Оповідання

В чистих росах


 

Ластівка

   Маленький Сашко, відтоді як зіп’явся на ніжки, потихеньку пізнавав навколишній світ.
   Рано вранці будив його красень півень. Тато й мама вже давно поїхали в поле. Саме зараз у розпалі були жнива.    Він залишався єдиним помічником у бабусі.
– Сашуня, насип пшона курчаткам, – покликала вона онука.
   Жовтенькі комочки прокинулися і пищали в решеті. Сашко взяв жменьку пшона і посипав курчатам. Вони перестали пищати і почали жваво клювати.
   – Бабусю, курчата перекинули водичку.
   – То набери, дитинко, водички у відрі і налий їм.
   Між тим увагу Сашка з кожним днем все більше привертали ластівки, які заклопотано ліпили гніздечко. Полетять до калюжі, візьмуть комочок грязюки і нарощують гніздечко. Згодом, коли воно висохло, почали приносити то пушинку, то пір’їнку, знайдену на подвір’ї.
   – То вони роблять постіль для діток, – пояснила бабуся, помітивши здивований погляд онука. – Але спочатку ластівочка знесе яєчка, з яких згодом вилупляться ластів’ята.
   Одного дня Сашко звернув увагу на те, що ластівка лише ненадовго залишала гніздо, щоб напитись водички з калюжі, яка утворилася біля двору після дощу. Або вилітала, щоб половити комах і знову сідала в гніздечко. Її шовкова голівка поверталася з боку в бік, слідкуючи за метушнею Сашка і його підопічних курчаток.
   Аж ось одного дня в гніздечку почувся слабенький писк.
– Бабусю, в гніздечку появилися ластів’ятка, – радісно загукав Сашко. – Потрібно дати їм пшона.
   – Не турбуйся, ластівочка сама знає, чим годувати своїх діток.
   З цього часу хлопчик уважно стежив за ластівкою. Тепер у неї прибавилося клопоту. Невдовзі з гніздечка показалися три голівки. Ластів’ятка підростали. Їхні дзьобики розкривалися, як тільки мама-ластівка прилітала із здобиччю до гнізда.
   – Чим же годує ластівка своїх діток, – задумався Сашко і став спостерігати. Того дня надворі було тепло, сонечко то визирало з-за хмар, то ховалося.
   – Мабуть буде дощ, – мовила бабуся. – Комахи літають низько.
   Ластівочка стрімко кружляла над двором і ловила комах. Спіймавши, летіла до гніздечка, з якого вже виглядали жовтороті пташенята з роззявленими дзьобиками. Нагодувавши одного, мама-ластівка прожогом кидалася ловити далі.
  – Коли ж вони наїдяться, – думав хлопчик. – Мамі-ластівці ніколи й поспати.
   Нарешті ластів’ята вгамували свій апетит.
   – Та куди ж це гайнула ластівка? – Ось де вона, п’є дощову водичку з калюжі.
   Потім прилетіла до гніздечка і, – здивовано поглянув Сашко, – стала напувати пташенят водичкою із свого дзьобика. Потім ще і ще, поки не напоїла всіх.
   Бабуся побачила здивування онука.
   – Пташкам, як і людям, потрібно пити воду, особливо в спеку.
   Та й задуха ж сьогодні.
   Пташенята на очах підростали. Три шовкові голівки все сміливіше
висовувались із гнізда, ставали все галасливішими і вимогливішими.
   – Бабусю, вони скоро повипадають із гнізда. А внизу на них поглядає кіт Васько, ласо облизуючись.
   Яке ж було здивування хлопчика, коли ластівка прилетіла з довгою волосиною, мабуть із кінської гриви, і почала вовтузитись біля дітей.
   – Бабусю, ластівочка прив’язує діток до гніздечка, щоб вони не впали додолу.
   – Аякже, вона дуже розумна. Її мама минулого року також прив’язувала. Адже бувають випадки, коли пташенята випадають із гнізда, особливо ті, які гніздяться на деревах.
   Коли ластів’ята солодко поїли і попили, ластівочка сідала на телеграфному дроті і весело щебетала, наспівуючи діткам колискову.
   Підростали Сашкові курчата, все галасливішими ставали ластів’ята.
   Було помітно, як вони починають тріпотіти крильцями, пориваючись
випурхнути з гнізда. Через день Сашко помітив, що ластівка вовтузиться біля діток. Придивився. Та це ж вона розплутує волосину, яка убезпечувала їх.
   І тут сталося диво: одне, найспритніше, махнуло крильцями і, спочатку немов падаючи, що аж кіт злякався, піднялося вгору і сіло на дроті біля мами. Двоє інших боязко тулилися одне до одного, не наважуючись залишити гніздо.
   Сонце хилилося до заходу. Наближався вечір.
   Мама й тато, втомлені після робочого дня, бабуся й Сашко сіли вечеряти. Ділилися враженнями довгого літнього дня. Хлопчик захоплено розповідав про ластів’ят. Вночі снилося, що вони щебечуть йому веселу пісеньку.
Коли прокинувся вранці, крізь відчинену кватирку почув веселе, багатоголосе щебетання. Виглянув у вікно і завмер: на телеграфному дроті, поряд з мамою-ластівкою, сиділи всі троє ластів’ят і весело щебетали, радіючи сонечку і новому дню.
   – Бабусю, малі ластівочки самі ловлять комах. Це їх мама-ластівка навчила.
   – Аякже, у них все як у людей, мами вчать своїх дітей, – мовила бабуся.
   Тим часом курчата підросли і вже бігали за квочкою. Сашко турбувався про них, годував і напував.
   Наближалась осінь. Ночі ставали прохолоднішими. Проте дні були лагідні, в повітрі появились мережива павутиння. Тепер на дротах, як нотні знаки, рядками сиділи ластівки, що збиралися у вирій.
   Сашко дивувався цим приготуванням. Коли бабуся пояснила, що ластівки з року в рік відлітають у теплі краї, де ніколи не буває зими, він засумував.
   – А вони не заблукають, чи не загубляться наші ластів’ята в дорозі?
   – Ні, онучку, старші ластівки знайдуть дорогу через моря і гори, з ними прилетять і наші ластів’ята.
   Вночі Сашкові снилося, що його пташки летять над розбурханим морем і ластів’ята притомилися.
  Прокинувшись вранці, прожогом побіг у двір. Дроти були тісно зайняті ластівками. Здавалося, вони урочисто збиралися у вирій. Згодом, як по команді, знялися і за своїм вожаком по колу попливли над містечком, прощаючись до наступної весни. Невдовзі вони зникли у південному напрямку. Сашко з жалем дивився на спорожніле гніздечко.
– Бабусю, де зимуватимуть наші ластівочки?
– Там, де ніколи не буває зими. Через моря і гори летять вони в теплі краї.
   Закінчились польові роботи. Після святої Покрови ще було тепло і сонячно. Але дні ставали все коротшими, а ночі темнішими. Тато навчав Сашка читати спочатку найзнайоміші слова: мама, тато, бабуся.
   Настала пізня осінь, пішли холодні дощі. Потім вдарили перші морози. Наближався Новий рік.
   – Пора прикрашати ялинку, – покликав сина тато.
   Справа в тім, що ялинка росла у них біля хати. Була вона невеличка, ровесниця Сашкові.
   – Прикрасимо живу ялинку прямо перед віконцем, – сказав татові Сашко.
   Закипіла робота. Коли іграшки були прив’язані до гілочок, тато приніс щойно куплену гірлянду, а провід провів через кватирку в кімнату. Лиш стемніло, ялинка засяяла різнокольоровими лампочками. Прохожі, які спішили по домівках в цей новорічний вечір, зачаровано зупинялись, щоб помилуватись таким дивом.
   Вранці до Сашка прийшли друзі: Ваня, Поля, Михайлик і Юля. Всі були щасливі, коли Сашко пригостив їх ласощами, знайденими на ялинці.
   Після нового року дні стали довшати. Згодом хурделиці почали чередуватись з відлигою. В небі все частіше з’являлися сині прогалини. Потекли струмки. Весна завітала!
  З’явилися в садочку перші весняні квіти – проліски.
   – Земля прогрілася, а на узвишшях рілля парує. Скоро будемо
сіяти, – сказав одного разу тато.
– Скоро ластівки прилетять, – відгукнулася мама.
   З того дня Сашко почав чекати.
   Нарешті цей день настав. Опівдні низочка ластівок опустилися на телеграфні дроти. Вони радісно щебетали, а щасливий Сашко плескав їм у долоньки. Згодом ластівки розлетілися по домівках. Тепер на їхньому кутку хазяйнувала мама-ластівка з дорослими дітьми.
 

Народжена з роси 

   Дивувались односельці небаченій красі дівчини.
   Весною 1946 року Оксана закінчила Малополовецьку школу. Мріяла поступити до Київського медичного інституту. Отримала атестат і потрібно було зібрати інші необхідні документи. Серед них і медична довідка.
   Одного дня зібралася й пішла до лікаря. Несміло постукала в двері. Почула:
   – Заходьте.
   Переступила поріг. Лікар, молодий, симпатичний чоловік, як глянув на неї, так і завмер. Те ж саме відбулося і з Оксаною. А була вона напрочуд гарна, струнка, білолиця, а очі у неї голубі-голубі. Волосся русяве і кучеряве, як у діда Івана Терещенка.
   Німа сцена. Нарешті Костя, так звали лікаря, спромігся запитати:
   – Що ви хотіли?
   – Мені потрібна довідка для вступу в медінститут.
  – На жаль, закінчилися бланки, – сказав Костя, перше що йому спало на думку. – Доведеться прийти іншим разом. А сам не зводив з неї очей.
   Оксана розгубилася і, майже плачучи, вийшла з кабінету. Вдома зовсім дала волю сльозам. Тепер вже й страшнувато було знову йти до лікаря, боялась відмови. Та й дивився він на неї якось дивно, що вона й досі ніяковіла.
   Пройшло щось зо два чи три дні. Одного разу, коли вдома була мама Марта з Оксаною, на подвір’я зайшов лікар. На селі він був поважною людиною і його поява справила неабияке враження на маму. Оксана ж як побачила його, так і сховалася в кущі:
   – Нехай мати що хоче те й каже йому.
   – Здрастуйте, – привітався Костя. – Я до вас у важливій справі.
  – Яка ж то може бути у вас справа, та я ж нічого не знаю, – розгубилася мама. – Та у нас, дякувати Богу, всі здорові.
Костя посміхнувся. Він, як на його роки, був людиною хоч і молодою, років двадцяти п’яти, пройшов війну, з легкою усмішкою відреагував на розгублений вигляд жінки.
   – Ну і слава Богу, що всі живі-здорові. Я до вас прийшов сказати, що хочу одружитися на вашій дочці.
   Оксана, яка із схованки чула всю розмову, не на жарт розгубилася, не чекаючи такого повороту справи.
   – Та я ж не знаю, – спантеличено відповідала мама. – Яке там заміжжя. Вона у нас ще зовсім молода й дурна.
   Костя спокійно посміхнувся:
   – То нічого, що молода. Зате ж і гарна вона у вас.
   Чуючи це, Оксана мало не зомліла у своїй схованці.
   – Та батька ж немає вдома. Це вам з ним треба говорити.
   – Добре, – сказав Костя. – То я ще до вас зайду, коли батько буде вдома.
   Ввечері з’явився батько Карпо. Був він людиною поважною, майстрував у колгоспі. Робив все з повагом, розмірковуючи. Оксана вся видом своїм була в батька і така вже вродлива, що ні з ким не порівняти. Вдачею була добра, лагідна.
   Тут же мати й ошелешила чоловіка:
   – Доктор приходив. Хоче одружитися на нашій Оксані. Так я йому сказала, що вона у нас ще молода й дурна.
   – Нічого розумнішого не придумала, ніж отаке сказати. – Потім до Оксани: – Куди ти поїдеш, що, тобі вдома нема чого робити?
   У вихідний, коли батько був удома, знов завітав Костя.
   Що вже вони говорили, але тут батько покликав Оксану.
   Ледь жива, вона постала перед ними:
   – Підеш заміж за Костянтина Федоровича? – запитав батько?
   Не піднімаючи очей Оксана ледве чутно відповіла: – Піду.
   – Ну гаразд, – промовив батько. А потім до Кості:
   – Де ж ви будете жити?
   – В селі є вільна хата, то я домовлюсь, щоб відремонтували.
   На цьому й порішили. Невдовзі розписалися у сільраді.
   Весілля справили скромно, тихо. Були найближчі родичі Терещенків.
   У Кості, який був родом із Сибіру, тут нікого не було.
   На Оксану ледве не молився, так покохав свою красуню. Вона розцвіла, як яблунька навесні.
   Через рік народила первістка Вову, такого ж синьоокого, як і сама.
   Двоюрідних сестер Ліду і Віру, які до них приходили в гості, зустрічала радо, їм же було вдивовиж побачити сестру в ролі хазяйки.
   Потім народила Оксана ще й дівчинку Валю. Зажили у злагоді.
   Сміючись, згадували про візит Оксани за довідкою, який виявився
таким щасливим.
   Дядько Карпо з дядиною Мартою дуже полюбили онуків. Вова пішов весь у батька, став лікарем. А Валя закінчила педінститут і стала вчителькою.
 

Степовий театр

   Косовиця! В цьому слові дух запашного хліба, музика запорізького безмежного степу. Навіть через багато років і подій закриєш очі і відчуєш його пахощі.
   Дні в цю страдну пору видалися напруженими. Навіть 15-річні підлітки виконували роботу дорослих, допомагали ветеранам-інвалідам і вдовам.
   Пшеничне поле дзвенить. Чи доводилося вам чути цю Божественну музику? Мільйони колосків, торкаючись один одного, немов на скрипочках витворяють мелодію Природи. Це Гімн Хліба – пшениця дозріла.
   Не можна гаяти ні хвилини, поки зерно не почало осипатись. Лише перші промені сонця ковзнули по небокраю, хлопчача бригада вже на ногах. Найстарший – Василь, йому виповнилося 17, а він вже керує «Комунаром». Це зернозбиральний комбайн, виготовлений на однойменному заводі в Запоріжжі.
   Комбайн зайняв стартову позицію ще звечора. Бригадний тік готовий приймати зерно нового врожаю.
   Їздові запрягають коней і готують безтарки до роботи. Ранкова свіжість бадьорить. Жайворонок в зеніті наспівує радісну пісню своїй подрузі, яка висиджує пташенят в затишному гніздечку, витоптаному під кущиком полину. Спокій і благодать витають під голубим куполом, на якому немає жодної хмаринки. Нашвидкуруч снідають і вже через п’ять хвилин Василь – за штурвалом степового корабля.
   Іван знає – зволікати не можна. Адже бункер комбайна швидко наповнюється золотим зерном відбірної пшениці. Аж ось з свого високого капітанського містка комбайнер подає сигнал: пора забирати зерно. Іван мчить до комбайна з таким розрахунком, щоб подати безтарку під розтруб бункера з максимальною точність. Ні одна зернина не повинна просипатись на землю. Все відпрацьовано до сантиметра. Комбайн не зупиняється ні на хвилину. В цьому весь секрет і філігранна узгодженість маневру їздового з рухом комбайна. Потрібно слідкувати за синхронністю маневру з рухом степового велета, щоб лущильник не наїжджав на колеса безтарки. Ось вона вщерть заповнена і, як човен від корабля, відчалює від комбайна.
   Нелегко Білці і Стрілці тягти безтарку по культивованій стерні. Постромки натягнені, аж дзвенять. Нарешті – наїжджена польова дорога, можна тихо їхати, дати коням перепочити від напруги.
   На току дівчата чекали зерно нового врожаю. Одні розвантажували безтарку, тоді як дід Явір запустив двигун і з’єднана трансмісією віялка запрацювала. В центрі критого току з’явився маленький, сяючий золотом бурт пшениці.
   Тим часом до комбайна вправно підлетіла Сашкова безтарка.
Запрацював конвейєр, завдяки чому зерно на тік пішло безперервним потоком.
  Катя з Олею вправно формували бурт, який зростав на очах. Віктор з Володею не лише вправно засипали привезене зерно у віялку, але й встигали жартувати.
   Сонце наближалось до зеніту. Куховарка тітка Саня готувала смачний борщ. Віктор сміється: «Я від одного запаху борщу можу втратити свідомість». Саме в цей момент роздалось три удари в шматок рейки. Хлопці й дівчата кидають роботу, над током запанувала тиша, всі розташовуються за бригадним столом. Сміх і жарти здобрюють смачну страву. Потім короткий відпочинок.
   Між тим з боку Воздвижівки з’явилась звичайнісінька хмаринка. На неї не звернули уваги, і робота розпочалася. Знову запрацював «конвейєр». Однак приблизно через годину з північного заходу потягло вітерцем. Хмаринка темнішала, здалеку долинув гуркіт грому. Вітер свіжішав, блискавки все частіше освітлювали темне небо. Перші краплі дощу заторохтіли покрівлею току.
   Через якусь мить злива суцільною стіною закрила краєвид. Удари сторчових блискавок, здавалось, розколювали небо. Що коїлось у полі, не було видно. Громовержець Перун одноосібно господарював в небі і на землі.                            Після першого шквалу пориви вітру вщухли і, як це буває під час косовиці, дощ зашумів рівно і тихо. За маревом дощу проступили розпливчасті контури комбайна. Хмара попливла на райцентр і далі в бік Новозлатополя. Небо над степом прояснилося. Виглянуло сонце. Все навкруги засяяло міріадами срібних крапельок води. Радісно заспівали пташки.
   Всі хвилювалися за хлопців – комбайнера, його помічника і двох їздових, які опинилися в полоні швидкоплинної стихії. Аж ось показались дві безтарки, живих і здорових хлопців ще здалеку зустріли радісними вигуками. Та коли ті підїхали ближче, разом замовкли. Лише Катя здивовано запитала: «А чому… ви зовсім сухі?» Тільки тепер звернули увагу на це диво. Адже знали, що сховатись у чистому полі від зливи було ніде.
   Василь змовницьки посміхнувся. Всі стали наполегливо допитуватись, і нарешті він розповів.
   – Я не в перше в полі в жнива. Тому й цього разу, відчувши перший подих вітру і запах дощу, зупинив комбайн. Звелів Вані і Саші розпрягти коней, прив’язати їх до однієї безтарки. Другу повернули днищем проти вітру, який ніс дощ, і обіперли об першу. Таким чином, зробили собі схованку і переждали в ній грозу. А коней дощ так скупав, що сьогодні не потрібно їхати до ставка Биркіна. Тепер зачекаємо, поки вітерець просушить лан. А ввечері підемо до театру.
   – Хто хоче з нами піти? Квитки безкоштовні! Всі знали Василеву жартівливу вдачу і ніхто з дівчат не сприйняв сказане всерйоз. Адже театр приїздив до райцентру лише на гастролі.
   Дід Явір розповів, що після революції справжній театр таки був. Називався він «Колізей», на зразок римського амфітеатру, де імператори влаштовували виставки з дикими звірами, бої гладіаторів. Та згодом більшовики – п’яниці й ледацюги, знищили його. Так само нацькували зброд на Свято-Троїцький собор і знищили його. В споруді, збудованій з останків собору, тепер знаходиться лікарня по вулиці Леніна.
   – Бачите, цим бісівським іменем назвали й вулицю. Кажуть старі люди, що ті, хто нищив театр, стягав купола з висоти 35 метрів, невдовзі помирали наглою смертю. Ці гріхи тепер спокутують їхні нащадки. Люди примітили, що не допомагає лікування саме дітям і онукам святотатців.
   Іван подумав: «Як це дід не боїться рябого енкаведиста?» Адже всі знали, що із застінків, які знаходяться в приміщенні міліції по вулиці 9 Січня, ночами бруківкою вели на станцію заарештованих. Одного разу, йдучи пізно темним вечором із школи, хлопчаки почули дзенькіт котелків, а потім, придивившись, розгледіли силуети людей з котомками. Поряд з гвинтівками напоготові йшла стража. Хлопці сахнулись в бік і, випередивши арештантів, пішли вперед.
   «Який безстрашний дід», – дивувався хлопець. Адже це був 1953-й рік, коли Берія, нарешті, здихався Сталіна. Такі думки навіяли події на землі буремного краю…
   Коли на землю впали сутінки і дівчата, не піддавшись на жарт, полягали спати в бригадному вагончику, Василь тихенько покликав хлопців: «Збирайтесь швиденько, та щоб нікого не потривожити». Одягли куфайки, тому що на землю вже опустилась свіжість. Гуртом попрямували в напрямі залізниці. Небо усіяне зірками, Чумацький шлях осявав дорогу.
   Повернули наліво в бік залізничної станції. Ось і знаменитий будинок вокзалу, побудований в 1898 році. Багато чого бачив він в степовій республіці. Білі, червоні, гетьманці, німці, австрійці, мадяри – хто тільки не плюндрував цей край.
   Зграйка говірких хлопців йшла за змовницьки мовчазним ватажком. На затемненому пероні було порожньо. Зупинились під стіною вокзалу. Ваня і менший брат Сашко не розуміли, навіщо сюди прийшли, а Василь загадково мовчав.
   Аж ось з будинку вокзалу вийшов черговий з ліхтарем, включив електричне освітлення. Перон виринув з пітьми. Черговий тричі вдарив у дзвін, який висів біля входу. Проте з приміщення більше ніхто не вийшов. Хлопцям все, що відбувається, здавалося якимось священнодійством.
   Раптом рейки загули, спочатку тихо, а потім все сильніше. З боку Гайчура стрімко насувався яскравий сніп вогню. Черговий по станції підняв ліхтар. Потяг почав гальмувати і, врешті -решт, неначе кінь у стрімкому бігові, зупинився як вкопаний.
   «Москва – Бердянськ», – прочитали на вагонах. Яскраво світились вікна. З вагонів на глухий вокзал махновського краю сторожко поглядали здивовані пасажири. Кілька пар нарядно одягнених дівчаток, по вигляду ровесників наших героїв, вийшли на перон. З виглядом прибульців із далеких світів вони продефілювали пероном. При цьому старанно робили вигляд, що їм байдуже до своїх ровесників, що босоніж, в куфайках, широко відкритими очима споглядали диво, яке неочікувано зійшло на гуляйпільську землю. Хлопцям не вірилося, що пройде якась мить, і це диво зникне в напрямі теплого моря, якого ніхто з них ще ніколи не бачив…
   Лунає перший дзвінок. Юні прибульці займають місця в вагонах.
Паровоз випустив клубки пари. Прощальний гудок, колеса
обходяться, потім могутні шатуни зрушують потяг з місця. Вагони пливуть в пітьму.
   Диво зникло.

Помічниця

   Мальовниче село Малопололополовецьке. Розкинулось воно по обидва боки річки Собот, перегородженої в багатьох місцях греблями, завдяки чому утворився цілий каскад озер. Західний берег, вкритий змішаним лісом, круто спускається до річки. Лівий берег покато спадає до сонця, підставляючи під його живильні промені золоті соняшники, жовтогарячі гарбузи, червоні помідори. А над усім цим – розкішні вишневі садки, в яких навесні витьохкують солов’ї.
   Неподалік річки, під горою стояла хата, а біля неї росла крислата груша-дичка. Щедро родила вона щороку, а квас з грушками був такий, що не передати – дух забивало. Смачні вони були, коли нападають на шовкову травичку і спечуться на сонці, а маленькі зернятка всередині солодкі-солодкі. Вони були солодші цукерок-подушечок, вкритих кристаликами цукру.
   У сім років відвела Ганна дочку до школи. Добре, коли тепло, легше долати шлях понад озером, потім мостом і далі стежиною крутим схилом. Школа знаходилась віддалік крутого правого берега Собота. Зараз були канікули і діти могли відпочити.
   Над Соботом вранішній туман. Мама прокинулась вдосвіта. По чотири гектари цукрових буряків на одну колгоспну душу!? Тільки подумати – на одну закріпачену душу. Зараз це не вкладається в голові.
   Жалко будити дитину, проте нічого не поробиш: «Донечко, прокидайся. Мені пора йти в поле».
   Ліда солодко потягується. Їй жалко маму, яка ще до схід сонця впоралась по господарству, прополола картоплю в городі. Дівчинка підхоплюється.
   – Донечко, ти ж хазяйнуй сама. Нарвеш травички кроликам. Дивись, щоб у курей була водичка, – наказувала вона. – Перепнеш кізочку.
   На столі накритий рушничком скромний сніданок: кілька картоплин, шматок хліба, чашка молока – ось все, що молода вдова могла дати дитині.

На дачі поблизу Мотовилівської Слобідки, Київська область. 1серпня 2009 року

   Дівчинка киває, запевняє, що все зробить. Ганна цілує її і швидко прямує в поле. Адже знає, що за неї ніхто не прорве і не прополить буряки.
   Вранці свіжість, здається, проникає в саму душу. Та дівчинка, якій ще не виповнилося восьми років, знає, що окрім неї мамі ніхто не допоможе по господарству.
   Умилася, швиденько поснідала й взялась хазяйнувати. Ось і сонечко пригріло, зникла роса на спориші в дворі і він лагідно лоскоче босі ніжки. Невдовзі прибігла найближча подружка Галя, що живе по сусідству. На відміну від Ліди, вона не порається по господарству: її батько повернувся з війни.
   – Лідо, ходімо до річки гуляти, – кличе вона. – Там так гарно. Звісно, подружка не має клопотів, про неї є кому потурбуватися.
  – Потрібно нарвати травички кроликам, – говорить Ліда.
   – Я тобі допоможу, – погоджується Галя, щоб швидше піти до річки.
   На дачі поблизу Мотовилівської Слобідки, Київська область. 1серпня 2009 року
   Сонечко вже пригріває й дівчатка гайнули з двору. На річці весело: тут і шкільні подружки, і Лідині двоюрідні брати: Гриша, Толя й Митя.
   Хлопці з сусіднього села, що по той бік річки, не наважуються перетнути водну перепону. Лише з того боку можуть дражнити дівчаток. Та їм байдуже, у них надійний захист.
   Загулялася й незчулася Ліда, як сонечко почало скочуватись до заходу. Лише тепер згадала: мабуть і в курей води немає, і коза закрутилася, і кролики голодні. Швидко біжить додому. Так воно й є: треба надолужувати згаяне. Ліді не хочеться доставляти мамі прикрощів. У неї й без того турбот багато.
   Не лише дорослі жахались місцевої «еліти». Справжнім страховиськом був фінінспектор, від якого ховались перелкані колгоспники. Цей визискувач людської крові був справжнім винаходом жидокомуністів часів правління в Україні Кагановича Л. М. і К°.
  Ліда згадує: вона одна вдома. Мама понесла кроликів за 8 км до райцентру у Великополовецьке, щоб здати їх державі в рахунок податку, який накладається натурою. Раптом до хати, навіть не постукавши, ввалюється фінінспектор Роман. Не вітається.
   – Де мати? – гримає на дівчинку. – Ховається, не платить податку.
   – Не знаю, – труситься дитина.
   – Скажеш матері, що я завтра прийду, – і, грюкнувши дверми, він іде геть.
   Любила Ліда бігати до дідуся Захарія, який з бабусею Оленою жив по сусідству. У нього була швейна машина «Зінгер» і вони завдяки їй існували. Він любив дівчинку і дозволяв їй гратися клаптиками, що залишалися після кройки. До нього теж з’являвся фінінспектор.
   – Платіть податок з доходу, – вимагав, погрожуючи відібрати машинку.
   – Та ми ж обоє недужі, грошей ніхто не має, щоб платити, хіба допоможуть картоплю прополоти тощо.
   Вся Димидівка тремтіла, валували собаки. Немов чорна хмара сунула вулицею «комісія». «Добровільна» підписка на внутрішню державну позику вкінець доконала злиденне життя селян.
   Колгоспники ховаються від «комісарів». Та немає порятунку від визиску ні дорослому, ні дитині.
   На чудових чорноземах навколо села родили цукрові буряки. Недарма облюбував рід Терещенків ці місця для будівництва цукроварень. Половина мешканців села були їхніми однофамільцями. Радянська влада добре призвичаїлась використовувати дешеву працю дітей, лиш вони зіпнуться на ніжки. Мало того, що Ганна повинна була обробляти чотири гектари буряків, не розгинаючи спину. В кінці сезону за тяжку працю одержувала клунок цукру, щоб тут же продати його перекупкам і сплатити подушне.
   Щоліта школярів знімають з уроків. Дуже вправні пальчики у дітей, щоб рятувати цукрові буряки від довгоносика. Дорослим, виснаженим тяжкою працею, не нагнутись, не спіймати хитрого шкідника.
   – Приходьте з своїми пляшками. Будете збирати довгоносиків.
   Спекотно в полі. Та навіть води дітям не підвозять. В селі тихо. Жартують люди: «Тільки чути, як в садку хропе головиха». У неї, бачте, «справка – вона больна».
   У кожного по два рядки буряків. Поряд з Лідою Катя і Люба.
   – Це мій жучок, – кричить Люба. – Він перебіг до мене.
   – Ні, заперечує Ліда, – це мій довгоносик.
   Йдеться про те, щоб якомога більше наловити шкідників, тому й сперечаються. Бригадир платив по копійці за кожного шкідника. За повну півлітрову пляшку назбираних комах набігало до карбованця.
   – Там більш як сто штук немає, – говорив він дітям.
   Та вони й цьому були раді. А скільки ж цукру зберегли для держави.
 

В чистих росах

   З вечора настрій у Вані піднесений в очікуванні завтрашньої поїздки в степ. Незчувся, як зморив сон і поринув у море дитячих марень. Круговерть минулого дня піднесла його над дідівським садом, а далі над городами і вибалками. Ось над степом височать два скіфські кургани. Якщо вірити друзям, там поховано скіфського царя разом з кіньми в золотій збруї, запряженими в золоту колісницю.
   Раптом хтось легенько смикнув за одіяло, він прокинувся. Якусь мить перебував в замішанні, поки не зрозумів, що це схилився над ним батько. Від нього віяло вранішньою свіжістю, лагідні очі посміхались.
   В хаті тихо. Знадвору чути, як струмені молока дзвінко виграють у відрі. Це мама доїть Зірочку. Батько з сином випивають по кружці молока. Мама приготувала їм у степ торбу з хлібом, салом, цибулею, вареними яйцями.
   До схід сонця парокінною бричкою виїхали з двору. Легенький свіжий вітерець лоскотав обличчя, шию, руки. Доїхавши до мосту на західній околиці містечка, звернули вліво і понад схилом балки поїхали в бік південної верші Сахнового ставка.
   Ліворуч половіли пшениці і вітерець гнав по них, наче морем, легеньку хвилю. Була неділя, благодать витала навкруги і обгортала душу. Зупинилися не доїжджаючи Польської посадки.
   Батько розпріг, стриножив і пустив коней на пашу понад яром. Він був дуже глибокий і простягся від греблі вздовж балки, яка тягнеться на північ до Гайчура.
   Зійшло сонце. Під його променями росяне різнотрав’я враз заграло всіма барвами райдуги. Коса в батькових руках дзвеніла і співала. Рівним валком лягало духмяне покривало під розміреними помахами коси. Жайворонок прямо в зеніті виспівував на втіху природі і людям свою чарівну пісню. Неподалік у вершині ставка сіра чапля стояла на одній ніжці, чатувала на здобич. Її граціозна постать з султанчиком на голівці немов у дзеркалі відбивалась у воді. Все довкола дихало свіжістю водної поверхні і пахощами степу.
   Наполохана дзвінким співом коси перепілка з виводком пташенят кинулась в пшеницю. Її шлях позначився срібним струмком, що побіг по поверхні колосків.
   Вжик-вжик, виспівувала коса під розміреними помахами батькових рук. Вздовж обкошеного краю поля лягли валки з пирію, вівсюгу, полину, сокирок, заячого вуха, петрового батога, молодого осоту.

Іван Бик з дружиною Лідією, дочкою Тетяною (ліворуч), онуком Іваном та онукою Юлією.
Київ, 12 вересня 2014 року

Зліва направо: онуки Михайло, Поліна та Іван.
Запоріжжя, липень 2012 року

   Тим часом сонце піднімалось все вище. Наставала обідня пора.
   – Ваня, зніми пута і поведи коней до ставка на водопій, – попросив батько. Білка і Стріла жадібно припали до води. Переводячи дух, вони підіймали дрібні, наче пил, бризки. Освіжившись, Ваня стриножив коней і пустив їх на пашу.
   Потім хлопець спустився на дно яру. Він був глибоко прорізаний водою, його стіни підіймались високо вгору, так що внизу було темно. На самому дні яру фонтанчиком бив родничок. Його вода була така холодна, що від неї ломило зуби. Ваня нахилився над джерельцем і його погляд привернуло якесь яскраве мерехтіння. Підвівши очі догори, він завмер від несподіванки. Прямо над ним у синьому небі сяяла вранішня зірка. Враження було таке сильне, що він довго не міг отямитись. Нарешті почав повільно підніматись нагору земляними східцями, видовбаними у вертикальній стіні яру.
   Коли посідали біля возу обідати, Ваня все ще не міг подолати враження від побаченого.
   – Я бачив диво, – вирвалося у нього. – У джерельці на дні яру купається зірка, – пояснив він батькові.
   Настала найспекотніша пора дня.
   – Поглянь, тату, як там, показуючи на горизонт, сказав Ваня, – простяглося озеро, а до нього спішить отара.
   – Це Степан вівці жене, – пояснив батько синові. – Таке повір’я живе в нашому народі з давніх-давен.
   Вони полягали в тіні під возом і поснули, зморені спекою. Коли прокинулись, відчули легку прохолоду. Сонце сховалось за хмарами, які піднімались із-за горизонту. На заході, по той бік залізниці Чаплино-Бердянськ, чітко вимальовувались полоси. Вітер свіжішав, в повітрі запахло дощем. Пориви вітру гнали по водній гладі ставка дрібну хвилю, зашелестів очерет. Батько почав згрібати сіно і складати його в стіжок. По той бік ставка вже сивіла стіна зливи.
   – Запрягаймо коней і їдьмо до тракторної бригади, – крикнув батько.
   Коли впали перші каплі дощу, вони мчали до рятівного вагончика. Поки розпрягли коней, були мокрі, як хлющ. Сторчові блискавки гриміли, не вщухаючи.
   У вагончику хазяйнувала тітка Паша. Пахло борщем, який ще й дотепер можна скуштувати на гуляйпільщині. Гарячий обід і тепло швидко зморили Ваню і він заснув під гуркіт грози.
   Злива скінчилась швидко, як і розпочалась. Не передати словами запахів умитого дощем степу, над яким пишно розцвіла райдуга. Кожна квітка, кожен листочок виблискували срібними крапельками води. Знов заспівали пташки, жайвір піднявся в голубу височінь. В ставку раз за разом скидались коропи. Радо сигналячи, промчав у бік моря вмитий зливою пасажирський потяг. Ваня замріяно дивився в його бік.
 

Дідова кров

   За східною околицею міста, праворуч від дороги розкинулось пшеничне поле. Того року вродив гарний урожай. Бабуся Марина розповідала, що поле це – особливе, полите кров’ю повстанців і діда Трохима. Вони загинули напівдорозі до станції в бою з білогвардійцями.
   «Дорогу ціну заплатили вони за те, щоб колосилися хліба на нашій землі», – думав Іван.
   Не судилося дідові діждатись не те що онуків, а навіть побачити дорослими своїх дітей. Як би зрадів він, побачивши на полі, окропленому власною кров’ю, своїх онуків.
   Сонце стало в зеніті. Їздові ледве встигали забирати зерно від комбайна.
   До обідньої перерви добре попрацювали. Іван з Сашком сідають на коней і гайда на ставок, «до Биркіна». Ця назва вкорінилася давно, мабуть за прізвищем доглядача, який жив при насосній станції. Звідси прісну воду для паровозів подавали за сім кілометрів на станцію.
   Гарна пора літо. Ставок знаходиться за кілометр від містечка і нагадує таємничий оазис серед степу. Заповідна зона, обсаджена кущами і деревами пів століття тому, постала справжнім дивом серед безкрайого степу, порізаного вибалками. На північ від ставка височать дві скіфські могили, які добре видно з шосейної дороги, що веде з станції до містечка.
   Місця ці історичні. Тут точились битви з турками і кримськими татарами, білими і червоними, з німцями під час російсько-турецьких, громадянської і двох світових воєн.
   Саме тут, між бруківкою та ставком, ближче до заходу, відбувся бій між саперною ротою повстанців і чеченською кіннотою 9(22) січня 1919 року.
   Рота зайняла позицію фронтом у бік станції. Більшість бійців були необстріляними. Серед них знаходився Іванів дід Трохим. Командир виявився зрадником. Чеченська кіннота, одна з мобільних частин білогвардійської армії, вміло використала місцевий ландшафт, причаїлася за ставком. А далі перейшла балку низом попід греблею і раптово вискочила в тил саперній роті. Замість того щоб повернути роту фронтом на південь і зустріти кінноту залпом, зрадник-командир Ензашвілі посіяв паніку, а сам втік.
   Бойовий порядок розладнався. Час було згаяно. У ближньому бою перевага перейшла до кіннотників. З виттям (звичайна тактика чеченців) накинулись вони на безпорадних повстанців з довгими гвинтівками Мосіна, непридатними для ближнього бою. Порубали 52 чоловіки, потім добивали поранених, нахиляючись з коней і намагаючись попасти клинком в шию. Врятувалися лише сім бійців. Серед них Азаров Олександр Аристархович,
Камай Данило Мусійович. Стікаючи кров’ю, дід Трохим доповз до першої труби, що під бруківкою, і помер.
   Про це хлопцям розповідав дід Данило, якому дивом вдалося вижити. Він пас вівці балкою, а маленьке ягнятко ховав у пазуху, щоб зігрілося.
   Хлопці прискакали до ставка. Ваня стрибнув з гнідого і зойкнув від болю. Ліва нога попала на сухий гострий стовбур кимось зламаного деревця. Не гаючи часу стрибнув на коня і помчав польовою дорогою понад вербівськими городами додому. Зіскочив з коня, прив’язав його до дерева біля двору. Мама була вдома. З півслова все зрозуміла. Дістала пляшку з керосином, залила рану і туго перев’язала ступню.
   – Може пообідаєш, – запропонувала синові.
   – Ні, мамо, мене вже чекають хлопці в полі.
   Не гаючи часу скочив на коня і помчав ґрунтовою дорогою вздовж бруківки в поле. Хлопці зустріли співчутливо, навіть запропонували не працювати, поки заживе рана. Але Ваня не погодився і нарівні з усіма продовжив обробляти баштан. Не зчувся, як зажила рана без будь-яких ускладнень. Мама-чародійка заживила рану простим і надійним народним засобом.
   – Дідова кров, – говорила бабуся Марин. Жаль, Трохимові не довелося побачити своїх онуків, – зітхала вона. А було їх у неї двадцять двоє, з них дванадцятеро хлопців.
 

Марія

   Вона народилася в останній чверті 19 століття і була ніби пережитком кріпосного права, заведеного на українській землі кацапами. Змалечку, до заморозків ходила боса. В неї зробилися такі грубезні підошви, що не відчували ні стерні, ні колючок в степу, ні холоду.
   Її хата стояла під горою ліворуч від дороги, яка круто спускається від шляху на Фастів при виїзді з села Малополовецького. Цією дорогою й пішов на Першу світову чоловік та й не вернувся.
Залишилися на руках у Марії двоє дітей – Настя і Хтадей. Чому піп дав йому таке ймення – невідомо.
   Малий Хтодось у теплу пору року ходив до школи, що по той бік Соботу на горі. Поки можна було ходити босоніж. А як починалися заморозки – сидів на печі. Так і виріс. Працював разом з матір’ю у колгоспі. Грошей Марія не знала – жили у злиднях.
   Скоро й для сина підоспіла нова, Друга світова війна. Доля виявилася до нього милостивішою ніж до батька і закинула його аж на Камчатку. Там і одружився. Приїздив одного разу з дружиною і двома дівчатками до матері. Та хіба наїздишся в таку далечінь.
   Старою стала Марія, засумувала за сином. Зібралася, поклала в торбу шмат сала, цибулі, сухарів та й вирушила босоніж до Кожанки. Туди, звідки залізничною дорогою можна добратись до Хтодося. На клаптику паперу написала дочка братову адресу.
   Прийшла баба Марія на станцію та й проситься:
   – Пустіть у вагон, я місця багато не займу. Присяду де-небудь у куточку.
   Пожаліла провідниця, впустила. Доїхала Марія до Києва. Народу на вокзалі – кишить.
   –Де тут знаходиться Камчатка? – благально заглядала в очі зустрічним.
   Дехто сміявся, інші глузували. Але знайшлись добрі люди.
   – Бабусю, Камчатка звідси далеко, можна сказати, на іншому
кінці світу. Вам треба сідати на потяг, який їде до Москви.
   Прийшла до потяга Київ-Москва. Поважні пасажири сахаються старої, яка босоніж чимчикує пероном.
   – Дочко, пусти мене до вагона, я багато місця не займу, – благає кондукторів. – Посиджу тихенько в куточку.
   Знайшлась таки добра душа, пожаліла стару.
   – Заходьте, бабусю, до мене в службове купе. Звільниться місце, я вас посаджу.
   Поїзд рушив. Нарешті заклопотана провідниця трішки звільнилась і присіла поряд з бабусею.
   – До кого ж ви їдете? – питає.
   – До сина. Хтодося. Дуже я за ним скучила.
   Згодом звільнилося місце. Провідниця завела стару в купе. Вона чемно привіталася з супутниками. Клопітким виявився день, зголодніла. Дістала свій нехитрий харч, щоб повечеряти.
   – Може ви голодні, давайте я вам сальця відріжу.
   Супутники чемно дякують, відмовляються.
   – Куда же вы, бабушка, едете? – запитує чоловік в окулярах.
   Їду до свого сина Хтодося.
   – А где же ваш сын живёт?
   – На Камчатці.
   У сусіда окуляри полізли на лоба. Не вірить.
   – А у вас есть его адрес?
   – Аякже, – і стара подає йому папірець з адресою сина.
   Сусіди по купе переглянулись між собою.
   – Бабусю, це ж дуже далеко. Як же ви туди самі доберетесь,
   – дивується молода жінка, з вигляду вчителька. – Квитки туди коштують дорого.
   – Людей розпитуватиму, люди завжди допоможуть.
   Нарешті виключили світло, всі поснули. Ввижалося Марії у ві сні, як маленький Хтодось зробив перший крок. А ось він уже дорослий. Раптом зловісна заграва закрила півнеба. Гуркіт гармат розбудив стару. «Де я», подумала, прокинувшись. Стукотіли колеса по рейках. Світало. Мимо пропливали підмосковні платформи.
   Невдовзі потяг зупинився на Київському вокзалі в Москві. Непоквапом зійшла Марія з вагона, подякувала провідниці. Деякий час постояла на пероні, а потім потік пасажирів підхопив її і вона опинилась у приміщенні вокзалу.
   Москвичі і приїжджі були вражені виглядом бабусі. Боса, бідно одягнена, з невеличким вузликом розпитує, як добратись на Камчатку. Здивуванню цікавих не було меж.
   Нарешті двоє молодих хлопців зголосились допомогти жінці. Взнали коли, з якої колії відходитиме поїзд Москва-Владивосток.
   Майже добу Марія чекала поїзда. Її вже впізнавали працівники вокзалу, настільки неповторною і невимушеною була вона в спілкуванні з людьми. Звісно, грошей на таку, майже кругосвітню, в її уяві, подорож у неї не було. За час очікування вона вже встигла познайомитись з деякими попутчиками, які також мали їхати разом з нею одним поїздом.
   І знову над нею зглянувся провідник. Попутчики взяли шефство над бабусею. Подорож виявилась довгою. Звикли одне до одного.
   А далі довелося Марії пливти морем. Хвилі немилосердно кидали кораблик з боку на бік. Ледве не потонули. Але в решті-решт пришвартувались у Петропавловську-Камчатському.

Лідія Терещенко, с. Малополовецьке, Київська область. 27 липня 2009 року

   Як сніг на голову з’явилася Марія, коли постукала в двері до Хтадея. Виникла німа сцена, коли боса баба з клунком предстала перед невісткою і онуками. Більше одинадцяти тисяч кілометрів подолала берегиня їхнього роду через ліси і гори, ріки і моря. Не менше спантеличений був і Хтадей, коли прийшов додому після робочого дня.
   – Мамо, чому ж ви не дали вісточку, що приїдете. Хіба ж можна пускатись в дорогу так легковажно.
   Та мати була щаслива, що побачилась з сином і його сім’єю. Пригощала їх салом і цибулею, що якимось дивом збереглися в дорозі. Діти першими втішились, що побачили бабусю. Нарешті й невістка змирилась з появою свекрухи.
   Хтадей купив матері черевики, приодягнув її на городський манер. Побувши з тиждень, почала вона сумувати за Малополовецьким. Купив квиток на літак. 
   Швидко полинула Марія в рідні краї. З’явилася, як краля, говорили половчани. Мандрівка баби стала новиною номер один. Про її одісею ще довго гомоніли в найвіддаленіших кутках села.