* * *

Голодні повоєнні роки

Не змалювати олівцем.

Ще рани гоїлись жорстокі.

Дитинство пахло чебрецем.

У малахітовім просторі

Купалось в росах Гуляйполе.

Зростали діти на Подолі,

Кохала їх примхлива доля.

Гостинно всіх зустріла школа.

Вигоном мчали босоніж.

Всі, як один, засмаглі в полі,

Хотіли вирости скоріш.

Коли темніло взимку рано,

Дід Єрофей їх привічав ⁵⁸ .

Юрмились біля нього в стайні,

Він про життя розповідав.

– Любив я мріяти в нічному.

Мов ліхтарі світили зорі.

Дзвеніли срібні пута. Коні

Неподалік паслися у полі.

Якось наснилось у нічному,

Неначе Гайчуром поволі

Пливу човном у синє море

В безкраїм зорянім просторі.

Враз вщухла музика довкола.

Кинувся. Стелиться туман.

Навколо тиша. Зникли коні:

– Мабуть щось скоїв уркаган?

Раптом почулись срібні звуки.

– Це Нестор пута познімав.

Дуже свербіли в нього руки –

До чужих коней приладнав.

– Кось-кось, – покликав я гнідого,

І свої пута з нього зняв.

Склав і пішов шукать малого.

Спіймав за вухо й відшмагав.

Роки пройшли. Служив по тому

В Преображенському полку.

На караулі в Зимовому

Стояв сторожко начеку.

Раз Імператор ледве чутно

Зійшов задумливо згори.

Я честь віддав у стійці “струнко”.

Він підійшов, заговорив.

– Скажи, гвардієць, звідки родом.

Як звати, хто твої батьки? –

– Крат Єрофей, із Гуляйполя.

Мій дід і прадід – козаки.

– Сердечно дякую за службу, –

Дістав з кишені срібний руб.

– Візьми,будь ласка, на знак дружби, –

Майнула усмішка із губ.

… Сиділи ми навколо діда

Нишком, не зводили очей.

– Від тих часів нема вже й сліду, –

Журба торкнулася очей.

– Скажіть будь ласка. Цар був добрий? –

Онук у діда поспитав.

– Був справедливий і суворий.

Вітчизну й Віру захищав.

Ті, що громили Православ’я,

Наш одурачили народ.

У чорних кожанках, лукаві,

На Церкву нацькували зброд.

Ульянов – Бланк у Петрограді

Народні збори розігнав.

Зрадники й німці були раді.

Земля палала від заграв.

Фронти розпались. Дизертири

Йшли по домівках тисячами.

Повсюди банди розплодились

На чолі з блазнями “батьками”.

Зустріч з Нестором

У громадянську в Гуляйполі,

Як світову відвоював,

Порався якось я надворі,

Нікого в гості не чекав.

Раптом почув – рипнула хвіртка.

Дивлюсь – махновець в двір зайшов.

До п’ят шинеля і гвинтівка.

– Ходімо, я по вас прийшов.

Саме тоді загін махновців

Знов Гуляйполе захопив.

Бешкетували його хлопці

Із перепою кілька днів.

Пішов прощатись до дружини.

Далі – йдемо уздовж дворів.

Сусіди бачуть крізь шпарини:

– Крата на розстріл, бач, повів.

Махновський штаб в селянській хаті

Тоді стояв неподалік.

Бандити нишпорять патлаті.

Якби вночі, то я б утік.

Зайшов у сіни. Темно. Стінка.

Не можу клямку віднайти.

Вдарився тім’ям об одвірки.

Ввійшов до хати з темноти.

Враз засліпили білі стіни.

Махно з-за столу підхопився.

Схопив мене в свої обійми,

Дуже зрадів, розвеселився.

Налив гранчак: “П’ю за науку”–

Згадав пригоду у нічному…

– Бувай, – сказав. Потиснув руку

І відпустив мене додому.

Дідів ровесник Іван Явір ⁵⁹

Спогадом якось поділився:

– Коли скінчив буденні справи,

Хтось біля двору зупинився.

Глянув – тачанка, баскі коні.

Махно: “Служивий, як діла?”

– Прийшов з австрійського полону.

Болить від рани голова.

– Буде потреба, в разі чого,

Приходь, чим зможу, поможу. –

Ляснув по спині їздового,

Помчав бруківкою чимдуж.

* * *

… Ровесник Тихона й Трохима

Дід Рябовол ще був живий.

Ціла епоха за плечима:

Віру й Вітчизну боронив.

Згоріла хата. Дід приходить:

– Серьожа, синку – поможи.

Горить усе, – несміло просить,

Блиснули скупо дві сльози.

Жорстока то була епоха.

Сталін немов оскаженів.

Сексоти ⁶⁰ , падкі на доноси,

Забули віру й поготів.

– Тепер один живу в землянці,

Нема нізвідкіль допомоги.

Був у міськраді вчора вранці,

Так не пустили й до порога.

– Ти захищав Царя і Бога, –

Сказав рябий НКВДист ⁶¹ .

– Кому потрібен твій Георгій ⁶² ,

Зачини двері, відчепись.

Сміялись з діда малі діти,

Близнята голоду й війни.

Не доросли, щоб зрозуміти

Її кривавої ціни.

Любив Іван цих сивочолих

Мужніх ровесників трьох війн.

Понад усе – бабусь ласкавих

І ніжність маминих обійм.

Стежки дитинства

Від П’ятихаток до Подолу

Стежки дитинства пролягли.

І в дні щасливі і в недолю

Квітучі вабили сади.

До тайн кривавого століття

Він доторкнутись захотів.

До сонця підійняти віття

Тиранами знекровлених родів.

Прапрадід юного Івана

Мав чотирнадцять хуторів.

Кур’єрська пошта хутко мчала –

Баскими кіньми володів.

На всю Варварівку блищала

Садиба пращурів – дідів.

Вітчизну з честю захищали

Всі шість Степових синів.

Рівнялись всі на Филимона.

Він був найстарший із братів.

Блищали золотом погони

Нащадка з роду козаків.

Сопки Манжурії кружляли,

Меч самурая миготів.

Слухали, подих тамували,

Як Порт-Артур він боронив.

Явтух був гідний свого брата,

Морями дальніми ходив.

На сонці сяяли гармати,

Коли фрегат Босфором плив.

Красень Кіндрат у Січеславі ⁶³

Кадетський корпус закінчив.

Любимець дам і бранець слави

При губернаторі служив.

У Севастополі служили

Тихін і Лазарь – два брати.

Всі брати честю дорожили,

Уміли слово берегти.

Лани безкраї половіли.

Купались верби над ставами.

Сестра Варвара володіла

Тими безкрайніми ланами.

Пливли велично пароплави,

Везли пшеницю за три моря.

Таврійське небо розквітало

На малахітовім просторі.

Бунтівний край

Хвилюється степ, наче море

Над синню річкових заплав.

Квітує в садах Гуляйполе,

Де слава дідів спочива.

Витає вона над степами,

Місцями минулих боїв.

Шумлять пшениці золотаві

В безкраїх просторах ланів.

Вдивляються в степ гуляйпільці,

Як майже сто років назад:

Підкови дзвенять по бруківці,

Махновські тачанки летять.

Багнети виблискують грізно,

Над степом заграви встають.

За Віру, Царя і Вітчизну

На фронт батальони ідуть.

На бій з ненависним фашизмом

Крокують червоні полки.

На заході полум’я видно,

Горять, мов свічки, вітряки.

Чекає нову стара слава

Під кронами пишних ялин.

Приходять онуки з батьками

Зробити доземний уклін.

Замріяно плещеться хвиля,

З-за Гайчура сонце встає.

Крокує нове покоління,

Майбутньому клич подає.

8  Зам. 1274

* * *

Летіли, граючись роки.

Стали дорослими онуки.

Трудились в полі залюбки

Змалку до всього звиклі руки.

В п’ятдесят третім все довкола

Стало незвичним у житті.

Надійним стартом стала школа,

Де готувались в вир летіть.

Спекотний день у «Заповіті».

Бригадний стан у повнім зборі.

Запам’яталося те літо

Дуже спекотною страдою.

Неначе грім з ясного неба –

В Кремлі серйозна перетряска.

В народі виникла потреба

Діждатись хоч яких роз’яснень.

Раптом в степу з’явивсь невтомний

Кузьменко – наш пропагандист: ⁶⁴

– Берія – ворог, – повідомив, –

Англійський шпік, мусаватист.

Сталінська спадщина хитнулась,

Та ще ходили в галіфе

Ті, що лиш криво усміхнулись, –

Не сподівались на лихе.

Іванові світи

Світ потихеньку розкривався,

Манив до себе небокрай.

Навколо Кормана ⁶⁵ збирався

Гурт небайдужих подолян.

Брати нарешті дочекались

В похід пригодницький підти.

Врешті на Златопіль зібрались,

Косяк на випас повести.

Небо розпечене, аж блекле.

Над степом жодної хмаринки.

Від полину у роті терпне,

Принишкло все, кожна билинка.

Імла накрила все довкола,

Як в час монгольської навали.

Іржали полохливо коні.

Птахи співати перестали.

Брати налякано здригнулись,

Здалось новим земне тяжіння.

Настала тиша. Схаменулись:

Діра в небесному склепінні !

Здалось, середньовічний морок

Знов огорнув усю країну.

Що знову невгамовний мозок

Знайде пристанище в Сибіру.

8*

– Хлопці, кудись пропало сонце, –

Крикнув найменший із братів.

Вогник у жодному віконці

У Яблуковім не горів.

Накрита мороком, забута

Сумно дивилась Зільберталь.

Більшовиками розіп’ята

Мовчки сіріла Блюменталь.

Невдовзі сонце усміхнулось.

Умита сяяла трава.

Птахи над степом стрепенулись –

Природа знову ожила.

Умились росами покоси

В долині квітів – Блюменталь.

Сяйвом укрили чисті роси

Срібну долину – Зільберталь. ⁶⁶

Що віщувало те знамення

У рік великих потрясінь,

Ніхто не знав ще достеменно,

А діти, звісно, й поготів.

Вже восени Івану паспорт

Вручив рябий НКВДист.

Соцстан – «колгоспник», наче зашморг,

Над школярем тоді навис.

Такого й цезарі не знали,

Їм і на думку не спадало,

Щоб вільні римські громадяни

Ставали вічними рабами.

Земля гуде

Сонце вставало з-за Донбасу,

Шлях у майбутнє осявало.

Нарешті, дочекавшись часу,

Веління долі пролунало.

Гримів завод металургійний,

ДІІ ⁶⁷ , як вулик вирував.

Іван традиції був вірний -

І сталевара фах обрав.

Вп’ятьох кімнату обживали

У ДПСі ⁶⁸ номер два.

Разом до вступу готувались .

Кожен п’ять іспитів тримав.

Ігнатьєв Гена соловейком

Співав для друзів вечорами.

На волзькім березі далекім

Мама співать його навчала.

Удвох з Геннадієм успішно

Разом до фінішу дійшли.

Та не судилось волзькій пісні

Жити в Донецькій стороні.

Лист надійшов до Гуляйполя:

– Іван, ти геній, – написав.

– На жаль, моя примхлива доля

Кличе мене у рідний край.

«Індустріальний», – в цьому слові

Запах вугілля, дзвін металу.

Головний корпус з прохідною

Юза ⁶⁹ й Курако зустрічали ⁷⁰ .

Пишались всі професорами,

Які читали ТМП ⁷¹ ,

Розкрили їм секрети сталі, –

Вони відомі дотепер.

Пройшло з тих пір багато років,

Їх імена й нині звучать:

Стрілець, Казанцев і Сорокін

Навчили інженерів рать.

Щодня по вулиці Артема

Потік, як море, вирував.

Хто в інститут, хто до мартена

Жваво і звично прямував.

* * *

Духмяним літом в Гуляйполі

Першу любов свою зустрів.

Вона була дарунком долі,

Манила, мов сирени спів.

Струнка, немов очеретинка,

Йшла синьоока половчанка,

Ледве торкалися стежинки

Ніжки у половецькім танці.

Вона, як зірка загадкова,

Світить усе його життя.

І манять очі волошкові

У незбагненне майбуття.

* * *

Студентське море вирувало

Як Солов’яненко співав,

Гуляєв з Гнєдашем давали

Концерти, кращі всіх вистав ⁷² .

Цілеспрямовано, з натхненням

Тему диплому розробляв.

Зранку й до вечора щоденно

Над спецпроектом працював.

Читати далі