов до печі і через темні окуляри побачив голубий, як небо, розплав. По його поверхні схвачувалися світлі змійки. Це свідчило, що температура металу становить близько 1800°С.
   – Хвилин через п’ять будемо розливати метал, – сказав сталевару.
Обоє стояли на відстані метрів 15 від печі.
   Раптом в нічній тиші пролунав вибух. Їх неначе вітром здуло – в одну мить опинилися в протилежному кінці цеху. Що ж трапилося? Стався вертикальний викид рідкого металу. Індукційна піч перестала існувати. Її уламки валялися посеред цеху, на підлозі виблискували голубі плями розплавленої сталі. Гудів трансформатор…
   Проклавши собі шлях із вогнетривів, сталевар наблизився до трансформатора і вимкнув електричний струм.
   Стали аналізувати, в чому причина аварії. Вірогідніше за все під час борботації ванни сталевар ненароком пошкодив тигель. Поки метал був в’язкий, він не міг проникнути в мікротріщину. Коли ж сталь стала рідкотекучою, вона проникла в тріщину і досягла індуктора, наповненого водою. Миттєво утворилася перегріта пара, яка у 88 разів перевищує об’єм води. Внаслідок цього виникла величезна сила, що набагато перевищує потужність вибуху рівного за об’ємом динаміту, винайденого Альфредом Нобелем у 1867 році.
   Саме такою була природа вибуху на Чорнобильській АЕС – через перегрів теплоносія, який миттєво випарувався і розніс четвертий ядерний реактор. Як видно, з водою слід спілкуватись на «Ви».
   Необхідно віддати належне ремонтникам. По обіді був підготовлений новий тигель і робота відновилася. Розпочалося серійне виготовлення деталей згідно з спецзамовленням. Для молодого інженера ця робота стала наочним втіленням єдності теорії і практики. Не можна не погодитись з тим, що теорія без практики мертва, як і з тим, що практична діяльність без теорії неможлива.
   Найцікавіше було потім, коли з почуттям виконаного обов’язку повернувся на своє місце. Одного дня відділом головного металурга пронеслась звістка: премію ділитимуть. Народ захвилювався. Засовались стільці і непричетні посунули в кабінет Дмитра Івановича.
   Розпочалося «дійство». Головний металург став зачитувати свій наказ про преміювання. Як завжди буває, першими пішли начальники, які навіть не підозрювали про суть справи. Їм призначались найбільші премії. Далі пішла «дрібнота»: там були мізерні преміальні. Нарешті оголошення списку закінчено. Запанувала тиша.
   Перервав мовчання Павло Іванович Бесєдін – начальник конструкторського бюро, інвалід Великої Вітчизняної війни. На фронті він втратив ногу.
   – А як же Іван Сергійович? – питає у Дмитра Івановича. Всі завмерли. Адже знали, що Іван працював не під його началом.
   І тут послідувала сакраментальна відповідь, яка поставила під сумнів розумові здібності головного металурга.
   – Він ще молодий.
  Заперечувати було неможливо. Юнакові було аж 23 роки. Переконався, начальник був економно наділений інтелектом.
   Працюючи на заводі, закінчив філософське відділення вечірнього інституту марксизму-ленінізму при Луганському міськкомі партії. Сильне враження справили професори Жданов Д. О., Касьян Т. П., які творчо підходили до викладання. Зразком стального мага на заводі був Василь Омелянович Відішев – старший технолог фасоно-сталеливарного цеху, професор Луганського машинобудівного інституту. Не було проблеми, яка загнала б його своєю складністю в глухий кут.
   В той час нові замовлення, одне складніше другого, надходили на завод. Таким було замовлення на виготовлення дизельних втулок для газотурбінних установок. Удвох з інженером Шеховцовим Ф. Ф. розробили технологічний процес її виготовлення в чавуноливарному цеху. Для цього потрібно було виплавити 
хромонікельмолібденомідистий чавун. Оброблена втулка висотою близько 600 мм і діаметром близько 200 мм віддавала золотавим блиском. Кожен, у кого запитували, з якого металу вона виготовлена, відповідав, що із сталі.
Якось навесні 1963 року говорить Володимир Іванович:
  – Прийшло запрошення на четверту науково-практичну конференцію машинобудівного інституту. Думаю, тобі більше підходить взяти в ній участь.
   Іван погодився. Обрав секцію ливарного виробництва, яку очолював Іванов Володимир Іванович – колишній головний металург заводу. Завідуючим кафедрою технології і механізації ливарного виробництва був доцент Сумцов Василь Пилипович. З ним згодом підтримував стосунки уже працюючи в Києві.
   Для початку підготовив доповідь: «Удосконалення технології виливання чавунних картерів тепловоза «ТЕ10Л». Як видно із назви, вона включала в себе два аспекти – виплавку і процес виливання. Тобто тема була комплексною і актуальною як з теоретичного, так і з практичного боку.
    З цієї події і розпочалось входження в науку. Без будь-якого наукового ступеня і звання був зарахований на посаду старшоговикладача. Через рік його перший учень Віктор Попов на відмінно захистив дипломний проект.
   Таким чином, логікою життя поєдналась освітня і наукова робота. Звісно, цьому сприяла близькість осередків виробництва, освіти і науки. Адже машинобудівний інститут знаходився напроти заводу на правому березі Лугані.
   Між тим Івана на конференції обрали членом завкому комсомолу. Його очолив Валерій Ляшенко, енергійний, розумний, баскетбольного зросту. Комсомольська організація заводу була провідною в Луганську. Тоді ж був обраний позаштатним секретарем Жовтневого райкому комсомолу, який очолював Іван Воінов. Організація була діяльною і серйозно впливала на громадську активність молоді, розвиток фізичної культури і спорту, організацію дозвілля молоді, допомогу молодим сім’ям тощо.
   Так виробництво, наука, освіта, громадська робота все більше затягували у вир суспільного життя.
   Невдовзі назріла необхідність зайнятись економією міді, яка була дуже коштовною і широко використовувалася в тепловозобудуванні. Багато міді йшло на виготовлення радіаторів. Заміна її монельметалом обіцяла значний економічний ефект. Сплав на основі нікелю включав лише 27-29 відсотків міді, 2-3 відсотки заліза, 1,2-1,8 відсотка марганцю. Тепер молодий інженер був направлений в ЦЗЛ. Зварювання турбулізаторних трубок для радіаторів відбувалась у водневій атмосфері. Як видно, досить небезпечна технологія. З метою уникнення аварії у верхній частині печі було зроблено пісочний затвор. Це мало запобігати руйнуванню конструкції печі у випадку утворення вибухонебезпечної газової суміші.
   У Івана на той час був єдиний, ще з студентських років, костюм. Дуже гарний, хоч і простий, та хіба багато потрібно було для заздрощів. Так от у цьому костюмі приходив на роботу,
наслідуючи американських інженерів, які працювали в Маріуполі за часів видатного металурга Курако М. К. Завдяки освоєнню нового технологічного процесу було зекономлено третину міді. Тепер вже за традицією знов ділили премію, але таємно.
   Відомо, що Хрущов М. С., наслідуючи курс своїх попередників на загальну електрифікацію та колективізацію, оголосив курс на хімізацію всієї країни. Розпочалося будівництво хімічних комбінатів в Сєвєродонецьку, Рубіжному і Лисичанську, розташування яких породило згодом назву «Трикутник смерті».
   В Азербайджані, в місті Сумгаіт також будувався хімічний комбінат. Звідти й надійшло замовлення на поставку реакційних решіток із феросиліцію діаметром два метри. Уявіть собі сплав, до складу якого входить 75 відсотків піску, решта – залізо. Навіть той, хто не має відношення до металургії, зрозуміє, що подібний сплав – крихкий. Саме з цим були пов’язані ризики у виконанні замовлення.
   Та справа полягала не в боязні нововведень, а навпаки, в прагненні нового. Це було органічною потребою для інженера. Не дарма луганчанин Володимир Іванович Даль, за походженням датчанин, в «Толковом словаре живого великорусского языка» 1881 року видання написав: «Инженерство сродни инженерному искусству».
   Зразу ж розпочали розробку техпроцесу виливки хімічних решіток. Як тільки була завершена ця робота, залили перші форми. Лиш вони охолонули, підігнали мостовий кран. Та вже при першій спробі підняти відливку вона в буквальному смислі слова розсипалася.
 Зважаючи на великі габарити решітки, вирішили розділити її на два сегменти. Побудували в фасоно-сталеливарному цеху відпалювальну піч. Її попередньо розігрівали до температури близько 800 градусів Цельсія і завантажували в неї форму з решіткою. Цей виріб охолоджувався разом з піччю впродовж доби, поступово. Відбувався так званий відпуск металу. Мета подібної термічної обробки полягала в поліпшенні структури металу, знятті внутрішньої напруги у відливці.
   Дійсно, після того як решітку вийняли з опоки, вона залишилася неушкодженою. Таким чином досягли оптимального поєднання міцності, пластичності та ударної в’язкості відливки.
   З усіма пересторогами завантажили решітки в вагон і відправили за призначенням. Переживали, чи не розсипляться вони в дорозі. Чекали рекламації з Сумгаіта. Проте обійшлося.
   Тоді ж Іван почав складати кандидатські екзамени, успішно здав вступні іспити в заочну аспірантуру Луганського машинобудівного інституту. Темою кандидатської дисертації обрав дослідження магнітних властивостей литих маловуглецевих сталей. Тема складна, тим більше, що теорія магнетизму в СРСР розроблялася мало. Експериментальна частина роботи трудомістка. Особливо копітким було вирізання великої кількості зразків із стальних відливок різного хімічного складу.
   Високого ступеня точності вимагало вимірювання коефіцієнта намагнічування сталі при різній напрузі зовнішнього магнітного поля. Побудовані на основі експериментальних даних криві намагнічування дали можливість визначити магнітні властивості сталей, зокрема, такі як магнітна сприйнятливість, залишкова намагніченість тощо.
   Виявлені закономірності використовуються, зокрема, в сепараторах для збагачувальних фабрик в гірничорудній, електротехнічній промисловості.

ХХІІ

   Наукову роботу не припиняв і тоді, коли впродовж 1964-1967 років працював завідуючим відділом по роботі з робітничою молоддю обкому комсомолу. Продовжив ще енергійніше в 1967-1969 роках у відділі науки і учбових закладів Луганського обкому Компартії України.
   Старші колеги – завідуючий відділом Ярченко О. С., Павлов С. П., Татолі В. М. без упередження поставились до молодого колеги, не стримували ініціативи. Та, виявляється, були ще люди, які мислили віджившими стереотипами.
   – Добрий вечір. Це Попов.
   Зразу зрозумів – на другому кінці проводу голова партійної комісії обкому партії.
   – Чим ти займаєшся в інституті?
   Зрозумів, мова йде про машинобудівний інститут.
   – Веду дослідження магнітних властивостей литих маловуглецевих сталей.
   – Добре.
   На цьому питання було вичерпане.
   Зрозумів, хтось із «доброзичливців» написав донос. Але це були вже інші часи, а партійна комісія – не «партійне гестапо». Надворі йшов 1967 рік. Від 1937 року його відрізняло 30 років. Пізніше з’ясувалось: донощиком був заступник завідуючого відділом пропаганди і агітації.
 

Професор Бик І. С. виступає офіційним опонентом
при захисті дисертації в Київському військовому гуманітарному інституті. 1988 рік

   Наприкінці листопада 1963 року, невдовзі після вбивства в Далласі 35-го президента США Джона Кеннеді, Івана викликали до парткому заводу і вручили як лектору-міжнароднику путівку в Ленінград для обміну досвідом роботи. Безпосередньо в Ленінградський Будинок політосвіти.
   Початок 60-х років був динамічним з точки зору політичного життя. Розвалювалася світова колоніальна система. Виникла Карибська криза.
   Швидко оформив відрядження і виїхав до Москви, а звідти того ж дня «Стрілою» до Ленінграда. В готелі   «Ленінградський» зустрівся з Миколою з Луганського верстатобудівного заводу, який також був відряджений до Ленінграда з тією ж метою.
   Ленінградський Будинок політосвіти був в центрі політичних новин з усього світу. Пощастило зустрітись з відомими політичними оглядачами, капітанами далекого плавання. Одного разу один із господарів підійшов до Івана:
   – З тобою хоче поговорити одна людина. Але радимо, будь обережним. В 30-х роках він очолював ОГПУ по Ленінградській області.
   У кріслі сидів благообразний дідусь.
   – К нам приехал товарищ из Украины, – сказали йому.
   Благенький дідусь несподівано звернувся з запитанням, яке ошелешило Івана:
   – Почему вы забрали у России Донбасс?
   Не став грати з ним в дипломатію:
   – Україна у 1922 році ввійшла до складу СРСР в нинішніх кордонах.
  Йому заціпило, він знітився і здивовано відкинувся в кріслі. Отетеріло втупився в юнака, такого молодого і зухвалого.
   – Подивилися б ми, як би ти розмовляв з ним у 1937-му, – усміхнувся хтось.
   – Та я ж лише народився в тому році.
   Разом з колегою з Луганська опинилися у вирі політичних новин. Слухали лекції про події в США, про Карибську кризу, про боротьбу курдів за самовизначення тощо.
   Там же почули, як радянські ядерні ракети доставлялися на Кубу. Це був непотопаючий авіаносець СРСР.
   …Пливе в Атлантиці радянський теплохід «Комсомолец». В трюмах міжконтинентальні ракети.
   На горизонті з’являються американські сторожові кораблі, щоб затримати теплохід і зробити догляд вантажу.
– Що робити? – запитує капітан Москву. – Американські кораблі знаходяться на відстані 5 морських миль.
– Прямуйте своїм курсом, – відповіла Москва.
Через деякий час капітан знову виходить на зв’язок:
– Відстань між суднами – 3 милі.
– Прямуйте своїм курсом.
   І ось, коли відстань скоротилась до 1 милі, океанська безодня розверзлась і радянський підводний човен елегантно виринув на поверхню.
   Американці застопорили хід і відвернули вбік.
   … Поважали, бо боялися…
 З висоти Ісакієвського собору оглядали панораму Ленінграда, відвідали Зимовий палац. Захоплювались Олександрійським стовпом, який вільно стоїть без фундаменту на Дворцовій площі. Побували біля будівлі ліцею, в якому навчався О. С. Пушкін. На пам’ять приходили його слова, такі актуальні на переломі тисячоліть:
   Блажен, кто посетил сей мир
   В его минуты роковые.
   Тоді ще Іван не знав, що побуває в місті на Неві, яке будували також українські козаки, ще не раз.
   Вдруге побував в Ленінграді у січні 1971 року. На той час в Ленінградському університеті, заснованому в 1819 році, на 14 факультетах навчалося понад 20 тисяч студентів. На економічному факультеті, де відбувся попередній захист його кандидатської дисертації, налічувалося більше докторів економічних наук, ніж в Україні в цілому.
  Старший друг професор Гетьман Анатолій Антонович, який працював в Академії імені Дзержинського Ф. Е. завідуючим кафедрою, познайомив Івана з Петровим В. М. Двома роками раніше він захистив кандидатську дисертацію і працював секретарем Василеостровського райкому КПРС. Дружні стосунки продовжувались і тоді, коли Володимир Михайлович перейшов на роботу у відділ науки і учбових закладів ЦК КПРС.
   Тоді ж трапилась нагода познайомитися з роботою наукових підрозділів університету, технологічного інституту. В університеті проводилося багато робіт, які мали велике значення для народного господарства і зміцнення обороноздатності країни. В технологічному інституті ректор з гордістю показував лабораторії, аудиторію і стіл, за яким читав лекції Дмитро Іванович Менделєєв.
   У вересні 1963 року Івана запросили до обкому комсомолу і запропонували роботу. Він відмовився. Причина полягала в єдиній фразі:
   – Якщо не сподобається, можна завжди піти.
   «В такому разі, навіщо приходити», – вирішив він.
   Вдруге, рівно через рік, з ним зустрівся перший секретар обкому комсомолу Ляхов І. А. Лише після цього дав згоду і став інструктором, а через півроку – завідуючим відділом робітничої молоді.
   Та з наукою не розставався. Продовжував керувати дипломною роботою студентів в машинобудівному інституті. Здав кандидатські екзамени.
   Природньо, не полишав науку під час роботи у відділі науки і учбових закладів обкому партії. Тут, як кажуть, сам Бог велів займатись науковою роботою.
   Здав вступні екзамени на заочне відділення аспірантури. Невдовзі мав вийти наказ про зарахування…
  Проте події розвивалися стрімко. Якось навесні 1969 року був в інституті. Коли повернувся в обком, черговий передав:
   – Вас розшукує секретар обкому Пономаренко Юрій Федорович.
   Не заходячи до свого кабінету, попрямував до секретаря обкому.
   – Іване Сергійовичу! Завтра вранці вам слід бути у відділі науки і учбових закладах ЦК Компартії України.
  Наступного дня літак приземлився в Київському аеропорту «Жуляни». Прийняв заступник завідуючого відділом Попов В. М.
   – Бажано сьогодні вилетіти в Сімферополь, де бригада ЦК вивчає роботу вузів.
   В другій половині дня був на місці і зустрівся з Хрипуном Г. В. – інструктором ЦК, який очолював бригаду.
   – Прошу вас, Іване Сергійовичу, сьогодні побувати на вечорі відпочинку в медичному інституті. Можете навіть потанцювати, – усміхаючись мовив він.
   Згодом узнав, чому така увага приділялася цьому інституту. Напередодні студент-медик примусив пілота літака АН-24 приземлитись в Туреччині. Він накинув йому мотузку на шию – це був акт тероризму. Студента депортували в СРСР і судили. Звісно, зазначена подія не характеризувала все студентство. В цілому обстановка була нормальна.
 Вивчивши обстановку, обговорили актуальні проблеми виховання в партійних організаціях вузів, Сімферопольському і Севастопольському міськкомах, обкомі партії і залишили Крим. Іван полетів до Луганська.
  Під час роботи в обкомі партії на нього було покладено контроль за роботою партійних організацій вищих і середніх спеціальних навчальних закладів.
   Йому виповнилося 29 років. Ректорами вузів були поважні люди: в Луганську педагогічного – доцент Пічугін В. Г. – людина розважлива й кмітлива; медичного – професор Чайковська І. Й. – жінка владна й вимоглива; сільськогосподарського – доцент Вовк М. К. – стриманий чоловік; машинобудівного – доцент Румянцев Б. П. – хитрий, запопадливий; Комунарського гірничо-металургійного – доцент Воєводін Ю. М. – обережний, завбачливий керівник.
   З ними у Івана наладились ділові, принципові стосунки. У них за плечима були вчені звання і ступені, у нього досвід науково-виробничої діяльності у високотехнологічній галузі. Завідуючий відділом науки і навчальних закладів обкому Ярченко О. С. тактовно сприяв його ствердженню. Над документами працював, здебільшого, з Татолі В. М. – вдумливим, тактовним.    Профтехосвітою займався Павлов С. П. Всі вони були учасниками Великої Вітчизняної війни.
   Впродовж перебування на комсомольській і партійній роботі багато чому навчився у першого секретаря обкому партії Шевченка В. В. 
   Він був легендарною людиною: керував партизанським рухом на Луганщині. Народився в місті Антрацит. Жив ділами і думами трудящих. Був вимогливий, але справедливий. На відміну від деяких «вождів» – простий у спілкуванні з людьми незалежно від їхнього соціального статусу.
   Одного разу, коли завідуючий відділом був у відпустці, на столі у Івана задзвонив телефон.
   – Добрий день. Це Шевченко. Зайди, будь ласка.
   Навіть не встиг подумати, що могло викликати цей дзвінок. Зайшов, привітався.
   – Сідай. Давай разом напишемо листа в ЦК Компартії України. Назріла потреба створити на базі загально-технічного факультету в Кадіївці філіал гірничо-металургійного інституту.
   Формулював думки чітко, підкріплюючи аргументами. Перепитував, чи вірно буде, чи переконливо.
   – В Кадіївці є матеріально-технічна база. Підприємства зацікавлені в наближенні навчального закладу до виробництва. Це збереже час на зайві переїзди. Багато молодих робітників зацікавлені в отриманні спеціальності. Як вважаєш?
   Заперечити проти цього було неможливо.
   – Володимире Васильовичу, у нас обмаль докторів і навіть кандидатів наук.
   – В чому причина?
  – Як тільки хтось захищає докторську дисертацію, його переманюють до себе великі вузівські центри – Харків, Дніпропетровськ і навіть Донецьк.
   Згадавши Донецьк, зачепив тонку струну в його душі. Адже Луганська і Донецька області завжди знаходилися в стані здорової змагальності. Між їхніми керівниками були добрі стосунки, проте колеги, і Шевченко В. В., і Дегтярьов В. І., справу, престиж області ставили понад усе.
   – Пиши: забезпечимо висококваліфікованих викладачів, науковців належними житлово-побутовими умовами.
  Нарешті лист на ім’я тодішнього першого секретаря ЦК Компартії України Петра Юхимовича Шелеста був готовий. Невдовзі Рада Міністрів УРСР отримала доручення підтримати ініціативу Луганського обкому партії.
До справи було підключене Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти УРСР. Невдовзі в Кадіївці з’явився філіал Комунарського гірничо-металургійного інституту.
   Володимир Васильович вмів запалити людей спільною ідеєю. Вмів і відпочивати. Незабутні спогади залишились про змагання з волейболу. У нього була своя команда, він гарно розпасовував м’яч, граючи біля сітки. Разом з майстром спорту Анатолієм Чекмарьовим, ростом близько двох метрів, вони були найбільш зіграною парою. Молодіжна команда, в якій грав Іван, поступалась їхній.
   Відділ науки і навчальних закладів систематично проводив обласні семінари викладачів суспільних дисциплін. Познайомився Іван з доцентом сільгоспінституту Калашніковим В. І., який очолював кафедру історії, а раніше був завідуючим відділом обкому партії. Під його керівництвом з’явилася перша наукова публікація з проблем науково-технічного розвитку Комунарського металургійного заводу.
   Спілкування з першим науковим наставником продовжувалося і після переїзду до Києва.
 В середині серпня 1969 року знаходився в машинобудівному інституті. Коли повернувся, його знов викликав секретар обкому.
  – Іване Сергійовичу, тебе завтра чекають в ЦК Компартії України.
  Зранку вилетів до Києва.
  Як тільки з’явився у відділі науки і учбових закладів, з ним зустрівся заступник завідуючого Пічко А. Ф., який раніше з бригадою ЦК вивчав роботу партійних організацій Луганської області.
   Андрій Федорович повідомив, що бесіди мають характер знайомства з метою запрошення на роботу до відділу ЦК. Познайомив з завідуючим сектором вищих навчальних закладів Надольним Іваном Федотовичем. Згодом він став профессором Київського універститету ім. Шевченка Т. Г.

Читати далі