Кров за сябрів

Над Слуцьком вранішній туман

Неначе Покрова стелився.

Жінок, дітей оберігав

Своєю силою Всевишній.

Німці траншеями і дротом

Зі сходу місто оточили.

Сергій з своїм стрілецьким взводом

Ввірвавсь в траншеї. Німців збили.

Дзижчали кулі, наче оси,

Багнети тьмяно миготіли.

Скрізь стрілянина йшла наосліп.

Метал впивався в людське тіло.

Артилерійські батареї

Лиш по околицях стріляли.

Неслись снаряди над землею,

Осель людських не зачіпали.

Піхота рухалась за валом

Артилерійського вогню.

Поспіхом німці відступали

І готували западню.

Взвод центром міста просувався

На східний берег ріки Случ.

Чужий боєць звідкільсь узявся,

Тримав він пляшку обіруч.

– Спинись, дай горло промочити, –

Хтось із бійців пожартував.

– Не можу з вами поділитись,

Ледь для своїх друзів дістав.

Гайнув і зник за поворотом.

Взвод просувається вперед.

Наразі дивляться, він боком

Лежить, схилившись у кювет.

Останні краплі самогону

В траву стікали, наче сльози.

Бійці спинились на дорозі,

Нічого вдіяти не в змозі.

– Якби на мить був зупинився,

І обійшла б лиха година.

Лишень би з нами поділився,

І куля мимо пролетіла.

* * *

Одна-єдина мить, бувало,

У швидкоплинному бою

Життя бійцеві рятувала

І залишався він в строю.

Ця мить витала над Сергієм,

Остання мить у тій війні.

Вміщались в ній життя і мрії,

І недоспівані пісні.

Ця мить, мов полиск на багнеті,

Усіх чекає на війні.

Життя дарує на планеті,

Віщує долю на землі.

* * *

…Ось і околиці дістались.

Берег простягся під уклін.

Вогонь прицільний намагались

Вести,спиняючись, з колін.

Сергій бігом спускався схилом,

Стріляв по німцях навздогін.

Бачив, кілька разів не схибив –

Упало троє ворогів.

Раптом на західному схилі

Ворожі танки показались.

Снаряди, наче груші стиглі,

В долині безупинно рвались.

За мить Сергію, наче жаром,

Осколком ногу обпекло.

Земля від вибухів стогнала,

Немов у пеклі все гуло.

Кинувся вправо від дороги.

Стрибнув в воронку з висоти.

Чобота стяг, звільнивши ногу.

Кров цибеніла із ступні.

Зняв гімнастерку, міцно нею

Ногу, як міг, перев’язав.

Бій стих, вже стало темно.

Що буде далі, він не знав.

Спустилась ніч над полем бою.

Бій відлунав і зовсім стих.

Шуміло в голові від болю,

З воронки вибратись не міг.

Думки у забутті роїлись.

Раптом здалося, хтось гука.

Думав, що марить, знов почулось:

– Где вы, товарищ капитан?

Сергій зрадів і подав голос:

– Я рядовий, не капітан.

Мені б лиш вибратись нагору.

Перев’яжи – повзтиму сам.

Даремно кликав санітара, –

Ніхто йому не відповів.

Тихо стогнав, боліла рана,

Вогник надії ледь жеврів.

Втрачав свідомість. Часом марив.

Знов поринав у забуття.

Неслись над полем бою чари

Його минулого життя.

Під ранок тишу обірвали

Залпи ракетного вогню.

“Катюші” дружно заспівали

Для німців вранішню “зорю”.

Опівдні німців відтіснили.

На полі бою все палало.

Вже зовсім полишили сили,

Коли з’явились санітари.

До польового лазарету

Усіх поранених знесли.

Вони лежали просто неба.

Сонце пекло, не було сил.

Звичайна хата. Ще з колиски

Від неї віяло теплом.

Та до хірурга ще неблизько,

Він там чаклує над столом.

Доба пройшла, ступня вже синя.

– Невже залишусь без ноги?

Не дочекаюсь я години,

Калік багато навкруги.

Аж ось з’явився на порозі, –

Руки по лікті у крові –

Стомлений фельдшер. По дорозі

Йшов, і звертався обабіч.

– Чи є у кого закурити? –

Ніхто йому не відповів.

– Поглянь в шинелі у кишені, –

Ледь чутно вимовив Сергій.

Хлопець понишпорив в кисеті,

Козячу ніжку вмить скрутив.

Набравши диму у легені

На повні груди закурив.

– Слухай, візьми на стіл, бо бачу

Що довго вже не протягну. –

Знов мить життя, за добру вдачу,

Не обірвала, мов струну.

Хірург суворий, невблаганний:

– Гангрена, пізно лікувать.

Потрібно високо й негайно

Ногу бійцю ампутувать.

– Не можу без ноги лишитись, –

Почав просити і благать. –

Як доведеться далі жити,

Якщо не зможу працювать?

Кривава рана. Без наркозу

Свинець отруйний дістають.

Нестерпний біль. Терпіть не в змозі.

Потім до Омська дальня путь.

Брати

Безсонні ночі у вагоні.

Всюди погашені вогні.

Стальні безкраї перегони.

Брати наснились, мов живі.

Утрьох стоять брати в дозорі.

Палає небо вдалині.

Справа – Андрій на вороному,

Ліворуч – Тихін на коні.

Андрій поглянув з-під долоні,

Промовив: “Знов гряде війна.

Та за понівечені долі

Ворог отримає сповна”.

Зійшла зоря на небокраї.

Брати привстали в стременах.

Назустріч сонцю поскакали

По сизих росяних степах.

Вершники зникли. Сон розтанув.

Вагон по рейках стукотів.

Сергій, прокинувшись, подумав:

– Коли побачу я братів?

* * *

Сонце вставало з-за Уралу.

Безкрайня Русь з усіх боків.

Тут честь і славу здобували

Дружини русичів-князів.

Назустріч мчали ешелони

Сибірських відбірних полків.

Незвично золоті погони

Тьмяно блищали в темноті.

Неслись на захід побратими,

Скоріш добить страшну війну,

Що покалічила, згубила,

Спалила рідну сторону.

За тиждень подорож скінчилась.

Радо вітав гостинний Омськ.

З тих пір, як з Ольгою зустрілись,

Сім довгих років пронеслось.

Прямо з дороги в хірургію

На перев’язку повезли.

Нові страждання для Сергія

Стали продовженням війни.

Зовсім знесилений від болю,

Здавалось, без ознак життя,

Весь понівечений війною,

Сергій поринув в забуття.

Скільки пролежать довелося,

Він до цих пір не пам’ятає.

Пахуче, золоте волосся

Накрило, наче опахало.

Враз опинився у полоні

Чарівних лагідних очей.

Сяяли очі, наче зорі,

В тиші замріяних ночей.

Вдивлялись ніжно очі сині

В того, хто дві війни пройшов.

Скільки ж потрібно було сили,

Щоб він це лихо поборов.

Ольга літала, мов на крилах.

Очей з Сергія не спускала.

А коли рана знов відкрилась,

Вона ночей не досипала.

Серпневий ранок посміхався.

Буяло літо за вікном.

Врешті на милицях піднявся, –

Усе навколо попливло.

Зціпивши зуби, крок за кроком

Лиш кілька метрів подолав.

Раптом спіткнувся ненароком

І на порозі ледь не впав.

Життя поволі поверталось.

Листа додому написав.

Бо серце кров’ю обливалось,

Що вістки від сім’ї не мав.

Коли ліси, високі гори,

Широкі ріки лист здолає?

Коли зажурена від горя

Наташа з дітьми все узнає?

* * *

Жінок спіткала лиха доля.

Трудились з ранку дотемна.

Дітей гляділи, жали в полі.

Чекали – скінчиться війна.

Поля коровами орали

І скородили бороною.

Листів від воїнів чекали.

Страждали, змучені війною.

Немов сьогодні пам’ятаю,

В дім листоноша завітав.

Мама трикутничок тримала,

Він у руках її дрижав.

7  Зам. 1274

Цей лист надії і любові

В її душі все сколихнув.

Лагідний голос в кожнім слові

Наче нове життя вдихнув.

Капризи ніжно-полум’яні

На вікнах пишно розцвітали.

На зустріч з милим довгождану

Неначе дівчина, чекала.

Розлука

Птахи збиралися у вирій.

Кущі шипшини пломеніли.

Сергій думками, мов на крилах,

Линув додому із Сибіру.

Останній промінь з-за Уралу

Майнув і згас, як зблиск надії.

Ольга замріяно мовчала

І милувалася Сергієм.

Прощальна мить, наче в тумані

Розтанув образ дорогий.

Не передати все словами,

Що пережив тоді Сергій.

Неслись ліси й поля Росії

Від Іртиша до України.

Оберігали очі сині

Неопалимую купину.

* * *

Враз серце радо стрепенулось –

Побачив Гайчур за вікном.

Степи безкраї простягнулись,

Війнуло від землі теплом.

Поїзд спішив до Гуляйполя.

Вже промайнув Зелений Гай.

До щему все було знайоме,

Лиш милуватися встигай.

Ось і будиночок вокзалу,

Звідки пішов він на війну.

Стіни його багато знали,

Стрічали кожну новину.

Неподалік стоїть машина.

Мабуть водій когось чекає.

Раптом почув, якийсь мужчина

До нього весело гукає.

– Сідай, солдат, хутчій в кабіну.

Тобі куди? – У “Заповіт”.

– Миттю тебе туди підкину.

Прямо до хати, до воріт.

Машина мчала по бруківці.

Знайоме все з дитячих літ.

Неподалік він пас тут вівці,

Босим топтав весняний цвіт.

7*

Праворуч Кучеряве поле.

Далі блищить Сахнів ставок.

За мить з’явилось Гуляйполе,

Далі – наліво поворот.

Уздовж Спортивної – стежина,

Що зацвітала споришем.

– Дружище, зупини машину.

Поволі сам піду пішком.

Назустріч біг малий хлопчина: ⁵⁴

– Дядьку Сергію, ви живий?!

Я сповіщу вашу дружину,

А ви за мною йдіть мерщій.

Побіг, кричить: “Тітко Наташо,

Дядько з війни іде додому”.

Не встигла навіть запитати,

Як він гайнув і зник із двору.

– Всевишній зглянувся над ними! –

Душа, немов струна, бриніла.

Здійнявши руки, наче крила,

Йому назустріч полетіла.

Вогні пожарищ, скрегіт танків

І посвист куль під Перекопом

Йому наснились на світанку

Під дахом батьківського дому.

Поволі рани заживали.

Скрипів зубами по ночах.

Наташа разом з ним страждала,

Тремтіли сльози на очах.

А діти батьком милувались,

Коли він їм пісні співав.

На Кармелюка сподівались,

Щоб він з Сибіру повертав.

Коваль – Гефест

Після фашистської неволі

Земля робочих рук чекала.

Знов оживало Гуляйполе.

Вкраїна з попелу вставала.

Німий коваль зустрів, як брата.

Зрадів, немов мале дитя:

– Будемо разом працювати,

Разом відновлювать життя.

Сергій колодку до коліна

Зробив і рухатись звикав.

Потім узяв з собою сина

І з ним до кузні завітав.

В горні залізо пломеніло,

Немов жар-птицине крило.

Коваль орудував уміло.

Полум’я весело гуло.

Малий Іван взявся до діла.

Міхи щосили роздмухав.

Щоб краще полум’я горіло,

На важіль міцно налягав.

По стінах рухалися тіні

Могутніх велетнів вогню.

Бронзові торси миготіли

В рожевих спалахах вогню.

Мов зачарований, вслухався

Іван в симфонію життя.

Немов Гефест, коваль змагався

За перемогу майбуття.

Сергій в майстерні, за стіною,

Зручний верстат облаштував.

Розбиту техніку поволі

На весну в поле готував.

Ставали борони, косарки

З-під його рук немов нові.

Поряд жниварки, молотарки –

Знову ожив колгоспний двір.

* * *

Сади цвіли, весна буяла.

Туман стелився чистим полем.

Враз тишу звістка обірвала –

Немов зітхнув хтось над Подолом.

Іван в небесну синь вдивлявся.

Як завжди вигін зеленів.

Та раптом серцем здогадався:

Прийшов таки кінець війні.

Побіг у двір і став гукати:

– Уже скінчилася війна! –

Батьки й сестричка були раді.

Яка щаслива новина!

Багато весен промайнуло.

Мало кому знайома мить,

Яка вмістила те минуле,

Що їм судилось пережить.

Діди – побратими

Війна трощила і ламала

Розкішне родове гілля.

Та знов надія оживала,

Жагу будила до життя.

Злітались стайками хлоп’ята,

Збирали в полі колоски.

Скакали по степах завзято,

Неначе справжні козаки.

Збирались в балці, лиш тепліло.

Там вівці пас старий Камай ⁵⁵ .

Лишивсь живий – поталанило.

Мій дід Трохим з ним воював.

Хлопці до діда приставали:

– Чому схилилась голова?

– А це нас білі добивали.

Мені клинок в шию попав.

Лише народиться ягнятко,

Дід його в пазуху ховав.

– Бились ми з білими затято, –

Повагом він розповідав.

– З Трохимом разом відбивались,

Коли кіннота налетіла.

Своїх дістатись сподівались,

Та всіх поранених добили.

Коли скінчився бій довкола,

Повзли до першої труби ⁵⁶ .

Багато втратили ми крові.

Трохим до ранку не дожив.

Морози в січні лютували.

Меморіал від жертв стогнав.

Коли Трохима поховали,

Близнятам третій рік минав ⁵⁷ .

Спокій бійців оберігає

Почесна варта із ялини.

Колись нащадок їх згадає,

Що полягли всі, як один.

Читати далі