Жар-птиця

З руїн вставало Гуляйполе.

Дідові діти підростали.

Зрідка до них зрадлива доля

З-за рогу стиха виглядала.

Трудились з ранку і до ночі.

Стрічались , брались і кохались.

Вдивлялись в сині карі очі,

Любили, плакали, чекали.

Сергій з Наташею зустрілись

На танцях у міськім саду.

Мов іскри в душах загорілись,

Збудили вроду молоду.

Любов обох їх полонила,

Немов жар-птиця розцвіла.

Війна їй крила обпалила,

Та загасити не змогла.

Свою Наталочку –Полтавку

Він до безтями покохав.

На її рідні П’ятихатки

Щоразу чемно проводжав.

Весела, гарна, русокоса,

Вона мов ртуть була жива.

Свою обранку синьооку

Кохав і ніжно цілував.

Перед грозою

Підкрався стиха тридцять сьомий.

Сергій у кадровій служив.

Був вершник спритний і бадьорий,

Честю частини дорожив.

Весь в батька красень кароокий

Правофланговим був в полку.

У травні в Омську на параді

Красуню вгледів він струнку.

Дивились пильно очі сині,

І раптом руку простягла,

Навшпиньки стала і Сергію

Червону квітку подала.

На мить руки її торкнулась

Його натруджена рука.

Червона квітка спалахнула

І серце жаром обпекла.

Підкови дзвінко цокотіли,

Неначе музика п’янка.

Квітка, мов жар, палахкотіла,

Тремтіла зрадливо рука.

… Назавтра вранці засурмили,

І полк на стрільбище помчав.

Ночами снились очі сині,

Він уві сні їх цілував.

Під осінь скінчились навчання.

Із таборів полк повертав.

І образ милий, мов з туману,

В його уяві поставав.

Театр відомий в тім сезоні

Гастролі в Омську розпочав.

У вихідний комескадрону

Підти в театр пропонував.

…Ось і театр. Шумить і сяє.

Один, при повному параді,

Куди подіть себе не знає.

Навколо всі щасливі й раді.

Сергій згадав , як в Гуляйполі

До “Колізею” учащав, 12

Де “Суєту” й “Житейське море”

Сам Тобілевич представляв.

Згадав, як батько Гуляйполе

Маленьким Віднем називав.

Під “Казку Віденського лісу”

Наташу весело кружляв.

Замріявсь, бачить, сині очі

Прямо до нього попливли.

– Я вас впізнала, – і дівочі

Уста в усмішці розцвіли.

– Я б вас ні з ким не переплутав, –

Немов прокинувшись, сказав.

– Мене звуть Ольга, – ледве чутно

Мовила, й голос задрижав.

Єдина мить – і очі сині

Немов у казку повели.

Незнані, незбагненні мрії

В душі мов бурю підняли.

Згасли вогні. Після вистави

Театр неначе засинав.

Серця, мов дзвони, калатали,

Кожен немов чогось чекав.

… Повільно йшли. Вже рання осінь

Кленове листя з віт скидала.

Місяць світив в осінню просінь.

Ольга, мов пташка, щебетала.

– У травні, вже після параду,

Очей ночами не змикала.

Зубрила все, в другу декаду

У школі іспити складала.

Він зачаровано дивився,

Як її губи промовляли.

Слова немов в одне злилися,

Лише мелодія звучала.

– Потім вступні в медінституті,

Канікул наче не бувало.

Та хвилювання вже забуті.

Я з вами зустрічі чекала.

Ось я вже й вдома, батько й мати

Мабуть хвилюються, даремно.

Не знаю, що їм і сказати –

Чарівний вечір був у мене.

– Вечір на диво був чудовий.

Даремно я переживав.

Неначе знов у Гуляйполі

У “Колізеї” побував.

Вона дивилась полохливо.

Губи немов чогось чекали.

Навшпиньки стала і невміло

Його в щоку поцілувала.

За мить побігла по доріжці.

Підбори дрібно цокотіли.

Зі сходу небо вже зоріло,

Верхівки кедрів заясніли.

Прийшла зима. Величні кедри

Стояли, наче вартові,

Що берегли казкові надра

З ночі до ранньої зорі.

Сергій вдивлявся зачаровано

В раніш не бачену зиму.

Іртиш спинився. Води сковані.

Риба пішла на глибину.

Проте, не дивлячись на холод,

Щодня виводив Вороного.

Кінь, не зважаючи на повід,

Ходив слідом навіть без нього.

Змагання круглий рік тривали.

Шумів у свята іподром.

Аплодисменти не вщухали ,

Як мчали воїни верхом.

Ольга Сергієм милувалась.

Серце у грудях завмирало,

Коли кіннотники змагались,

І коні, наче вихор, мчали.

Давно їй мати дорікала:

– Чому мовчиш ти стільки днів?

Ти хоч би раз нам показала,

Хто твоє серце полонив.

Дівоче серце мабуть чуло,

Що йому доля віщувала.

Вона всі прикрощі забула,

Якби їх доля поєднала.

* * *

Рік тридцять восьмий. З Гуляйполя

Лист запечатаний летить…

Спекотне літо, як ніколи.

Тайга розбурхана горить.

Розкрив. Здалека сині очі

До нього ніжно усміхнулись.

Мов огорнули темні ночі,

Лагідні руки доторкнулись.

Чи є де в світі сині очі,

Казкові ночі солов’їні,

І дивовижні сни дівочі,

Такі, як в нашій Україні!

Ці дивні очі волошкові

Чарують, манять за собою.

По вінця сповнені любові,

Вони мов пісня колискова.

Маленький аркуш в гімнастерці

Сергію душу зігрівав.

Здійняли бурю в його серці

Палкі Наташині слова.

– Тобі я сина народила.

Долоньку ніжну обвела.

Чекать тебе уже несила…

Малюнок краще, ніж слова.

Випробування

Між тим в Монголії палала

Війна, найгірше з усіх зол.

Квантунська армія напала

І форсувала Халхін-Гол.

Кавполк піднявся по тривозі,

Тоді, як менш за все чекали.

Опівдні вже були в дорозі.

Мчав ешелон у бік Байкалу.

Колеса стрімко миготіли.

Тайга безкрая пропливала.

Сопки над нею височіли.

Зоря на заході згасала.

Мов зачаровані, дивились

Бійці в бездонну синь Байкалу.

В Читі, нарешті, зупинились.

Наказу Жукова ¹⁴ чекали.

Японці швидко відступали,

Як непереливки їм стали.

Наша кіннота воювала

Разом з бійцями Чойбалсана.

І знову Омськ. Усе скінчилось.

Ольга зраділа: він живий.

Зовсім недавно їй наснилось:

– Скоро повернеться Сергій.

Дивились разом “Трактористи”. ¹⁵

Слухали пісню запальну.

– Назавтра взнали, що фашисти

Розпочали нову війну.

Та мир хисткий нашу країну

Ще від війни оберігав,

Хоч восени в лиху годину

На Польщу вермахт вже напав.

Про цю подію Ольга взнала

Раптово, в перший день занять.

Мов птах, летіла до вокзалу,

Щоб про Сергія щось узнать.

Від бігу серце калатало

І відчай душу огортав.

Від проводжаючих узнала:

Кавполк в похід не вирушав.

Очі сині

Від Приазов’я до Сибіру

Чимала відстань пролягла.

Немов птахи у синій вирій

Неслись Наташині слова.

Манили всюди очі сині

Від Гайчура до Іртиша.

За них страждала щогодини

Його збентежена душа.

З усіх усюдів в Гуляйполе

Вертав і вранці, і вночі.

Ночами снилось рідне поле,

Край хліборобів – козаків.

Малим хлопчиськом все довкола

Ногами босими сходив.

Закриє очі – бачить в полі

Метких до праці орачів.

Лиш зійде сніг, і дружно в поле

Вже йдуть завзяті сівачі.

Вирує знов життя довкола,

Струмок, співаючи, дзюрчить.

Душа радіє: батько й мати

Веселі, радісні, завзяті

Знов хазяйнують біля хати,

Все навкруги хоче співати.

Земля на вигоні парує.

Спортивна вулиця скресає.

Душа розбуджена нуртує,

Хлоп’яча вольниця гуляє.

Війна

Літ двадцять швидко промайнуло

Від братовбивчої війни.

Та час від часу те минуле

Знов воскрешали пацани.

Збиралась “сотня” Подолянська

У берестках біля містка.

За всіма правилами військо

Вербівців гнало до кутка.

Пізньої осені “зозулі”

Непопулярної війни

Легкою тінню промайнули

Нетрями фінської землі.

Лижнею рухались до бою.

Зійти зі сліду не могли.

Фінки тендітною рукою

Бійців косили на лижні.

В той рік сніги великі впали

У Гуляйполі на лани.

Сергія вдома всі чекали,

Щоб повернувся він з війни.

Видно здригнулась у “зозулі”

Дівоча трепетна рука.

Бо не смертельно її куля

Тоді влучила в юнака.

3  Зам. 1274

Брати Сергію були раді,

Що люту зиму подолав.

Андрій у тракторній бригаді,

Тихін завгоспом працював.

Невдовзі батько в “Металісті”

Верстат токарний наладнав.

Мені було так смачно їсти,

Окрайця, що “у зайця взяв”.

Та раптом небо чорна хмара

До горизонту затягла.

Хвиля німецької навали

На Україну поповзла.

Мені чотири не минуло,

В неділю вершник 16 промайнув.

– Дядьку Сергій, війна, – почули,

І круто з двору повернув.

Здалося, сонце враз померкло.

У батька руки опустились.

Надворі вмить неначе смеркло.

Нещасна мати голосила…

Немов сьогодні, пам’ятаю

Великий вигін за базаром,

Стрункого батька в гарній формі,

І ешелони на вокзалі.

Вдивлялись пильно карі очі

В кохану і малого сина.

Стояли з мамою ми мовчки,

Остання танула хвилина.

Прощальна мить, дзвінок лунає.

Здригнувся потяг, з місця зрушив.

Повільно швидкість набирає,

Гудок прощальний рве нам душі.

Удвох, мов сироти, мчимо

По рівній профільній дорозі.

Додому стрімко летимо,

Спинити відчаю не в змозі…

* * *

Спекотне літо. Десь палає

Війна. Напруга наростає.

Ми з другом Толею ¹⁷ гуляєм.

Проте душа чогось чекає.

Красноармійці по бруківці

Відходять з заходу на схід.

Жінки шепочуть – скоро німці

Нам принесуть немало бід.

Скрипіли чоботи солдатські,

З бруківки іскри викресали.

“Вставай, страна огромная”, –

Слова як реквієм звучали.

^3*

Окоп ми з другом обладнали,

Замаскували з трьох боків.

У всеозброєнні чекали

Приходу зайшлих чужаків.

Вже двадцять літ не було воєн.

Немов завмерло все довкола.

Ми знали, що останній воїн

Полишив наше Гуляйполе.

В окопі тиша. Ми удвох,

Немов розвідники, принишкли.

Враз, мов по дахові горох,

Заторохтіли мотоцикли.

Наразі з заходу на схід

Роз’їзд пронісся по бруківці.

Немов намацуючи слід,

Промчали обережно німці.

Ми, як дозорці, на сторожі.

Навколо тиша. Ні душі.

Раптом розвідники ворожі

Знов показались крізь кущі.

Враз, не змовляючись, побігли,

Щоб сповістити матерів.

Заграву з заходу узріли –

Хліб в елеваторі горів.

Ніхто горілої пшениці,

Що в елеваторі була,

Не їв, і навіть птиця

Там поживитись не могла

Навала

На другий день ¹⁸ усю Спортивну

Чужі війська окупували.

Уздовж дворів свої машини

В тіні дерев замаскували.

Німці до двору увірвались.

– Яйка і млека, – вимагали.

Ми з братом дуже налякались,

Коли вони курей вбивали.

Оrdnung ¹⁹ , замішаний на крові,

Пришельці в місті влаштували.

У протитанковому рові

Невинних мешканців вбивали.

Малий Михайло ²⁰ у віконце

З горища все спостерігав.

Поки йому світило сонце,

Про ті жахи розповідав:

– Раз дві красуні темнокосі

Кинулись степом навтьоки.

Замерехтіли ноги босі,

І встигли вибалком втекти.

Сусідки потай шепотіли,

Що двох сестер урятували:

Дівчат, як рідних, прихистили,

Десь на околиці сховали.

Жандарм Карнаух, однорукий ²¹ ,

У Гуляйполі лютував.

Впродовж двох років, злодій лютий,

Рабів до рейху відправляв.

З Берліна стріли “Барбароси”

На Україну спрямували.

Через сто днів до стін Донбасу

Ворожі сили підступали.

Бравурні марші, скрегіт танків

Над степом тишу розтинали.

Нахабні молоді солдати

Цинічно й дико роготали.

На захід нескінченні валки

Вже друге літо відправляли.

Жінок, дівчат із-під нагайки

Фашисти в поле виганяли.

Стада дороги запрудили.

Худоба змучена ревла.

За нею вершники носились,

Над степом курява пливла.

Спекотне літо в сорок третім.

У нас в дворі на спориші

Гуляли ми удвох із братом,

Крім нас – не видно ні душі.

Раптом десь високо у небі

Почулась серія “хлопків”.

Кружляли, наче в каруселі,

Над нами кілька літаків.

Спочатку навіть не збагнули,

Що то за хлопавки-хмарки.

Та незабаром ми почули

Звуки далекої стрільби.

Той бій у небі Гуляйполя

Виграв безвусий лейтенант. ²²

Впали три юнкерси на поле,

У двох зірвавсь боєкомлект.

Нерівний бій над Гуляйполем

Для нас був мов німе кіно.

Було для нас дарунком долі

Його побачити дано.

В війну ми дуже добре знали

Ворожі й наші літаки.

Звук мессершмідта відрізняли

Дорослі й навіть хлопчаки.

Гарчання юнкерса по слуху

Ніхто із хейнкелем не плутав.

Наш старший брат лише по звуку

Міг відрізнити фокке-вульфа.

Читати далі