Присвячую

Сергію Тихоновичу Бику

Рядовому 138 кавалерійського полку

30 кавалерійської дивізії

4 кавалерійського корпусу

Іван Бик

Буремний край

Лірико-епічна поема-ессе

Запоріжжя

“Дніпровський металург”

2013

ББК 84(4=Укр)6-5

      Б 95

УДК 81.161.2-1

Бик І. С.

Б 95     Буремний край. — Запоріжжя: Дніпровський металург,

       2013. — 204 с.

             ISBN 978-617-573-059-1

 ББК 84(4=Укр)6-5

ISBN 978-617-573-059-1                                                                                                                                © І. С. Бик, 2013                   

                                                                                            © КП “ЗМД “Дніпровський

                                                                                                                                                                                               металург”, 2013

Про автора

    Бик Іван Сергійович народився в м. Гуляйполе на вул. Спортивна від розлогого коріння великого роду 22 серпня 1937 року.

Ще на зламі 19-го і 20-го століть сім’я його прадіда Степана нараховувала 32 чоловіки.

    Неначе музика п’янять історичну пам’ять одні імена шістьох синів Степанових: Филимон, Явтух, Кіндрат, Лазарь, Тихін (дід), Сидір. Біблійне ім’я носила єдина дочка Варвара.

Своєю вдачею зобов’язаний Биківському роду, а вродою - великому роду Литвиненків. У діда Трохима було восьмеро дітей: Григорій, Іван, Василь, Володимир, Микола, Параска, Ганна, Наталка.

   Обидва роди неначе вихором були вкинуті у вир історії, і лише нащадкам судити, чия правда переконливіша.    Наперекір усім потрясінням історичної долі тече в жилах Івана кров подолянина Бика Сергія Тихоновича (04.07.1915-

12.03.1999) і полтавчанки Литвиненко Наталки Трохимівни (...02.1912-01.01. 1988).

Буремне 20 століття пообламувало багато гілок родового дерева. Викликає подив, як могло воно не лише вистояти в лихолітті двох світових воєн, братовбивчої громадянської війни і щонайменше трьох голодів, але й пустити нові паростки.

   Не довелось Іванові побачити своїх дідів: Тихін помер від гонінь під час розкуркулювання і колективізації і похований на кладовищі поблизу П’ятихаток неподалік від вул. Спартаківської. Трохим загинув разом з саперною ротою 9(22) січня 1919 р. і похований на меморіальному цвинтарі.

   Явтух – один із старших братів Тихона, загинув на власному дворищі на розі вулиць Трудової і Франка, де ще й зараз стоїть гранітний камінь з літерами Б.С. (Бик Степан), від руки Махна. Загинув через те, що не підтримував політику Центральної Ради.

   Назавжди збереглись в пам’яті дідівські сади на Спортивній і П’ятихатках: немов сьогодні бачить центр міста і його зелені околиці, що їх було видно з вітряка, який стояв на тому місці, де сходяться три вулиці : Спортивна, Франка і Червоноармійська.

   Мабуть не було кращої школи, ніж поруйнована в 2006 році Подолянська початкова школа №1. Стояла вона біля вигону, на якому вибігав з хлопцями все своє дитинство. До школи відвела мама 1 вересня 1945 р. З 1949 до 1955 року навчався в Гуляйпільській СШ №1. Великий вплив на світоглядне бачення навколишньої дійсності справили талановиті вчителі: Baгic Г. І., Овечко Г.

І., Самойленки О. С. та С. З., Гура М. М., Литвиненко В. Т.(рідний дядько), Руденко Г. І., Кузьменко М. О., Яковенко В. Г., Ткаленко Д. І., Ростовцев І. О., Андрієнко В. В., Литовченко З. А., більшість з них були учасниками Великої Вітчизняної війни.

   Після школи за порадою дядька Литвиненка Василя Трохимовича подався в Донбас:

  – Їдь, Ваня, поступати до Донецького індустріального інституту, адже дід твій Трохим був ливарником, працював на заводі Кригера.

   Так став у 1960 році інженером-металургом. Переддипломну практику проходив на Магнітогорському металургійному комбінаті. З тих пір зберігається вдома реліквія – трудова книжка підручного сталевара, якою пишається більше, ніж дипломом.

   В інституті виконав своє перше наукове дослідження : “Продувка рідкого чавуну пароповітряною сумішшю”. Було отримано помітний техніко-економічний ефект на Макіївському металургійному комбінаті ім. С.М.Кірова.

   Великий вплив на професійне формування справили професори Казанцев Є. І., Стрілець М.М. Перший читав курс “ Теорія металургійних печей”. Другий був деканом, часто розповідав про секрети металургійного виробництва, з якими ознайомився на заводах стального короля Круппа в Німеччині у 1939-1940 pp.

після підписання Договору про ненапад між СРСР і Німечинною. Радив: “Якщо зустрінуться якісь проблеми в практичній роботі – беріть “ Спеціальні сталі” Гудремона – німецького вченого”.

  Поради Михайла Миколайовича згодились вже на початку роботи в фасоно-сталеливарному цеху Ворошиловоградського, а згодом Луганського тепловозобудівного заводу.

   Вже в першому трудовому 1960-му році завод отримав завдання на виготовлення деталей із кислотожароміцної сталі Х18Н9ТЛ (до0,1% вуглецю, 18% хрому, 9 % нікелю, 1% титану). Оскільки мав на той час свіжі знання з технології сталеваріння, то йому було доручено зайнятись освоєнням технології виплавки цієї спеціальної марки сталі. На диво швидко вдалося подолати труднощі, які виникли, скориставшись порадою свого професора.

   Одночасно з роботою в цеху, а потім в спеціальному технологічному бюро нових ливарних технологій розпочалося співробітництво з кафедрою механізації і технології ливарного виробництва Луганського машинобудівного інституту. За-

відуючим кафедрою на той час був Сумцов В.П., до речі палкий прихильник шахів. У 23 роки Бик І.С. був обраний старшим викладачем кафедри. Працюючи в інституті, досліджував магнітні властивості литих маловуглецевих сталей.

   Перша наукова робота, присвячена проблемам металургійного виробництва Алчевського металургійного заводу, була надрукована у 1968 році.

   З 1964 по 1967 рік працював заступником завідуючого оргвідділом по роботі з робітничою молоддю Луганського обкому комсомолу. В цей час познайомився з наймолодшим членом “Молодої гварді’ї” Радиком Юркіним.

   Одного разу завітала з життєвими проблемами мама Анатолія Ковальова, того, що йому Сергій Тюленін зубами розв’язав вузол на руках, коли молодогвардійців везли на страту до шахтного шурфу. Завдяки цьому Анатолій врятувався. Велике враження справили зустрічі з секретарем Краснодонського міськкому партії по пропаганді та агітації Єрохіною Л.А. Вона лише дивом не розділила гірку долю молодогвардійців. Разом з Любою Шевцовою навчалась в школі військових радистів у Ворошиловограді.

   Допитувався у Людмили Андріївни, як сталося, що Євген Стахович (Почепцов) видав молодогвардійців. Вона розповіла, що вітчим Почепцов зразу ж після окупації Краснодона добровільно пішов працювати в поліцію і обманом вивідав у пасинка дані про підпільну організацію. Під час зустрічі з батьками молодогвардійців вразили слова однієї симпатичної вродливої жінки: – Моя Майєчка.... була така ж гарна, як ви, – сказала вона, показуючи на нас.

   Здогадався: це була мама Майї Пєгліванової.

   Працюючи впродовж 1967-1969 рр. у відділі науки і навчальних закладів Луганського обкому Компартії України, окрім організаційної роботи продовжував займатись навчально-науковою роботою на кафедрі, приділяв увагу розвитку фізичної культури і спорту серед студентської молоді. Подальша діяльність з 1969

року пов’язана з Києвом.

   Працював спочатку інструктором у секторі вузів, а з 1974 року – завідуючим сектором середньої спеціальної і професійної-технічної освіти відділу науки і навчальних закладів ЦК Компартії України.

   В 1971 році захистив в Інституті економіки АН УРСР кандидатську, в 1989 році в Інституті економіки промисловості АН УРСР докторську дисертацію. Опублікував понад 70 наукових праць, серед них монографії “Проблеми організації і ефективності наукової діяльності у вузах”, “Інтеграція наукового і промислового потенціалу”.

   Доктор економічних наук, професор, академік Української академії наук.

   Серед його вихованців – студенти факультетів маркетингу і менеджменту; інформатики і обчислювальної техніки (1990-1994) Київського політехнічного інституту.

   Протягом 1991-2002 рр. викладав політичну економію в Промисловій академіїМіністерства промислової політики, Інституті підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів важкої промисловості. Член спеціалізованої ради по присвоєнню вчених ступенів кандидата і доктора технічних наук в Українсько-

му науково-дослідному інституті авіаційної технології (м.Київ).

   З 1991 року – в Міністерстві машинобудування, військовопромислового комплексу і конверсії (згодом – Міністерство промислової політики). Спочатку заступник, потім перший заступник начальника Головного фінансово-економічного управління, Радник Міністра промислової політики України.

Професійна діяльність пов’язана з проблемами економіки, планування і організації управління науково-технічним прогресом.

   Паралельно з професійною і науковою діяльністю з шкільних років займався спортом. В інституті був капітаном збірної команди металургійного факультету з шахів. На заводі очолював шахові команди фасоно-сталеливарного цеху, відділу головного металурга. Грав у першості міста Луганська. Кандидат у майстри спор-

ту. Заслужений діяч фізичної культури і спорту (1999р.)

   Член Національного Олімпійського Комітету України з початку його заснування, член Виконкому Міжнародної шахової федерації FIDE (1995-2002рр). Тричі на п’ятирічний термін обирався президентом на з’їздах Федераці шахів України (18.02.1991; 16.02.1996; 16.02.2001р.)

   Понад 11 років був беззмінним делегатом конгресів FIDE, учасником Президентських турнірів FIDE, в 2000 році став призером такого турніру в Стамбулі. У 1999 році нагороджений Кубком FIDE “Кращий капітан збірної команди Європи”. Впродовж 1999-2003рр. нагороджував цим Кубком переможців турнірів “Парламентська партія”, які проводилися щороку у Верховній Раді України.

   23 серпня 1982 року в Києві досяг нічиєї в партії з триразо-

вим чемпіоном світу Карповим А.Є.

   У 1995 році на 66-му Конгресі FIDE домігся надання Україні статусу окремої зони 1.9 FIDE. До цього такий статус із 150 національних шахових Федерацій мали лише Канада (1924), США (1932), Росія, як правонаступник СРСР (1948), Китай (1975). На цьому Конгресі обраний президентом зони 1.9 FIDE -Україна.

   Золотий призер 10-го Командного чемпіонату Європи (Дебрецен, Угорщина, 1992), срібний призер Командного чемпіонату світу (Люцерн, Швейцарія, 1993), бронзовий призер Всесвітніх шахових олімпіад ( 33-ї, Еліста, Російська Федерація, 1998), 34-ї, Стамбул, Туреччина, 2000). Чемпіон світу з шахів у

складі збірної команди України (капітан) – Єреван, Вірменія, 20 жовтня 2001р. Організатор Всесвітніх дитячих шахових олімпіад в МДЦ “Артек” у 1999 і 2000рр., зональних турнірів чемпіонатів світу : Миколаїв (1993,1995 pp.), Алушта, АРК (1995), Донецьк (1998), Орджонікідзе Дніпропетровської обл. (2000,2001 років).

   У 2000,2001 pp. провів Меморіальні турніри пам’яті H.І. Махна в м. Гуляйполі у Культурно-спортивному комплексі за участю жіночої збірної команди України у складі міжнародних гросмейстерів Наталки Жукової, Інни Гапоненко, Анни Затонських, міжнародних майстрів чемпіона України Володимира Роговського

(Запоріжжя), учасника фінального турніру чемпіонату світу в Лас-Вегасі (США) 1999 p. Олександра Зубарєва (Харків), міжнародного гросмейстера Володимира Савона (Харків) та інших.

   На честь учасників меморіальних турнірів за сприяння Гуляйпільської райдержадміністрації (Голова – Бірюков І. О.) та народного депутата України Єрмака A. B. в КСК силами театральної трупи Чернівецького драматичного театру було поставлено спектакль “Нестор і Галина”. З концертом виступив бандурист-лірник, Лауреат Шевченківської премії Василь Григорович Не-

чепа разом із сином. Зазначені заходи сприяли відродженню історичної пам’яті не лише в Гуляйполі, оскільки в турнірі, сеансі одночасної гри взяли участь шахісти-професіонали з різних міст України, аматори із сусідніх районів області.

   У 2008 році обраний членом бюро Відділення економіки і управління Української академії наук.

   Нагороджений Почесною Грамотою Президії Верховної Ради Української PCP (1987р.), Орденом “Знак Пошани” (1977р.), Орденом “За Заслуги” 3 ступеня (2002р.), чотирма медалями.

   З юнацьких років захопився поезією класиків минулого і сучасного. Перші проби пера з’явилися в газетах «Советский студент» в Донецьку (1958 р.) та «Октябрьский гудок» в Луганську (1960-1964 рр.).

   Згодом поетичні мрії вивели на поприще суспільнополітичної, науково-педагогічної діяльності і спорту.

Мандруючи шляхами бунтарської долі Шевченка і Лермонтова, Міцкевича і Байрона замріяно вслухався в мелодику їхніх поезій, покладених на музику Лисенка і Хачатуряна, Шопена і Гріга.

   З дитячих літ всотував кожне слово своїх багатостраждальних бабусь, батька і мами та їхніх сучасників про минуле рідного краю. Свою мрію втілив в лірико-епічну поему-ессе як малу данину героїчним діянням предків і нагадування прийдешнім поколінням про минулу славу.

Дике поле

(Замість прологу)

Розквітали маки в степовім просторі.

Синіли волошки, як очі слов’янок.

Вели яничари в турецьку неволю

Юних полонянок.

Простяглось без краю грізне Дике поле.

Виглянув з-за хмари місяць золотавий.

Проліг шлях далекий до синього моря,

Политий сльозами.

Зійшлись запорожці на козацьку раду.

Стелився над Січчю від багаття дим.

– Як нам Україні, браття, дати ладу? –

Мовив кошовий.

Радились-рядили. Обрали гетьмана:

– Проженем за море лихих яничар. –

Вдосвіта на коней разом посідали,

Навздогін помчали.

Звільнили з неволі юних полонянок,

До отчого дому усіх повезли.

З тих пір між червоних цвітуть чорні маки

З крові ворогів.

Височать над степом величні кургани.

Славу царських скіфів сонце осяває.

У високім небі про козацьку волю

Жайворон співає.

Повсюду страсти роковые,

                                                                                                                                                                     и от судеб спасенья нет

Бранці волі

Буяло море ковилове,

Стелився Гайчур по долині.

Пливло на хвилях Гуляйполе,

Купалось в водах небо синє.

Пливли, неначе за водою,

Вози, запряжені волами,

Хвилястим морем ковилою.

Скрипіли вільними долами.

Минуло понад два століття,

Як Подолянська сотня славна

По долу розпустила віття

Родів звитяжних і прадавніх.

З Поділля, де нуртує Вись,

Взяли з собою Гуляйполе.

В степи безкраї подались,

Де Гайчур плине на просторі.

У кузні пращура Івана

До бою крицю гартували,

Бо хижі кримчаки-татари

До Гуляйполя підступали.

У битвах ворогів чимало

Під Гуляйполем у степу сконало.

Червоні маки з крові проростали,

Степ вільний навесні встеляли.

Завзято бились наші й яничари.

Іван в поході полонив красуню Айну.

Чи не тому в нащадків очі карі

І на лице сини такі смугляві.

* * *

В часи трагічні й доленосні,

Коли жили діди й батьки,

В наше минуле вікопомне

Я поринаю залюбки.

Знов чую пісню материнську,

Вона з колиски чарувала.

І руки лагідні батьківські,

Які до сонця підкидали.

З тих пір, як слово пам’ятаю,

В дідівських пишних ріс садах.

Там волелюбний дух витає,

Неначе вільний гордий птах.

Бувало, слухаю, як батько ¹

Розповідає про наш рід,

І виринає, наче з казки,

Так і не бачений мій дід.

Роки буремні, наче вихор,

Неслись по рідній стороні.

З Універсалом дід мій Тихін

Мчав по Вокзальній на коні ² .

На Свято-Троїцькім соборі,

Людей скликаючи на сход,

Бентежно калатали дзвони,

Про землю гомонів народ.

Махновщина

Та з цепу спущений Керенським

(Той всіх з Бутирки позвільняв),

В окрузі появився Нестор

І швидко спільників зібрав ³ .

Кажуть, військовий губернатор

Аж надто довго шкодував,

Що замість вироку про страту

В Бутирку Нестора заслав.

Затято бились, мов прибульці

На окупованій землі.

Кожен свою ніс правду в серці.

Про щастя в рідній стороні.

По різні боки барикади

Бентежні долі розійшлись.

Тихін землі своїй не зрадив,

Втікач подався у Париж.

Банкір Їжак радив терпляче

Разом в Париж емігрувать.

Та не такої Тихін вдачі,

Щоб Батьківщину промінять.

Сниться мені саперна рота

І дід Трохим наче живий.

Нестор за ним вліта в ворота:

– Хутчій збирайся, йдемо в бій.

Обняв згорьовану дружину,

Вісьмох дітей поцілував. ⁴

Сів у тачанку й без спочину

В бій за Гуляйполе помчав.

Таким його й запам’ятали

Маленькі сестри і брати.

Назавтра сиротами стали –

Батько поїхав назавжди.

Лежать бійці в однім окопі.

З-за водокачки – кінний стрій

Несеться в тил саперній роті.

Вмить спалахнув нерівний бій. ⁵

Червоний сніг на білім полі.

Мало хто з них лишивсь живим.

Трохим у центрі Гуляйполя

Зоставсь назавжди молодим.

Жорстоко бились громадяни

На понівеченій землі.

Горіли віра й ідеали

В неоголошеній війні.

2  Зам. 1274

Невже ненавиділи даром,

Чи вічний бій ще не затих?

Втікач лежить між комунарів,

Трохим і Тихін – між своїх.

Лежать діди – два бранці волі

В непереможній тій війні.

Несли обидва щастя й долю,

Спочили в рідній стороні.

Роки пройшли, але не стерли

З очей полуди й сліпоти.

Події тих років шалених

Життя змінили назавжди.

* * *

Давно минуло лихоліття.

Бабуся нам оповідала,

Як розвиднялося століття,

Степом недоля мандрувала.

Дими пливли над Гуляйполем.

Скрізь економії палали.

Стогін і плач стояв довкола –

Бандитські зграї лютували.

Палали навкруги садиби.

Злодії банки грабували.

Людей, скажені, безневинних

Життя жорстоко позбавляли.

Мов ненаситні людожери,

Безвладдя кров’ю поливали.

Заводчиків, акціонерів

Нахабно й хижо грабували.

Неслися вулицями хури,

Набиті вкраденим добром. ⁶

Жахались мешканці похмурі –

Коли скінчиться цей погром?

“Комуна” в Косівській садибі

Фамільний склеп пограбувала.

Неприкаянні “комунари”

В футбол ганяли черепами. ⁷

Нестор зненацька напідпитку

Ввірвавсь у двір до Явтуха: ⁸

– Ти називав мене бандитом ? –

До діда хижо присікавсь.

– Казав і знов буду казати, –

Явтух спокійно відповів:

– Полиш Вкраїну руйнувати,

Ти вже від крові очманів.

Нестор з ватагою своєю

Неначе зовсім знавіснів:

– Чому до армії моєї

Не посилаєш ти синів?

2*

– Куди подів ти Олександра

(Це наймолодший із синів)?

– Повік не буде, щоб до банди

Я сина власноруч привів.

Так анархісту із Бутирки

Явтух сердито одповів,

З презирством глянувши на нього,

Як револьвера той навів.

… Ще ехом постріл одзивався,

Літали в небі голуби,

А Нестор власне розписався

У незамоленій ганьбі.

Витала в небі Гуляйполя

Душа правдива Явтухова.

Вона убивці віщувала –

Недовго буть йому на волі.

Мов відчуваючи кончину,

Махновці й білі лютували.

Усіх, хто в битві не загинув,

На полі бою добивали.

Предреввійськради Лейба Троцький

Про всі події добре знав.

Люто ненавидів махновців,

Степами й нетрями ганяв.

Неначе тінь над Гуляйполем

Згадка про чорні дні витала.

Багато тисяч душ довкола

Від рук кривавих постраждало.

… Немов вода у синє море

Роки спливли. Тепер відомо:

Немає більше в Гуляйполі

Слідів минулого гіркого.

* * *

Далекі рейди аж до Дону

Троцького й Фрунзе нажахали.

Ще більш, як кінні ескадрони

Барона Врангеля здолали.

Чорне знамено тріпотіло,

За землю битись закликало.

Поки зігріте власним тілом

З останніх сил Дністер здолало. ⁹

Тринадцять років безнадії

Втікач Європою блукав.

Сліди свободи і надії

Чужими землями шукав.

Його подільниця блукала

Місцями злочинів старих.

Дитя невиннеє страждало

За величезний людський гріх.

Читати далі