Задонський степ

Над тихим Доном світять зорі.

Чумацький шлях степ осяває.

Місяць пливе, мов човен в морі.

Південна ніч бійців скриває.

Далекі сполохи лякають

Святу небесну благодать.

Зрадлива тиша. Друзі знають,

Далі не можна зволікать.

До дошки зброю прив’язали.

Мовили: “З Богом”, – і пішли.

Без сплесків воду розтинали,

Гребли спокійно, як могли.

Серця натужно калатали.

Вже досягнули середини.

Та німці, видно, не дрімали,

З ракетниць небо освітили.

З крутого берега сипнуло,

Немов горохом по воді.

Спочатку навіть не збагнули,

Що з ними коїлось тоді.

Лиш бризки дрібно окропляли.

Навколо пінилась вода.

Ворожі кулі обминали.

Дивом обходила біда.

На все життя запам’ятались

Вдячливі батькові слова:

– Це Матір Божа заступалась,

Свої напнула Покрова.

Дорогу їм світили зорі,

Горнув до себе тихий Дон.

Божа краса в небеснім полі

І благодать були кругом!

Мені було лише сім років,

А я був з ними на Дону.

Поруч із батьком крок за кроком

Переживав оту війну.

Затамувавши подих, слухав,

Як кулі плещуться навкруг.

І вкотре в захваті подумав:

– Добре, коли є вірний друг.

Друзі не схибили ні разу,

Не розгубились, не здались.

Діяли злагоджено разом,

Ще й жартувати спромоглись.

Нарешті берег довгожданий

Свої обійми їм розкрив.

Задонський степ, такий бажаний,

Привітно воїнів зустрів.

За північ втрапили на хутір.

Стояв обабіч тихий баз.

Людей ніде не було чути.

Раптом чийсь голос обізвавсь.

– Де це ви вимокли на славу? –

Жіночий голос запитав.

– Ми підірвали переправу

І форсували річку вплав.

Козачка їм поспівчувала :

– Мій чоловік теж на війні. –

Води дала, нагодувала,

Як мати в рідній стороні.

– Бувай здорова, молодице.

Скоро закінчиться війна.

Козак твій вернеться в станицю,

Не будеш горювать одна.

Вклонились, зброю підхопили

І степом рушили на схід.

Йшли швидко, скільки було сили.

Світили зорі їм услід.

Степ поступово прокидався.

Тривожив запах полину.

Жайвір в небесну синь піднявся,

Зовсім забувши про війну.

На сході в небі миготіли

Зловісні сполохи заграв.

Бомбардувальники летіли –

На Волзі Сталінград палав.

В степу поволі розсвітало.

Вже зовсім вибились із сил.

Неподалік колгоспна стайня.

Старий козак бійців зустрів.

– Здрастуйте, діду, – привітали.

Той все відразу зрозумів.

– Ви від своїх, бачу, відстали.

Сюди ще німець не поспів.

Але на півночі й на півдні

Німці у наступ перейшли.

Бої там точаться нерівні.

Боюсь, що вас вже обійшли.

В степу удень, мов на долоні,

Вас буде видно звідусіль.

Спочиньте в коритах для коней.

Зроблю з соломи вам постіль.

За мить поснули, мов побиті.

Адже буремна ніч була.

Не заважали навіть миші.

Втома страшна своє взяла.

Старий козак прийшов з обійстя,

Тихенько хлопців розбудив:

– Приніс вам трохи попоїсти.

Дивлюся, німець приблудивсь.

Сидить під стайнею надворі

І ремонтує мотоцикл.

Немає німців більш довкола.

Та все ж до темряви заждіть.

Спустились сутінки довкола,

Дідусь у стайні знов з’явивсь:

– Тепер рушайте, хлопці, з Богом, –

І друзі степом подались.

Задонський степ, мов скатертина,

У них стелився під ногами.

Ішли, не гаючи хвилини.

Вже звикли рухатись ночами.

Здолали майже половину

Всього шляху до Сталінграда.

Не видно жодної частини

Й нікого з їхньої команди.

Мабуть їм менше пощастило

Під час нічної переправи.

Невже всіх німці потопили,

Як через Дон перепливали?

На сході в небі коливались

Криваві сполохи заграви.

Дими за хмари підіймались,

Цистерни з нафтою палали.

Грім бою з боку Сталінграда

Безперестанку долинав.

Лунала сильна кононада,

Фронт вже попереду стояв.

Старий козак все ж не даремно

Ще вчора їх застерігав.

Ворог, тепер уже напевно,

В лещата місто затискав.

* * *

Війна котилася степами,

Де наші предки воювали.

Навколо висились кургани

Скіфів, сарматів-роксоланів. ²⁸

І як в Дніпрі злилися води

Далеких Гайчура і Росі,

Так і всмоктали їхню вроду

Нащадки їх – могутні роси.

Було, вдивляюсь в батьків профіль,

Немов на скіфській пекторалі

Горбатий ніс, смуглявий колір…

А на нозі – перев’язь рани.

Гомін віків степом лунає.

Кочують орди вздовж морів.

Русичі степ оберігають

Червленим сполохом щитів.

* * *

І знову, як в середньовіччя,

Вандали степом пронеслись.

Чуму двадцятого сторіччя

Західні вітри принесли.

Символ Бика ²⁹ перевернули

І начепили на мундир.

Роки у битвах промайнули,

Та не настав бажаний мир.

Останній клапоть України

Фашист німецький захопив.

Душа боліла у Сергія,

Адже сім’ю там залишив.

Згадав свого малого сина

І ту, що палко так любила.

Не знав тоді, що та, єдина

Йому ще й доньку народила.

В тилу двох фронтів

Спливала ніч. Уже світало.

З своїми зустрічі чекали.

Наразі моторошно стало –

Обоє до землі припали.

Почувся гомін, брязкіт зброї.

Долинув гавкіт злих собак.

Тепер збагнули враз обоє:

На них цей лемент насувавсь.

Так мимоволі опинились

В стихійнім полоні подій.

Свої ж саперний взвод лишили

За Доном, на передовій.

Конвой гнав натовп полонених

Назад, на захід до ріки.

Події перших днів серпневих

Врізались в пам’ять на роки.

Голодні бранці вже охляли.

Не всім вдалось туди дійти.

Німці концтабір наказали

Колючим дротом обнести.

У німця ситого під боком,

Коли вже бракувало сил,

Сергій лопату ненароком

У Дон під берегом впустив.

Фашист розлючений горланив,

І вже навів свій автомат.

Тоді Сергій, нарешті, втямив,

Потрібно поскоріш пірнать.

Зробив дві спроби, і даремно.

Німець, як різаний, кричав.

Направив дуло воронене,

Ще мить, його б він розстріляв.

Зібравсь, вдихнув на повні груди

І каменем на дно пішов.

За мить обмацав дно навкруги,

Лопату ледве віднайшов.

Коли з’явився над водою,

Німець зраділо: “Руссіш, гут!”

Сергій утішився: “Нічого,

Скоро тобі буде “капут”.

Втеча

Пекельна спека доконала.

Навколо марення і сморід.

Тяжко поранені стогнали.

Втішало, вірний друг був поряд.

Нарешті потемніло небо

І морок табір охопив.

Сергій сказав: “Втікати треба,

Поки не вибились із сил”.

До огорожі непомітно

Потрібно стиха підповзти,

Де над канавою нависли

Щойно натягнуті дроти.

Та ледве жертвою не стали

Людської віри й доброти.

Необережно запитали:

– Хто з нами хоче утекти?

Тут відгукнувся чолов’яга

У чорнім, аж до п’ят, пальті:

– Візьміть мене, я теж бажаю

Разом із вами утекти.

Сергій, нарешті, дочекався

Поки ущухло все довкола.

Водночас пильно придивлявся

До силуету вартового.

Пора. І миттю по-під дротом

Поповз міленьким рівчаком.

А далі – яр. За поворотом

Чекає зустрічі з дружком.

Невдовзі Федір показався:

– Сергію, ти? – прошепотів.

– Я тут, нарешті дочекався, –

Тихенько другу відповів.

Серця секунди відбивали.

Хвилини вічністю здалися.

Як і домовились, чекали.

Але той, третій, не з’явився.

До тиші довго прислухались:

Чи ніхто гамір не зчинив.

За того, третього, боялись,

Щоб таємницю не розкрив.

Далі чимдуж попрямували

Степом, прямуючи на схід.

Дорогу зорі позначали.

Навколо був прадавній світ.

* * *

З останніх сил крокують двоє.

Сергій замріявся. Колись

Гуляла тут козацька воля,

Браталась з Доном рідна Січ.

Згадав маленьке Гуляйполе,

Де козак-прадід поселивсь.

Чи думав він, що його доля

В Задонський степ пошле колись.

У світ єдиний Православний

Влилися Дон, Січ і Кубань.

Хай знає ворог невблаганний,

Не подолать йому слов’ян.

5  Зам. 1274

Він вірив, що настане днина,

І з допомогою братів

Народ очистить Україну

Від іноземних ворогів.

Безвихідь

Навколо них суцільне коло:

Зімкнулись фланги двох фронтів…

Сергій пробрався в Гуляйполе,

Друг – до Воронезьких лісів.

Була спекотна літня днина,

Як друга юності узрів:

Василь Домашенко в машині

Пшеницю до млина возив.

За час, проведений в неволі,

Чимало труднощів зустрів.

Та все-таки з веління долі

Лиху годину пережив.

В педінституті був концтабір

Для командирів і бійців.

Там прибирати заставляли

Німці кількох чоловіків.

Маник, ³⁰ один із поліцаїв,

Дізнався, де ховавсь Сергій.

Прийшов зі зброєю й доправив

Його до старости мерщій.

Ним був Антон Онопрієнко –

Колгоспний молодий водій.

Він до людей, я чув частенько,

Був добрий в вихорі подій.

– Знаю, що вже навоювався.

Але й мене ти зрозумій.

Я лиш на друзів покладався,

Щоб не втесавсь якийсь злодій.

Не вічно німцям панувати.

А нам ще жить на цій землі.

Пліч-о-пліч нам потрібно стати

На нашій рідній стороні.

Зараз у нас більш-менш спокійно.

У місті-комендантський взвод.

Проте, ця тиша ненадійна.

Крутий можливий поворот.

Можеш в майстерні працювати.

В кузні – твій друг – німий Іван. ³¹

Будеш тихенько майстрювати,

Такий, якщо не проти, план.

* * *

Тим часом діти на свободі…

Якось з ватагою хлоп’ят

По Плющіївському городу ³²

Побігли до струмка гулять.

5*

Лише з’явилися на стежці –

Фашисти за струмком сидять.

Друзі втекли – більш обережні,

А я залишився стоять.

Один чужинець щось белькоче,

Жестом показує: “Назад!”

А я іти додому хочу,

Тому продовжую стоять.

Поглянув вправо і наліво.

Сказав їм: “Моя хата – там!”

А щоб солдати зрозуміли,

Пальчиком вправо показав.

Вгорі – садок наш біля хати.

Нагору стежкою піднявсь.

Паслін солодкий став збирати,

І вниз до німців придивлявсь.

У мене все, мов на долоні.

Німці над чимось реготять.

А “важковози”, їхні коні

Людську городину трощать.

Чую, вже кличе мене мама:

– Де це ти, Ваня, пропадав? –

Про все, що трапилось зі мною

Тоді я мамі розказав.

З пташиного польоту

Там, де зійшлись Красноармійська,

Спортивна й вулиця Франка,

Мене до себе в гості кличуть

Привітні крила вітряка.

Він пахне борошном і сонцем.

А зверху нього небо синє.

Проміння золотить віконця.

Сяє, мов срібло, павутиння.

Перун кружляє Колом 33 жорна –

Працює серце вітряка.

Вітрилом щедрого Еола ³⁴

Водить Божественна рука.

Дивлюсь на рідне Гуляйполе

Згори з пташиного польоту.

На захід – бовваніє поле.

На північ, вздовж ріки, городи.

На півдні – рідні П’ятихатки.

Там щедрий Заповітський сад. ³⁵

Стоять рядком біленькі хати,

За ними зріє виноград.

Вечірнє сонце осяває

Бочанські кручі над водою.

Спортивна вулиця гуляє.

Співає рідне Гуляйполе.

Вдивляюсь пильно, аж до болю,

Неначе казка ожива:

На Свято-Троїцькім соборі

Золотом сяють купола.

А поруч – вигін на Подолі,

Той, де гуляли ми колись.

Вікнами сяє рідна школа, ³⁶

Де тихі дні наші лились.

Немає зараз в Гуляйполі

Золотоглавого собору.

Злетів в повітря наш собор

Тоді, як правив Косіор.

Вітряк есесівці спалили

Під стогін наших матерів.

Бензином злодії облили, –

Як смолоскип умить згорів.

Мов зараз бачу : надвечір’я,

Наче живий вітряк конає.

Ми стоїмо біля подвір’я,

Нам душу відчай розриває.

Немає більш тієї школи,

Де ми навчались по війні.

Її спіткала інша доля –

Манкурти ³⁷ знищили її.

Вже двадцять перший вік надворі,

І грім гармат давно затих,

Давно пощезли в Гуляйполі

Нащадки Швондерів лихих. ³⁸

Ще і тепер, побачу в полі –

Дідух – вітряк крильми махає,

Так і здається, в Гуляйполе

Мене у гості зазиває.

Сниться мені чудова школа,

Де гартувалась наша доля.

Життя вирує, і довкола

Зібрались діти Гуляйполя…

Читати далі