Спогади односельчан села Рівнопілля

Розповідає  Браціло Марія Іванівна (24.02.1930р.н.)

         Пам'ять про війну це голод і згарища. В ту пору моє дитинство проходило в селі Успенівка з батьками сестрою та братом. Згоріли маслозавод, мельниця, клуб і школа. Ми з мамою Бабенко Меланією Трохимівною, братом Іваном, сестрою Галею жили в окопі на городі. Знесли туди одіяла, подушки та матраци. У будинку ночувати боялися бо він хоч і був кам’яний але ж покритий очеретом.                                  Восени 1943 року Гуляйпільський район було визволено від німців. Пам'ятаю якось вночі мама нас побудила і говорить: «Діти перемога!». Слів не було, шалена радість і сльози, ми  водночас раділи за перемогу і плакали за батьком, він був арештований за донесенням, як партизан. Спочатку відправлений у Гуляйпільську поліцейську дільницю, а вже потім переведений до тюрми  у  місто Запоріжжя. Поліцаї допитували де він зберігає зброю, звісно  він не зізнався про закопаний у городі автомат. За те що мовчав отримав побиття нагайкою. Мамі не показував а я бачила цю страшну картину на його тілі.   (Від автора Іван Кушніренко у статті під заголовком «Хвилі життя Марії Колосовської» від 1 березня 2018 року газета «Актуальний погляд» писав: «Арештовано було багатьох підпільників. Як їх по звірячому катували фашисти, розповідав Іван Свиридович Бабенко, йому вдалося втекти з тюрми»).  Завдяки допомозі рідних запорізького товариша з яким батько втік із в’язниці, якийсь час вони переховуються у кімнаті із замурованими вікнами і дверима. Підлікувавши  рани, повернувся батько  степами, посадками додому.         День перемоги запам’ятався як найщасливіший день у моєму житті.

 Розповідає Козярин Іван Павлович 18.03.1937р.н.       

  Я корінний житель Рівнопілля, проживав із батьками Козярином Павлом Васильовичем, Надією Лаврентієвною та сестрою  Софією.

    Батько воював на війні і загинув. Про війну пам’ятаю, вранці проснулися ми із сестрою вибігли з хати, по подвір'ю ходять якісь солдати. Я до мами, питаюся: «Це наші радянські прийшли» а мама: «Цить синку», пригорнула до себе  і заплакала. У 1943 році наше село звільнили радянські війська. Згодом я пішов до школи. Вчителювали тоді Алєксєєва Надія Титівна та Василега Марія Іванівна. Писали ми на клаптику жовтого паперу, прив’язаним до гілочки з дерева пером. За чорнило був червоний сік з буряка, синій колір чорнила робили із диких ягід. Якщо був коротенький недописаний олівець то це за щастя.

        Після війни жилося тяжко та голодно. Війна усе потрощила.  Їли кукурудзяні рубанці, це голі качани без зерна, перемерзлу гнилу картоплю яка якимось чином залишилася заритою у кагати на колгоспному дворищі. Із неї варили молочний кисіль звісно якщо вціліла корова. Від лободи дуже пухли. Я особисто може б і не вижив аби сусідка не пригостила а потім і навчила ловити капканами у полі ховрахів.

        На літніх канікулах школярі йшли працювати в колгосп, пішов і я, бо там для працюючих варили баланду. На фермі було  вісім  телят я із напарником їх пас неподалік пшеничного поля сусіднього колгоспу. А їсти хотілося завжди, то ми слідкуємо за їздовим, як він обдивившись поля поїхав геть, один із нас насторожі а інший проходить обережно щоб не зробити слід подалі у пшеницю і до капелюха рве колоски. Так і я приніс додому нарваних колосків. Мама хоч і нагримала на мене щоб більше так не робив але перемолола їх на м’ясорубку і напекла ліпеників, яке то було щастя.

      У міру того як я підростав  «дорослішала» і моя робота – відром носив воду, жінкам що пололи рядки просапних культур у полі. Згодом  кіньми запряженими у полілку обробляв соняхи кукурудзу и т.д., а волами кліщовину і рицину. По весні боронував після сівби поле, в косовицю біля комбайна чистив граблі. А підріс то запрягав бичків у гарбу і возив зерно від комбайна.

      Чотири класи початкової школи закінчив у Рівнопіллі, а через негаразди, п’ятий у селі Успенівці закінчить так і не вдалось. Тітка у якої  я проживав на квартирі після того як солома  закінчилася поїхала до рідних залишивши мене у холодній хаті, то я подався до дому. Якось  на горищі знайшов чоботи без підошви.  Дід Охтень  навчив як прилаштувати таку сяку підошовну то я був взутий. Йшов час  я підростав почав уже їздити з чоловіками розводною бричкою запряженою кіньми на станцію по ліс для колгоспних потреб. Робота продовжувалася з ранку до вечора. Люцерну косили  косаркою то я і коней поганяв і люцерну підбирав із Федором Новіком який прийшов із війни обгорілим.

      У 1957році був призваний до лав Радянської армії по 1959рік після чого повернувся у рідний колгосп. До 1966року ходив біля коней. А потім закінчив курси тракториста – комбайнера у Гуляйполі і став механізатором. Працював на МТЗ-5, Т-40,             ЮМЗ-6, МТЗ- 50, Т-150, комбайн «Нива» до виходу на пенсію.

       Розповідає Козярин Ніна Павлівна 20.10.1938 р.н.

  - по війні жила у селі Солодкому з батьками  Павлом Прокоповичем, Ганною Прокопівною Мищенко, братами Михайлом, Миколою, Петром та маленькою Валентиною яка в 1941році тільки народилася.  Брат Михайло 1922 року народження був призваний у 1940 до лав радянської армії у віці вісімнадцяти років  (рядовий, пропав безвісти у вересні 1941року). Згодом і батько пішов на фронт. Брат Микола до ФЗО, а нас тройко менших залишилося з мамою.

           Пам’ятаю як усе горіло, гнали коней, корів, вівці, як мама під страхом смерті переховувала якийсь час партизана у погребі із нашою свинкою. Забути не можна радість перемоги і тяжкі післявоєнні  роки.

Згадує  Білай  Віктор Миколайович  26.08.1938 р.н.

 – по війні я з батьками Миколою Яковичем, Катериною Трохимівною Білаями, братом Олександром та сестрою Ніною проживав у місті Гуляйполі. Пам’ятаю як у березні 1943 року піп  Лоскутов  хрестив мене у віці 5 років.  Літньої пори зайшли до нашого двору двоє німецьких солдатів - офіцер і рядовий. Один низенький, другий як шпала. На тлі наших обносків вони були одягнені добротно, споряджені всім необхідним. Нижчий у блискучому плащі, чорних лакових чоботях тримав у руках товсту палицю, а вищий автомат  шмайсер.  Стали вони кричать до мами: «Кури, яйко, млеко». Потім один із них ускочив у конюшню а там пусто. Глянули вони на хату сусіда Івана Тимофійовича Ведмідя там п’ятеро курей на подвір’ї вешталось той що з ломакою, кинув її по курях а другий з автомата не цілячись розстріляв.  Узяли вони здобич і пішли до школи, там штаб у них був. Я пішов нишком за ними. Один фріц іде із курки пір’я рве і кидає  на дорогу ніби показує куди курка поділася  з двору. На подвір’ї школи горять на вогні порубані шкільні парти. Нагріта вода в казані кипить, курей патрають. Я стою поодаль,  принишк і наглядаю. Аж тут із приміщення школи виходить німець. Став на порозі у гарному, добротному мундирі, поманив мене пальцем.  Витяг розфарбовану коробочку краси несказанної така вона мені показалася, з кольоровими льодяниками, вісім штук і протяг мені. Зараз і не пам’ятаю де вона вже потім згодом  ділася але  тоді несказанно щасливий  я побіг додому.

         Батько мій працював трактористом. Якось на початку війни направили його з припасами на схід.  До Старобешева доїхав і там його перехопили вороги, трактор завантажений салом і борошном відібрали. Згодом батько воював на фронті. У 1943 страшенна стрілянина була на Сапун горі, коли наші брали Севастополь.  На ранок після того бою стояла тиша і багато полеглих солдатів. 

     В знаки далося форсування  Сиваша - у батька пухли ноги і руки. Довго лікувався він у госпіталі Калінінської області місто Великі Луки. Потім був відправлений у Гуляйполе, пів року його лікував лікар Микола Іванович Костенко. В подальшому продовжив хліборобську справу, працював у колгоспі Заповіт Леніна.

      У1946році одвела мене мама до школи, де вчителем була Олена Опанасівна Пика. Тяжко жилося у ті роки. Десять однокласників померло від того що не було чого їсти. Бувало днями не їли, якщо вдавалося навиливати ховрахів, пили юшку з розвареного м’яса. У школі писали на старих газетах, а перші зошити я добре запам’ятав,  надходили з Білорусії на палітурці було написано СШИТАК Понінкінський паперовий комбінат.