Іван Бик
Лідія Терещенко
На порубіжжі
Дикого Поля
Роман-есе
Запоріжжя
Дніпровський металург
2014
ББК 84(4=Укр)6-64
Б 17
УДК 81.161.2-2
Бик І. С., Терещенко Л. А.
Б 17 На порубіжжі Дикого Поля. — Запоріжжя: Дніпровський
металург, 2014. — 299 с.
ISBN 978-617-573-056-0
ББК 84(4=Укр)6-64
ISBN 978-617-573-056-0 © Бик І. С., Терещенко Л. А. 2014
© КП “ЗМД “Дніпровський мета-
лург”, 2014
История – есть священная
книга народов.
Н. М. Карамзин
Это беспокойная совесть наша
причиной тому, что мы должны
деяния отцов прославлять.
Велесова книга
У нас є меч. За нами Україна:
Останніми засміємося ми!
Б. І. Олійник
Бик Іван Сергійович
Терещенко Лідія Антонівна
Передмова
В романі, який став результатом творчої співпраці подружжя Бика Івана Сергійовича і Терещенко Лідії Антонівни, простежується зв’язок часів, що дає можливість критично оцінити глобальні події навколо сучасної України.
Історія буття і діянь великих родин від південних морів до полянських країв постає в романі в зловісних загравах кривавих подій ХХ століття. В епіцентрі боротьби знаходиться буремний край – Україна – об’єкт зазіхань навколишніх імперій.
В батальних картинах оживає звитяжна боротьба українців з ворогами, які впродовж віків хижим оком накидали на Київську Русь із-за порубіжжя Дикого Поля.
Герої роману –запорозькі козаки і їхні нащадки, які боронили Київ і Придніпров’я, Слобожанщину і Донбас, брали штурмом Перекоп і Севастополь, гинули під Прохорівкою, звільняли Білорусь.
Колись половці були прокляттям Київської Русі. Нині на очах усього світу віроломний сусід зі Сходу захопив Крим і Херсонес – колиску православ’я, сплюндрував Донбас.
Гуркіт вуглевидобувних комбайнів змінився артилерійською кононадою і залпами реактивних установок.
Принишкла Європа, як і вісім століть тому під час нашестя Золотої Орди на Київську Русь. Як і перед Другою світовою війною намагається вона улестити агресора, закриваючи очі на злочини проти людяності.
Автори прагнули на фоні борні за рідну землю, її відновлення з попелищ війни показати звитягу власного народу, який завжди піднімався з-під гніту тиранів.
В дзеркалі минулих подій, сполохах пожарищ постає в уяві авторів героїчне майбутнє незалежної України, яка впродовж віків була і залишається центром геополітичних інтересів різних держав.
Від кроків Небесної Сотні прокинулась Київська Русь і один-на-один вийшла на герць з підступним агресором.
І знову, як і багато століть тому, на порубіжжі Дикого Поля зійшлись дві цивілізації. Вирішується доля майбутнього світового порядку.
Світлі душі предків линуть до нас, благаючи захистити землю пращурів. З вершини Кам’яної Могили вдивляються наші Боги на діяння нащадків і кличуть: почуйте пісню Слави, тримайте в серці своєму Русь, яка є і пребуде землею нашою.
Білай В. М.
І
И там, где пролита кровь наша, –
там и земля наша.
Велесова книга
З падінням Візантії під натиском азійських племен степові простори Приазов’я і Причорномор’я, які впродовж століть були постійним шляхом переселення народів, стали об’єктом набігів турків і кримських татар.
Водночас на порубіжжі Дикого Поля набирала сили козацька вольниця. Поповнювалась вона вихідцями із слов’янських племен, затиснутих між Річчю Посполитою, Московським царством, Оттоманською імперією і Кримським ханством.
Через сто років після появи в Малій Азії турків виникла Запорозька Січ, а в степах з’явилися козацькі хутори-зимівники. Заможні козаки, проводячи теплу частину року у військових походах і розвагах, від Покрови до Великодня жили в зимівниках.
Господарські роботи, як правило, виконували наймані працівники з числа козацької голоти, а також втікачів від польсько-литовського і московського гніту. Тоді й поселився в чорноземному безмежжі на березі повноводного Гайчура козак на ймення Бик, прозваний так своїми побратимами-відчайдухами за буйну і вперту вдачу. Тут і осів з численною челяддю, яка розорювала степ, сіяла пшеницю, вирощувала табуни коней, череди корів, отари овець.
Син його Іван облаштував кузню. Оголений до пояса, осяяний полум’ям, з профілем, наче вирізьбленим із скіфської пекторалі, здавався він могутнім велетнем вогню. Виковував не лише лемеші для плугів, але й виявився вправним зброярем. Не було в окрузі коня, якого він не підкував. Його жеребець на ім’я Ворон викликав неабияку заздрість сусідів. Завжди була напоготові зброя, сухий порох в порохівницях.
Неспокійно було на порубіжжі Дикого Поля. Час від часу, коли навесні просихав степ, кримська орда виривалась із-за Перекопу, плюндруючи поля, підпалюючи села й хутори. Чумацький шлях ставав шляхом сліз. І йшли, поливаючи рідну землю сльозами, полонянки.
Тоді мозолисті від чепігів руки брались до зброї. Благородна помста брала верх. Не кожен з ворогів встигав сховатись за рятівним Кримським перешийком. Плакали тоді смугляві татарки за своїми коханими.
В одному з походів полонив Іван красуню Айну – струнку, як очеретинка, прекрасну, як солодкий сон. З настанням весни зацвітав степ червоними маками. В цю пору він пломенів і був невимовно чудовий. Казали старі люди, що такий він від того, що постійно поливався кров’ю своїх мужніх синів. А поміж червоних цвіли чорні маки – з крові ворогів.
До безтями кохав Іван свою ненаглядну Айну. Вийдуть бувало в степ, і в її карих очах сяяли зорі Чумацького шляху, що вказували дорогу в Бахчисарай. Він цілував ці дивні очі, щоб розрадити її смуток за батьківщиною. Зливалися їхні душі з зачарованим краєвидом. Здавалося, пливли вони в зоряному сяйві над безмежним степом. Прекрасна була Айна, струнким, як кипарис, був Іван. Поріднилася слов’янська кров мужнього воїна з гарячою південною кров’ю.
Пішли кароокі смуглолиці сини, меткі, як вогонь, дочки. Дивним чином поєдналася в них снага до землеробства і непримиренність до ворогів. Мирне знаряддя хлібороба і зброя воїна вживалися поряд, як лід і пломінь. Можливо тому нащадки успадкували волелюбний характер і мирну вдачу своїх предків. Воля пращурів стала природним середовищем їхнього існування ще до появи французької Хартії людини і громадянина.
* * *
Таврія прокидалася в золотавих променях сонця. Над степом дзвеніла пісня жайворонка. В байраках заливались солов’ї. Все було одвічним і спокійним, як вічні земля і небо. З сторожової вежі пильно вдивлявся в степ первісток Івана і Айни – ставний красень Михайло. Чи не подають бува сигнал тривоги дозорці з південного берега Гайчура? Неподалік в тіні крислатого дуба щипали траву двоє осідланих коней. Біля багаття порався його друг Остап.
– Михайле, – покликав дозорця, – куліш готовий.
– Мені чутно, який він запашний. Ти, Остапе, снідай, а потім підміниш мене. Чомусь тривожно на душі.
– Минулого року о цій порі неспокійно було в степу. Татари дійшли аж до річки Токмачки. Тоді ми встигли підняти тривогу і зібрати козаків нашого коша, – мовив кашовар.
По черзі смачно поснідали.
З боку хутора Запорозька січ помітили вершника. Михайло впізнав меншого брата.
– Михайле, батько наказав пильнувати, не зводячи очей. Від Токмачки прискакав козак. По естафеті передали, що в степу помічено пожвавлення орди. Татари рухаються від Кам’яної Могили. В усі навколишні хутори батько розіслав гінців. Збір завтра при впадінні балки Неглинної в Гайчур.
Не давши опам’ятатись, скочив на коня і помчав у хутір.
Михайло задумався:
– Потрібно не дати татарам переправитись через ріку Конку. Інакше вони випалять всі наші зимівники. Якщо батько поведе нас найкоротшим шляхом, ми вже післязавтра займемо зручні позиції. Туди не більше 25 верств.
– Мабуть він велить переправитись на лівий берег, щоб випередити татарву, – вголос подумав Остап.
– Вірно, там ми зможемо непоміченими сховатись в прибережних гаях, зненацька з двох боків оточити їх і притиснути до води.
Чергувати вночі вирішили удвох, щоб не заснути. Ніч пройшла
спокійно. Вогнів у степу не було видно.
Вдосвіта знов прискакав малий Сергійко.
– Михайле, тато наказав мені зоставатись замість тебе на сторожі з Остапом.
– А що в хуторі діється?
– Наші козаки вже готові до походу. Козаки з інших хуторів
прибувають. На підході Дяченко з річки Терси, Писаренко з Зеленого, Кожух із Прилук.
Михайло притис до себе і поцілував Сергійка.
– Пильнуй, братику.
Потис руку Остапові, скочив на коня і помчав у хутір.
…Кіш вишикувався на майдані Запорозької січі. Всього близько сотні кінних козаків зібралося під руку Івана – кошового отамана.
Короткою була рада кошового і товаришів кошового Бодні і Ведмедя. Щоб не нарватись на засідку, вирушили в похід до схід сонця.
Безперешкодно форсували Кінську там, де вона звиваючись змією, утворює на схід в бік Токмачки заплаву. Розбившись на три загони, зайняли позиції довкола заплави. По ліву руку – Бодня з своїм загоном, праворуч – Ведмідь, в центрі – кошовий.
Невдовзі прискакала розвідка на чолі з Михайлом. Доповів:
– Близько двох сотень кримчаків рухаються похідним порядком і будуть біля заплави години через дві.
– Добре – мовив кошовий. – Я з своїм загоном просуваюсь назустріч татарам. На відстані польоту стріли імітуватимемо втечу. Зважаючи на чисельну перевагу, татари кинуться навздогін.
Як тільки вони втягнуться в заплаву, Бодня і Ведмідь із засідки одночасно нападають на них з флангів.
– Бачу татар, їх близько сотні, – з високого дерева закричав Михайло. – Ідуть похідним порядком, у кожного пристяжний кінь. Тому й здається, що їх удвічі більше.
– Це нам на руку, – мовив кошовий. – Раптовість наших флангових ударів не дасть їм гнучко маневрувати двома кіньми. Вперед марш!
На відстані видимості суперника козаки зупинились і повернули назад. Це заохотило татар і вони кинулись навздогін, втягуючись у заплаву. В цей час Бодня і Ведмідь на чолі своїх загонів вискочили із засідки.
Лави татар змішались. Розпочалась рубка. Пристяжні коні заважали кримчакам в бою. Кошовий розвернув загін обличчям до ворога, який попав у пастку. Люто виблискуючи очима, татарський мурза з ятаганом кинувся на Івана, але отаман на лету перекинув шаблю в ліву руку і вибив зброю із рук татарина. Михайло, який підоспів, накинув аркан і повалив мурзу на землю. Добре рубались козаки. Не відставав від них і син верхньотерсянського дяка Кирила – молодий Семен Дяченко. Видима, на перший погляд, перевага суперника в конях зіграла з ним злий жарт і стала причиною нищівної поразки. Лише небагатьом вдалося врятуватися втечею. Козаки взяли чимало полонених на чолі з мурзою. Дісталось їм багато коней і зброї. Втрати козаків були менші: загинуло троє чоловік, п’ятеро отримали рани.
Знаючи підступність південних сусідів, перейшли річку й отаборилися на ніч на правому березі. Кошовий звелів виставити нічну варту, і табір поринув у пітьму. Важка то була робота – рубати один одного під одним небом, адже, як гласить біблія, для Бога немає ні християнина, ні мусульманина. Бог один для всіх.
Загиблих товаришів взяли з собою. Поранених везли в гамаках поміж двома кіньми. Вперед поскакав Михайло з двома козаками – сповістити про перемогу і її важку ціну.
– Полонених обміняємо на побратимів, що знемагають в татарській неволі, – мовив Іван товаришам.
В Запорозькій січі з нетерпінням чекали вісточки від козаків.
Коли Михайло з друзями з’явився в хуторі і вигукнув: «Ми перемогли», в дерев’яній церкві вдарив дзвін, але не на сполох, а на добру вість. Радісна новина полетіла степом.
Напрасно забываем мы
доблесть прошедших времён
и идём неведомо куда.
Велесова книга
Канула в минуле Хмельниччина. Після завоювання Кримського ханства московіти забули Переяславські домовленості. Українська старшина всіляко догоджала розпутній цариці-німкені. В 1775 році знищено Запорозьку Січ. Через десять років офіційно оголошено про заснування військової слободи Гуляй-Поля. З Новомиргородського району Єлизаветградської губернії першою прибула Подолянська, а згодом з’явилися інші сотні на чолі з виборними отаманами. Пізніше прибули переселенці з Чернігівщини, Київщини, Полтавщини.
Та ще до офіційного заснування Гуляй-Поля з’явилися в цих краях запорожці. Про це свідчить і етимологія козацьких прізвищ: Бик, Бодня, Ведмідь, Кошовий, Чуприна. Згодом злилися з слободою навколишні хутори-зимівники. На західній околиці понад балкою поселилися козаки-побратими. Хати розмістилися вільно, землі було вдосталь. Від вулиці в такій хаті й донині знаходиться передня кімната з піччю і світлиця. З протилежного боку – стайня, куди вели двері з сіней, що знаходились посередині. Прямо за сіньми – комора. В цьому укладі лежить стара козацька традиція, згідно
якої кінь вважався надійним товаришем, ледве не членом сім’ї.
За хатами – клуні, в них після Покрови ціпами, кінними котками молотили збіжжя; погрібники з льохами, де зберігали городину і фрукти, соління й варення, сало й копченості; кошари для овець, пташники.
Далі йшли затишні садки, за ними – городи, а понад струмком, що тече в Гайчур – левади. За кілька кілометрів, на узгір’ї, що на захід від ріки, височать дві скіфські могили, з яких відкривається далекий краєвид в степовому безмежжі.
Любив малий Андрійко спостерігати, як у високому небі тріпоче крильцями на одному місці жайворонок і виспівує дзвінку пісню.
– Це він веселить свою подругу, яка висиджує пташенят у гніздечку, витоптаному і дбайливо вимощеному під кущиком полину, – говорив онукові дід Іван. Гарно їм було удвох слухати степову музику і вдихати п’янкі пахощі, лежачи горілиць по той бік струмка.
Гладить дід своєю шкарубкою рукою русяву голівку кароокого онука, так схожого на його кохану Айну. А той запитує:
– Дідусю, що це в тебе на долоні?
– Це шрами від шабельних порізів.
– Як же татарин не відрубав тобі руку?
– Він мене рубає, а я на відлеті лівою рукою хапаю його шаблю і відводжу вбік. А сам правою рукою його рубаю, – незворушно розповідав онукові, що слухав затамувавши подих і не зводячи очей.
– Дідусю, а навіщо ти воював з татарами? Адже наша бабуся
татарка.
– Онучку, воював я не з простими татарами, а з кримським ханом Гіреєм, який посилав своїх підданих плюндрувати нашу землю. Але все рівно любов, Андрійку, сильніша за війну. Настане час, і українці житимуть в мирі і злагоді з татарами, і ти побуваєш в Бахчисараї, на батьківщині своєї бабусі.
ІІ
Над голубою долиною Гайчура сходило сонце. Скільки сягало око – вздовж його берегів темніли гаї. Всю ніч не вщухали солов’ї. Над водою стелився туман. З вечора тут отаборилися переселенці. Стояв тихий, лагідний місяць червень 1785 року. На берегах повноводного Гайчура з’явилася Подолянська сотня. Тут мав бути укріплений форпост проти турок і татар.
Потрібно було якомога швидше обжитися, адже будь-якої миті можна очікувати незваних гостей із-за Кримського перешийка. Ще майже 80 років кримчаки плюндрували українську землю. Востаннє вони досягали Харкова у 1863 році.
Нелегко було обживати нові землі, розорювати незайману цілину. З’явилися мазанки, зроблені з саману – суміші глини й соломи. Ночами до житла підкрадалися вовки. Доводилося відганяти їх, розпалюючи багаття. Козаки-запорожці, які задовго до переселенців обживали ці степи, знаходились у більш вигідному становищі. Вміли себе захищати, що не лише не подобалось, а й викликало побоювання цариці-німкені Ангальт-Цербстської. На просторах Російської імперії запанувало неприховане рабство, чуже самій природі українського козацтва.
Поступово розросталось Гуляй-Поле. Центр його, на догоду Петербургові, був розмічений прямими вулицями, які перетинаються під прямим кутом. Точно як Полтава після 1709 року, щоб назавжди викорінити згадку про гетьмана Мазепу І. С. і його намагання звільнити Україну від московського ярма.
На той час на східному березі Гайчура закріпилися Бочанська, Гурянська, на північно-західній околиці – Вербівська, на південному лівобережжі – Херсонська і Піщанська сотні. Після поразки у 1794 році польського повстання під проводом Тадеуша Костюшка на півдні між Трудовою і Вокзальною з’явилась Польська сотня, але вже без виборного отамана. Названа сотнею вона була, скоріш за все, за місцевою традицією.
Навколо міста виникли німецькі і єврейські колонії, маєтки російських поміщиків. Гуляй-Поле стало багатонаціональним волосним містом з гімназіями, де вивчались поряд з українською
російська, німецька, французька мови і латина. Мовного бар’єру, як такого, не існувало. Ще бавлячись разом на вулиці діти опановували мовне різнобарв’я. Зазвучала ніжна мова Шопена
і Міцкевича. Ще й донині не забуті польські назви.
* * *
Змужнів Михайлів син Андрій, онук Івана і Айни. Напередодні Кримської війни служив він у Севастополі. Служба на парусному флоті вимагала неабиякої фізичної сили і вправності. Не раз траплялося в морському поході так, що обмерзлі вітрила під натиском шаленого штормового вітру немов пращею стьобали матроса, який намагався їх приталити, і той падав у морську безодню. Так трапилось і тоді, коли вітрильник знаходився у відкритому морі. Шквальний вітер з Анатолійського узбережжя налетів зненацька.
– З лівого борту людина в морі, – донеслось до Андрія, який саме знаходився з того боку.
Розмірковувати було ніколи. Обв’язав себе страховочним линем і стрибнув у розбурхані хвилі. На щастя потерпілий виринув поряд. Андрій схопив його за матроську робу, але хвиля ледве не вирвала потопаючого. На палубі все зрозуміли. Рятівний круг, закріплений з лівого боку, полетів у бік матросів. Обох підняли на палубу.
За відчайдушний вчинок Андрія було нагороджено відпусткою.
Не гаючись, виїхав у дорогу. Попереду замаячили стрункі мінарети, а невдовзі показався Бахчисарай. Зупинив сани перед ханським палацом. Помилувався його східним колоритом. Стрункі кипариси нагадували про вічне літо в тім краї, де народилася його бабуся.
Сповнений радісних передчуттів і надій помчав Андрій безкрайніми степами Таврії, зупиняючись на ночівлю в козацьких хуторах. Поспішав, бо знав, що його чекає не лише велика рідня.
Всією душею линув до тієї, ім’я якій Анна.
Міріади сніжинок здіймались з-під копит прудких коней, які мчали Андрія до отчого дому. Вікові дуби вздовж степового шляху стояли мов кришталеві вази, сяючи неповторними барвами під сонячними променями.
В церкві дзвонили до Заговіння на різдвяний піст. Навкруги витав дух Божого благословіння. Біля воріт на гостя чекала рідня. Візник круто осадив баску трійку. Андрій скочив у сніг, обійняв і поцілував маму й батька, братів і сестер, дідуся і бабусю.
Та ні на мить не забував він синьооку польку, струнку, як тополька. Ввечері, коли щаслива рідня вгамувала свої почуття, Андрій осідлав коня і поскакав до коханої.
Ось і Польська сотня. В ошатному будинку темно, світиться лише одне вікно. Андрій скочив з коня, тихо відчинив хвіртку і нечутно підійшов до вікна. Анна стояла перед іконою Божої матері і палко молилася. Раптом, кимось сполоханий, Буян тихо заіржав. На мить Анна завмерла, а потім прожогом вискочила на ганок. Андрій скинув білосніжного кожуха і загорнув її, мов дитя.
Він нестямно цілував палкі губи, очі, вдихаючи пахучий аромат її волосся. Від захвату йому забило подих, він не міг виговорити і слова. Підняв її, неначе пір’їнку, і тихо поніс у світлицю.
Проте марно було сподіватись, що їх ніхто не почув. Враз будинок наповнився гаміром. З’явилися батько й мама Анни, її брати і сестри. Вітали, розглядали нагороди. Анна сяяла.
Невдовзі справили весілля, адже вони вже були заручені. Як одна невловима мить пролетів тиждень. Анна милувалася своїм коханим. Здавалось, забула, що йому слід повертатись до Севастополя.
Проте ця мить розставання з юною дружиною настала.
Виряджали Андрія обидві сім’ї. Служити йому залишалося до Різдва Присвятої Богородиці.
Та не так сталося, як гадалося. Навесні 1854 року війська Туреччини
та її союзників Англії, Франції і Сардинського королівства
висадились в Криму.
Битва при Альмі не принесла успіху російській армії. Розпочалась облога Севастополя. З сльозами на очах відкрили моряки кінгстони фрегата і його тихо поглинула морська безодня. Вхід союзній ескадрі до Північної бухти було перепинено. Тепер Андрій з екіпажем свого корабля захищав Малахів курган.
Влітку ситуація загострилась. Об’єднана ескадра союзників з моря, десант з суші вели запеклий вогонь по захисниках Севастополя. Одна з ворожих батарей завдавала найбільших втрат захисникам редуту, який разом з своїми друзями обороняв Андрій. Зрідка вони робили вилазки в ворожий стан. Але цього було замало.
Розпочали робити підкоп під ворожу батарею. Пізньої ночі, коли все було готове, група моряків, до якої включили також Андрія, з усіма пересторогами підібралась до місця розташування батареї. Раптово вирвались на поверхню. Поки група прикриття відволікала ворожих солдатів, інші здійснили заздалегідь продуману диверсію. Все відбулося блискавично. Пролунала команда «Відбій». Ворог був спантеличений: нападники наче крізь землю провалилися. Так воно насправді й було.
Як тільки вранішні промені сонця промайнули над обрієм, ворожі позиції ожили. Перші ядра полетіли в бік Малахова кургану. Раптом на ворожій батареї, яка найбільше дошкуляла його захисникам, пролунав гучний вибух. Ворожу позицію затягло димом. За першим пролунало ще кілька вибухів. Немов кононада пронеслась над ворожою позицією. Саме дивне полягало в тому, що захисники редуту ще не зробили жодного пострілу.
Секрет був простий. У в’язку глину було закатано порох. Глина засохла, і шари стали за формою і кольором схожі на ядра. В ході блискавичної диверсійної операції вони були вкинуті в жерла ворожих гармат. Як тільки бомбардири піднесли фітілі, їх вщент рознесло. Битва ставала все запеклішою. Багато захисників Севастополя полягло. Загинув адмірал Нахімов П. С.
В 1855 році захисники міста переправились через Північну бухту, бойові дії припинилися.
Невимовно раді були рідні поверненню Андрія. Найщасливішою була Анна. За її наполяганням нарекли свого первістка ім’ям Стефан, яке носили польські королі і воєначальники. З цього часу польський слід залишився в Биківському родоводі. Окрасою роду стали шестеро синів і єдина донька. Троє з них – Филимон, Кіндрат і Тихін стали царськими офіцерами. Пишались Варварою, яка експортувала в Європу пшеницю через Азовські і Чорноморські порти. На Різдво до рідні приїжджала цілою валкою з щедрими подарунками. Сини Стефана в церковній книзі Хресто-Воздвижівської церкви записані як Стефановичі, хоч в різний час їхніх дітей хрестили різні священики.
Під час хрещення онуків наприкінці 19-го і на початку 20-го століть священики Кащенко і Сахновський також записували їхніх батьків Филимона, Кіндрата і Тихона Стефановичами.
У другій половині 19-го століття сім’я Стефана нараховувала 32 чоловіка. Зараз подібне навіть важко уявити.
На початку 21-го століття на розі вулиць Франка і Трудової стояв великий камінь – єдине, що збереглося від часів 200-літньої давнини на місці садиби Стефана. На ньому вибиті літери Б. С. Сусідами були нащадки поляків Левицькі. Онук Стефана Сергій в 20-х роках 20-го століття навчався в гімназії разом з Павлом Левицьким, майбутнім педагогом.
Тримав Стефан баских коней, доставляв пошту. Був відомою людиною в окрузі, до думки якого прислухались. Невимовно щасливий, розкішний рід прикрашав і збагачував Україну.
ІІІ
Малий Тихін ріс мрійником. Як і всі діти любив слухати казки, що їх розповідала бабуся Анна. Ріс спокійним, працелюбним і твердим в своїй відданості батьківському дому, рідному краєві. Все довкола було своє, близьке і любе, без чого неможливе життя.
З роками навколишній світ розкривав свої обійми аж до небокраю, де сходило й заходило сонце. Рідну землю міряв босими ногами по росяній траві. Любив їздити з батьком і старшими братами на косовицю. Близькими стали такі далекі раніше Кучеряве поле, Сахнів ставок. Таємничим, окутаним казковою загадковістю, був Дібрівський ліс. Загадкова вдача його предків формувалася на межі лісу і степу, де з молоком матері всмоктували могутню силу і безмежну волю.
Малому Тихонові на все життя врізалася в пам’ять степова легенда, яку розповів старший брат Явтух у нічному. Тиша огортає луки вздовж Гайчура. На темно-синьому небі сяє місяць. Чумацький шлях час від часу пронизує падаюча зірка. Мир і спокій навкруги. Зрідка в річці скинеться риба, крикне сова. В хлопчиковій уяві виникають якісь химерні істоти. Водночас і страшно, і солодко, він тулиться до братового плеча і слухає…
– Розповідають бувалі люди, що наш степ живе не лише усім доступним, видимим, але й невідомим, прихованим від людського ока життям. Копав якось один козак криницю, а води все не видно. Дивується він, чому таке сухе дно, і ще більше налягає на заступ. Незчувся, як раптом провалився кудись і полетів, як літають у ві сні. Летів, летів і раптом зупинився. Дивиться, опинився в якомусь підземеллі, осяяному непевним світлом. Іде та й іде, і не видно йому кінця. Нарешті наштовхнувся на стіну і, розгублений, зупинився. Ненароком обіперся руками, і вона тихо повернулася.
Зачарований, зупинився. Його поглядові відкрилась яскрава зала. Стіни і стеля усіяні коштовним камінням, оздоблені золотом і сріблом. Спробував дістати, та марно. Довго милувався побаченим дивом… і прокинувся. В обіймах із заступом він лежав на траві. На дні криниці блищала вода… В ній купалися три зірки.
– Що це могло означати? – допитувався Тихін у брата.
– Мабуть те, що степ – це велике диво, – замріяно відповів Явтух. – Все найцінніше на цій землі дається потом і кров’ю.
Звідки пішла ця легенда? Тепер зрозуміло.
Лише в другій половині 20-го століття в Україні зникло понад 30 тисяч середніх і малих річок. Куди поділися вони – пішли під землю. Впродовж геологічних епох в наших степах, що спускаються до морів, подібний процес відбувався внаслідок глобальних кліматичних змін. Виникали великі карстові печери шляхом вимивання підземними водами м’яких мінеральних порід. В різних місцях України, в тому числі і в Північній Таврії, трапляються випадки, коли в карстові печери потрапляють спелеологи, або й просто цікаві, і не можуть вибратись з підземних лабіринтів. Неподалік Сімферополя численні групи туристів милуються величезними сталактитами, які звисають згори у величезній карстовій печері. В променях прожекторів вони сяють наче кришталеві рукотворні люстри. Людина, яка рухається
степом, навіть не підозрює про існування справжніх підземних палаців. Мабуть ще за старих часів народилася легенда, яку переповів братові Явтух і яка будила людську уяву.
ІV
О, постыдные, проклятые,
окаянные дни!
И. А. Бунин
Впродовж століть жила велика родина і не підозрювала, яке лихо принесе з собою 20 століття. Хіба могло комусь навіть у примарному сні привидітись, що невдовзі одна шоста частина Землі умиється слізьми і кров’ю власних народів. Що нікчемний, змиршавілий рід царевбивці породить гаркаве чудовисько, яке збудить дикі інстинкти і нацькує брата на брата, сина на батька і під корінь підрубає дерево життя на Землі.
Стали на ноги Стефанові сини. За сімейною традицією Тихін теж служив у Севастополі. На той час на зміну парусникам, на яких служив дід, прийшло нове покоління кораблів з паровими двигунами. Після демобілізації побудував хату над балкою, де ще до заснування Гуляй-Поля поселилися запорожці, які не пішли за Дунай і на Кубань. Одружився з Марією Василівною Кучерявою із Варварівки. Народилися дві дочки – Марія і Василина.
Тим часом поразка Росії у війні з Японією прискорила першу російську революцію 1905 року. Тихін з своїм товаришем Іваном Будком стали свідками подій, які трапились в цей час на Чорноморському флоті. На крейсері «Очаків» і броненосці «Князь Потёмкин-Тарический» повстали матроси.
Невдоволення царським режимом з Петрограда і Москви дійшло до Гуляй-Поля. Хвиля жорстоких терористичних актів проти поміщиків, німецьких і єврейських колоністів прокотилася волостю. Дванадцять терористів були повішені. Ватажок втік за океан. Його соратникові Махнові смертна кара через повішення завдяки підробленій матір’ю метриці була замінена на довічну каторгу.
Учень Кропоткіна просидить в тюрмі 8 років і 8 місяців, у т.ч. на цепу в Бутирській в’язниці 6 років і 6 місяців. Згодом він, за його словами, «благоговітиме» перед гаркавим кремлівським
чудовиськом. Через це тричі заведе повстанців в капкан Ульянова-Бланка – у лютому і листопаді 1919, у жовтні 1920 року. «Розговіння» настало 26 листопада 1920 року, коли Фрунзе М. В. на вимогу кремлівського «дідуся» віддав наказ про знищення махновців-переможців Врангеля. Закінчилось воно втечею в Румунію 28 серпня 1921 року. Примарна ідея про самоврядний автономний район у складі Російської Радянської Федеративної Республіки розтанула. Але це буде пізніше.
Між тим сім’я Тихона зростала. У 1906 році народився довгоочікуваний син Андрій, через три роки – дочка Євдокія. У 1912 році з’явився на світ другий син – Тихін. Найменший – Сергій народився в розпал першої світової війни у 1915 році. На його долю випаде ще дві війни.
Пішли роки напруженої праці. Старші дочки допомагали матері. Поки сини підростали, доводилось Тихонові наймати помічників. Адже потрібно було обробляти землю в Кучерявім полі. Знаходиться воно за Сахновим ставком, що зліва від дороги на станцію. Яка плодюча там земля, об’єкт зазіхання хижаків ХХ-початку ХХІ століття.
Згадує Іван, онук Тихона. Було це після Великої Вітчизняної війни. Коли зайшов до хати, побачив, що батько розмовляє з якимось чоловіком. Сивина посеребрила його голову. Говорив він тихим, лагідним голосом.
– Батько ваш був добрим, турботливим. Справедливо ставився до робітників, гарно годував, одягав. На той час в Росії з’явився тонкий прошарок інтелігенції. Вигодувані на народний кошт «буревісники», хизуючись своєю ученістю, прагнули «освіжаючого вітру революції». До таких належали, зокрема, Горький О. М., Блок О. О., які врешті-решт самі стали жертвою накликаної ними соціальної бурі. А тоді багато хто сподівався на краще. Охочі до «великих потрясінь» не вгавали, але гвардійці-семенівці у 1905 році протверезили учасників московського терору.
Миротворці-ліберали у 1917 році не зрозуміли, яку загрозу для Росії становить тріо Ульянов-Бланк, Бронштейн-Троцький, Ієшуа-Свердлов. В розпал світової війни слабохарактерний цар Микола ІІ капітулював – відрікся від престолу. Російська імперія покотилася в безодню. За виразом Буніна І. О., в імперії настали «Окаянные дни».
Позер Керенський О. Ф. дорушив справу. Кримінальні злодії опинились на волі. Розплодились блазні-«батьки» і злодійкуваті «матінки». Претензії на клапотну автономію, цькування державників Грушевського М. С., Винниченка В. К., Петлюри С. В., Скоропадського П. П. на багато десятиліть поховали їхнє прагнення до здобуття Україною незалежності. Отриманий після злиття УНР і НРУ шанс також було втрачено. У 2011 році навіть величну споруду вокзалу у Фастові, де був підписаний акт про злуку, знищено поплічниками «бандюковича».
Коли змужнів Андрій, став на всі руки майстром. Умів налагодити жатку, віялку, сіялку, молотарку. А як з’явився в Гуляй-Полі перший трактор «Фордзон», став єдиним, хто в ньому розбирався. Менші брати пишались старшим, прагнули наслідувати його в усьому. Поки що вони навчались у школі. У Тихона був любимий кінь Орлик. На ньому верхи їхав на заняття, там відпускав і той сам приходив додому. Найменший Сергій по-доброму заздрив братові.
Разом з батьками діти посадили гарний сад. Коли він піднявся, облюбували в ньому на височенних акаціях місце солов’ї. Ще й зараз збереглися старі дерева, вони як живі істоти нагадують про щасливе життя великої родини.
Любили Тихін з Марією і дітьми відвідувати міський сад, де у вихідні грав духовий оркестр. Захоплено аплодували артистам, які ставили в театрі «Колізей» п’єси «Суєта», «Житейське море» Тобілевича І.К. (Карпенка-Карого), «Шельменко-денщик»
Г. Квітки-Основ’яненка, «Назар Стодоля» Т. Г. Шевченка.
Читати далі
|
Каталог статей
