V

   З вечора понад Гайчуром простяглися сизі тумани. Виведені в нічне коні розтанули в них, немов привиди. Явтух приліг під ожередом сіна і сон миттєво зморив його. Як було в дитинстві, він неначе кудись провалився і в невагомості поплив над Гуляй-Полем.
   Це був казковий політ. Хто бачив місто з Бочанських круч, не може приховати захвату від Божественної картини. Синя, скоріше лазурова чаша, в якій розкинулось Гуляй-Поле, немов складені пригоршнею долоні, вміщає в собі голубу стрічку Гайчура, солов’їні гаї, ставки з розпростертими над водою вербами, рівні вулиці міста. Над усім цим розмаїттям в небаченій красі сяяли золоті купола величного Свято-Троїцького собору.
   Снилося Явтухові, що летить він над степом з загадковими могилами, над річковими плавнями, дядьківськими дворищами, численними економіями. Розмахуючи крилами, немов руками, вітають його вітряки, що низкою обступили Гуляй-Поле.
   Явтух линув за яскравою зіркою і, здавалось, ось-ось вхопить її, мов Жар-птицю. Ось і Кам’яна Могила в плавнях ріки Молочної. Збентежилась над її віщим жертовним каменем на вершині його душа, немов прочитала свою долю.
Раптом бачить – небокрай облягла заграва, що з півночі насувалася і робилася щомиті криваво червоною. Степ наповнився громами блискавок і сірою масою незліченних орд, які сунули з усіх-усюдів на Гуляй-Поле.
   Моторошно стало йому. Бачить, в степу йде жорстока січа. Дивиться, запалала економія доброго німця – Василька на півдні. А далі – нажахані стада в Асканії-Новій несуться чимдуж степом, рятуючись від темної орди. Мчить кіннота і зникає в Сиваші-болоті. 

   Повзуть степом, носяться в повітрі залізні потвори, випльовуючи з своїх жерл грім і вогонь.
Мчать степом на конях палії, а попереду кривава потвора – біснуватий карлик, і підпалюють економії. Поряд з ним безногий злодій – кидає в паровозну топку священика. За ними тягнеться кривавий слід. Поряд розпатлана відьма
рубає шаблею жінку. А далі розлючені вершники вбивають чоловіків і хлопчиків.
   В ту мить, коли він лише доторкнувся до невловимої зірки, вона розсипалася на міріад іскр і його руки обпекло нестерпним жаром. Він прокинувся.
   Шалено стукотіло серце. Прямо у вічі світив повний місяць. Туман розсіявся. В гаю змагались невгамовні солов’ї.
В цю досвітню пору перший сонячний промінь промайнув над Бочанськими кручами, за ним другий, третій… Немов золоте віяло, затріпотіли вони над Подолом.
– Схоже на барвистий хвіст Жар-птиці, – подумав Явтух. – Її непросто спіймати.
Що віщував цей сон?

VI

Над Великою Виссю грізно гомонів Чорний ліс. Кряжисті дуби, немов могутні Атланти, тримали на своїх плечах небесну вись. На галявині під пишними шатами розташувалась козацька застава.
Степ млів від полуденної спеки.
Пильно вдивлявся в степове марево молодий козак. Наразі насторожився: здалека наближався здійнятий чи то вітром, чи то кіньми вихор. Невдовзі чітко вирізнив баску трійку з ескортом. На галявині екіпаж і вершники, що його супроводжували, зупинились. 
   Дверцята відчинились, і стрункий офіцер скочив на землю. Відрекомендувався:
– Прапорщик Іванов. – Запитав, – як проїхати до Златополя, волосного центру?                                                                        – Мене звати Назар, – відповів молодий козак. Я проведу вас. Але спочатку відпочиньте.
– Дякую.
Меткі драгуни вмить випрягли коней, виводили їх, щоб не запалились. Потім напоїли, стриножили і пустили пастись.
– Чи спокійно в степу? – поцікавився офіцер.
– Все тихо. З весни татари за Інгул ще не переходили.
– День і ніч скачемо з невеликими привалами. І то лише заради коней. Завтра нам слід бути в Златополі.
   Козаки зварили юшку і пригостили подорожніх. Тільки тепер помітили, які вони зморені.
   Сонце спустилося за ліс. Довгі тіні лягли на галявину. За мить стало темно. Лише зірки таємниче сяяли з небесної висі. Драгуни, мов побиті, вмить заснули. Залишилася лише спільна посилена варта. Сидячи навколо багаття, прислухалися до кожного шерхоту. Тільки нічні птахи час від часу подавали звуки, які луною відгукувалися на галявині.
   Безшумно пролетіла сова, обмахнувши вартових віялом своїх пухнастих крил. Багаття затріпотіло під подихом здійнятого вітерцю і заспокоїлось. Зрідка у ві сні чувся стогін зморених драгун, і знову все стихало.
   Офіцер ні на мить не зімкнув очей, не випускаючи сумку з рук. На пропозицію хоч трохи відпочити відповів:
– Засну в дорозі.
Лиш тільки зорі почали згасати, прозвучала команда:
– Підйом!
Драгуни впрягли коней в екіпаж. Варта осідлала коней.
– Марш, – і екіпаж в супроводі вершників зник з очей. Разом з гінцем поскакав і Назар.
   Проминули Новомиргород. Все мчали, поки вдалині замаячіла фортеця. Тут молодий козак попрощався з офіцером і повернув назад.
   Наступного дня в Гуляй-Полі Новомиргородської волості всіх покликали на сход. Він відбувався на вигоні в центрі села, де зазвичай збиралась громада. Всі, від старого до малого, з нетерпінням чекали новин. Адже недарма напередод ні незвичайний екіпаж в супроводі драгунів зупинився біля волосного правління.
   Нарешті на східці вийшов голова і з ним двоє поважних гостей. Козаки, які були на заставі, відразу впізнали прапорщика, з яким зустрічались у Чорному лісі. Другий був незнайомий, цивільний. 
   Волосний голова оголосив:
– Громадо, до вас говоритиме губернський секретар.
Наперед виступив цивільний незнайомець:
– Вчора фельд’єгер доставив депешу з Санкт-Петербурга. Згідно Указу Її Величності Подолянська сотня Гуляй-Польської волості Єлизаветградської губернії переселяється на нову лінію оборони в Північній Таврії. Переселенці наділяються землею, надається допомога для обживання краю (1,357).
   Ваш обов’язок – захист південних рубежів Російської імперії. На збори дається місяць. Всі, у кого є поважні причини, залишаються на місці.
   Сход загомонів і розбився на групи. Почалося жваве обговорення новини. А потім закипіла робота. Переселенці готувалися до тривалого переходу. Оглядали коней, зброю. Ремонтували вози, шанцевий інструмент. Готували харчові припаси.
   Через місяць після напутніх слів довга валка возів в оточенні кінних козаків вирушила на південний схід. Рухались з усіма пересторогами. На ніч зупинялись на галявинах гаїв, якими такий багатий був тогочасний степ. Табір оточували возами. За його межами виставляли кінну варту. Вона вела розвідку довкілля.
   Багато малих і середніх рік довелося подолати, перш ніж досягли берегів Дніпра. Місцеві козаки на плотах впродовж двох днів переправляли валку на лівий берег. Безкраїй степ відкрився козакам. До самого небокраю простяглася велична картина буяння природи. Вершників до плечей скривали трави, коней взагалі не було видно. Навколишня тиша була оманливою. В заплавах понад малими струмками можна було наткнутись на засідку кримчаків. Валка повільно просувалась на схід. 

VII

                                                                                                                                                                             Зелененький барвіночку,
                                                                                                                                                                             стелися низенько!
                                                                                                                                                                              А ти, милий, чорнобривий,
                                                                                                                                                                             присунься близенько!
                                                                                                                                                                             Українська народна пісня
 

   Після голодомору забрали в кадрову армію середнього брата – Тихона. А в 1937 році призвали Сергія. За високими горами, за темними сибірськими лісами, за широкими ріками опинився найменший брат.
   Розпочалися регулярні практичні заняття. Командир взводу сибіряк Варавін з першого дня відзначив уміння новобранця у верховій їзді. Упевнився, що цей парубок – природний вершник.
   Сергієві дістався чорний, як воронове крило, кінь з кличкою Вороний. Вершник і лагідна тварина одразу подружились. Кінь так полюбив свого хазяїна, що ходив за ним, наче собака. Такий кінь ніколи не підведе, не покине свого господаря на полі бою. Нічого дивного в їхній дружбі не було. Адже Сергій з дитинства жив в одній оселі з батьковими кіньми.
   Часто йому снилось, що скаче він на Вороному в степовому безмежжі. Довелося призвичаюватись до незвичного сибірського клімату. За навчаннями ніколи було сумувати за домом. Природженого воїна зацікавили праці відомого військового теоретика Триандафіллова В.К. – засновника глибокої військової операції. Уважно вивчав роль довоєнного і початкового періоду бойових дій в успішному веденні війни в цілому.
   Пройде кілька років, і на власному досвіді доведеться впевнитись, що Володимир Киріакович набагато обігнав свій час. Якби його рекомендації були переведені в практичну площину, можна було уникнути великих втрат у Другій світовій війні.
   Особлива увага приділялась полковим навчанням, здійсненню обхідних маневрів кінноти на пересіченій місцевості, координації дій з механізованими частинами. Ретельно готувались до першотравневого параду. Цієї події чекали мешканці міста. Вони звикли милуватись підтягнутими вершниками на вишколених конях, що дефілювали центральною вулицею під музику духового оркестру.
   Нарешті цей день настав. Горніст зіграв «зорю». Головне – підготувати коня, виводити його. Вороний і його вершник повинні виглядати елегантно. Після сніданку востаннє оглянули себе і своїх коней. Полк вишикувався до парадного маршу. Тротуари з обох боків заповнені народом. Сергій на правому фланзі, Вороний граціозно витанцьовує під ним. Мелодично цокотять підкови.
   Кінь звик до пострілів, тому не боявся захоплених вигуків, помахів прапорців тощо. Раптом Сергій помітив струнку дівочу постать. Красуня миттю зробила крок з тротуару і простягла йому червону гвоздику. На мить руки її торкнулась його натруджена рука. Встиг лише помітити усміхнені сині очі. Йому здалося, що квітка в його руці спалахнула мов жар.
   Невдовзі полк помчав в літні табори на маневри. Миттєва зустріч знов і знов спливала в його уяві. Хто вона, ця тендітна дівчина? За напруженими військовими навчаннями, наближеними до бойових, її образ то виринав у пам’яті, то віддалявся. Ночами снились сині очі, які то захоплено, то з докором будили спокій.
   З початком осені полк повернувся в місця постійної дислокації.
Життя входило в звичний розпорядок. В цей час на гастролі до Омська приїхав відомий театр. Місто жило в очікуванні вистави. Нарешті цей день настав. Сергій з друзями при повному параді пішов до театру. В антракті побачив, як до нього прямує знайома дівчина. Спочатку подумав, що це йому здалось. Але дівчина посміхалася саме йому. Сумніву не залишилось: це ж та красуня, з якою знайомий лише одну мить. Тепер він побачив, що вона ще зовсім юна, схожа на школярку.
   – Добрий вечір, – зашарівшись, промовила вона. – Мене звати Ольга.
Сергій привітався і назвав себе.
   – Чому ви такий замріяний?
   Він почав розповідати їй про Гуляй-Поле – маленький Відень, про безкраї Таврійські степи. Дівчина слухала мов зачарована.
   Їй подобався стрункий юнак в гарно підігнаній військовій формі, перетягнутий скрипучими ременями.                           – Я одразу впізнала вас. Під час параду я майже торкнулася вашого коня. Як його звати?
    – Його кличка Вороний. Він розумний, як людина. Ніколи не покине вершника в біді.
   Сергію було цікаво взнати, хто вона. Мабуть здогадавшись, що він з його стриманою вдачею сам цього не зробить, сказала:
   – Навесні я закінчила школу. – Запитала, – Ви вперше в нашому театрі?
– Так. Раніше бував лише в «Колізеї».
   Дівчина допитливо поглянула на Сергія.
   – Очі в неї сині-сині, мов волошки в житі, – зауважив собі. Здалося, вже десь зустрічав їх. – Так називається театр в Гуляй-Полі, на Україні. Він у нас дуже гарний, наші артисти ставлять чудові спектаклі. У нас виступав оперний співак із Москви Огнєцов.
   – Я знаю про Україну, – сказала дівчина. – Як же далеко звідси до південних теплих морів. Я ніколи не бачила моря.
   – Гуляй-Поле знаходиться на річці Гайчур. Назва її тюркського походження. Вона дуже мальовнича. На берегах Азовського моря й зараз живуть ногайці, нащадки кочових племен.
   Так вони розмовляли, поки не схаменулися після третього дзвінка, і попрямували до партеру.
  Після вистави йшли центром міста. Осінь вступала в свої права. Величні кедри гордо нагадували про безкраї простори Сибіру і, наче вартові, оберігали його надра.
   Ольга довірливо щебетала до Сергія, який з першого погляду своїм впевненим виглядом вселяв довіру і спокій. Розповіла, як готувалась до вступних іспитів до медичного інституту. Конкурс був кілька чоловік на місце. Перший екзамен – з російської літератури. Зраділа, коли побачила тему «Лірика в поезії Сергія Єсеніна». Це був її любимий поет. Тепер же, зустрівши Сергія, вона повірила в свою долю. Здала перший екзамен на відмінно.
   Другий екзамен був з німецької мови. Тоді було модно вивчати мову вірогідного противника, і вона робила це залюбки. Здала на відмінно.
   До біології готувались, як до спеціальної дисципліни, що значною мірою визначала майбутню спеціальність. На екзамені запитали, як вона ставиться до генетики. Почала говорити про нові відкриття в галузі медицини.
   – Досить, досить, бачу, ви серйозно слідкуєте за дискусією щодо цієї науки, – поспішив зам’яти розмову про генетику викладач, відчуваючи, що дівчина може собі зашкодити.
   Тільки тут помітила, що другий екзаменатор неприязно дивиться на неї. Вже пізніше з’ясувалось, – він був затятим противником генетики.
   Залишалася хімія, якої більш за все боялася через довжелезні формули органічних сполук. Знала, що матеріал краще всього запам’ятовується зранку, на свіжу голову. Тому прокидалася о шостій ранку, умивалася холодною водою і сідала за підручник.
Так поступила і в останній перед екзаменом день.
   Прямувала до інституту стрімкою ходою. Коли підійшла до дверей, хлопці і дівчата розступилися, мовчки пропонуючи йти першою. Відступати нікуди, рішуче відчинила двері. Привіталася. Взяла білет. І диво, адже тільки-що повторила цей матеріал. Без підготовки визвалась відповідати.
– Досить, досить, – сказав викладач. – Відмінно.
   Так стала студенткою. Сергій радів успіхові Ольги. Від її безтурботності його відділяли кілька років, які вмістили лихоліття першої світової і громадянської війн. Чотири роки навчання в гімназії – все, що випало на його долю, а потім – виснажлива робота в полі. Проте він не став засмучувати Ольгу своїми спогадами.
У світлі місяця, яке проникало через крони величних кедрів, він милувався її стрункою постаттю.
   Нарешті вона зупинилась.
   – Ось я вже й вдома. – Обоє стояли в нерішучості: не хотіли прощатись. 
   Серця калатали, наче дзвони, кудись поділись всі слова. Він не наважувався доторкнутись до дівчини. Вона ж боялась, що їхня зустріч стане останньою і більше не побачить цього красеня. Така ж думка промайнула у нього і він запросив її у вихідний на іподром. Щаслива, піднялась навшпиньки, її сині очі благально дивились на нього, він відчув ніжний аромат її волосся і поцілував у такі звабливі губи. За мить її каблучки зацокотіли по доріжці.              Під враженням дивного вечора, що подарував йому таку несподівану зустріч, повертався в частину. Дивувався: легше знайти голку в сіні, ніж випадково вдруге зустріти таку дівчину. Не міг збагнути, як опинився в полоні синіх очей.
   Минув тиждень. День видався сонячний, повітря свіже, прозоре, напоєне запахами кедрів, що оточували іподром. Настрій серед уболівальників, які заповнили трибуни, піднесений. Найзавзятіші знали розстановку сил: інтриги задають ординарні вершники, закінчують – фаворити.
   Так було і цього разу. Напруга наростала від заїзду до заїзду, пристрасті розігрівались. Нарешті настав апогей змагань з кінних перегонів. На старт вийшло п’ятеро вершників, відібраних в попередніх заїздах. Серед них Сергій на Вороному в білих панчохах і Варавін на сірому в яблуках Буянові. З їхнього ескадрону були лише вони удвох. Під усіма вершниками – гарні коні, які неодноразово брали призи.
  Ольга не зводила очей з Сергія, який гарцював на чорному, як воронове крило, жеребцеві. Мабуть не було вболівальника, який так гаряче переживав за перебіг змагань.
   Звучить гонг. На старті вперед виривається вершник на буланому коні. Зрозуміло, він налаштований серйозно. Буян Варавіна поки що програє пів корпусу. Сергій – третій. Пройдено четверту частину дистанції. Видно, суперники намагаються не показувати своїх намірів. Лише вершник на буланому пришпорює його, щоб утримати лідерство. З таким розкладом сил подолано половину дистанції. Сергій відчуває, що Вороний йде рівно, покладаючись на ритм, заданий вершником. Знаючи свого взводного, розуміє, час для спурту настане після третьої чверті дистанції.
   Серце Ольги завмирає. Невже так і розподіляться призові місця? Помічає, буланий кінь став ледь помітно відставати, і вершник на сірому в яблуках коні вже попереду. Сергій легенько поляскує Вороного по шиї і повільно переміщається на друге місце. Нарешті вершники виходять на фінішну пряму. Розпочинається спурт. Сергій стоїть в стременах, а корпус його нахилений до гриви Вороного, який повільно скорочує відставання. Ольга затамувала подих. Лише на якусь мить раніше Варавін на Буяні перетинає фінішну пряму. Сергій став другим призером.
   Після перерви розпочались змагання з конкуру. Вони вимагають точного розрахунку, сміливості і рішучості. Адже доводиться долати складні перепони, найскладніша з них – зворотний ескарп, наповнений водою. Успіх приходить лише тоді, коли вершник і кінь становлять єдине ціле. Кінь повинен відчувати впевненість вершника, а він – вірити коневі.
   Всі з нетерпінням чекали початку найелегантніших кінних змагань. Не кожен верховий кінь може брати в них участь без тривалої підготовки.
   Першим вийшов на старт вершник на буланому жеребці. Він чисто проходить фашину, колоду. Долаючи ескарп, кінь під час приземлення припав на передні ноги так, що вершник ледве не перелетів через голову. Кінь надзусиллям підвівся, але враження було зіпсоване. Зрозуміло, ця пара не зможе претендувати на призове місце. Ще два вершники доволі успішно пройшли дистанцію, але в обох були погрішності. Найчастіше вони траплялись,
коли вершник або на мить раніше, або на мить пізніше спонукав коня до стрибка. Подібну помилку допускають спортсмени під час стрибка в довжину, коли роблять так званий «заступ».
   Ольга була зовні спокійна, поки змагались незнайомі їй вершники. Нарешті настала мить, коли вона побачила вершника на вороному коні, що граціозно витанцьовував від нетерпіння.
Сергій розганяє його і він мчить, набираючи швидкість, до першої перепони. Це не найскладніший елемент змагань, але вимагає чистоти і бездоганного виконання. За мить до опорної точки він ледь помітно тисне шпорами і кінь граціозно перелітає через перепону. Далі робить розворот і прямує на колоду. Вороний долає її з запасом. Ольга нікого не помічає, окрім нього.
Від напруженого очікування стисла руки і підвелася. Кінь, як чорна блискавка, майнув через ескарп. Вона від хвилювання заплющила очі і, затамувавши подих, завмерла. Коли відкрила очі, Сергій спокійно легким алюром проїхав повз трибуни. Вона помахала йому рукою.                                                                                                                                   Останнім на поле виїхав командир взводу Варавін. Напружені перегони, а можливо те, що його кінь застоявся в очікуванні своєї черги, призвели до збою там, де менш за все сподівались. Буян, вже перелетівши корпусом, зачепив колоду. Не дивлячись на бездоганне подолання ескарпу, ця пара виявилась другою. Сергій переміг. Ольга готова була танцювати від щастя. Сергій помітив Ольгу. Вона спустилась вниз на гарьову доріжку.
   – Можна доторкнутися до коня?
   – Він добрий, – дозволив Сергій.
   Вороний здивовано скосив на неї очі. Скаковий кінь, що звик до твердої руки воїна, вперше відчув тендітну руку красуні.
   Вони йшли, взявшись за руки. Вороний цокотів підковами слідом. Поодинокі перехожі зупиняли погляди на дивній парі. Ось і її будинок. На землю впали сутінки. Не хотілося розставатись. Він не міг більше затримуватись. А вона не зводила очей. Пригорнув її і поцілував. Скочив на Вороного і помчав бруківкою вечірнім містом. Коли цокотіння підків затихло, щаслива Ольга неначе прокинулась від солодкого сну і попрямувала до під’їзду.
   Мати помітила замріяний погляд і здогадалась – дочка закохалась.
   – Ти, Олю, хоч би показала нам, хто твоє серце полонив.
   Подруги теж помітили переміни. Висловлювали різні здогадки. Однокурсники, зніжені мамині синочки з манірними звичками, її зовсім не цікавили. Хіба могли вони хоч у чомусь зрівнятись або бути схожими на її мужнього Сергія. 
  Зима була насичена вивченням тактики і стратегії ведення війни з вірогідними противниками, Німеччиною і Японією зокрема, які прагнули до переділу світу. Вивчали польовий статут, матеріальну частину військової техніки і зброю. Регулярно проводились заняття з стрільби по мішенях, в тому числі наскаку. Потрібно було мати неабияку силу і метке око, щоб управляти конем і стріляти з правої руки з короткоствольного карабіна.
   Незабутнє враження на Сергія справив новорічний вечір в театрі. Проте ніхто не знав, що обіцяє новий 1939 рік. Всі жили сподіваннями на краще. Сергій з Ольгою йшли засніженою вулицею. Природа тихо споглядала, як великою країною крокував новий рік.
  Настала сніжна морозяна зима. Морози сягали сорока градусів. Птахи замерзали нальоту. Проте життя військового містечка ні на хвилину не збивалося з усталеного ритму. Кавалеристи були екіпіровані в добротну зимову форму: короткі кавалерійські полушубки, биті валянки, шапки-вушанки, рукавиці, ватні брюки, теплу білизну. Коні вкриті теплими попонами, добре підковані, нагодовані. За ними був налагоджений ветеринарний догляд, оскільки Японія готувалась до біологічної війни.
   Наближалась весна. Прокидалася природа. Оживала тайга. Дзвеніли струмки. Скресав лід на Іртиші. Військове містечко переходило на літній розпорядок життя. Теоретичні заняття в полку тепер доповнювались практичними. Чисто кавалерійські корпуси перетворювалися в кінно-механізовані.
   У військах відчувалось наближення невідворотних подій. Адже Японія в 1937 році розгорнула загарбницьку війну проти Китаю. В 1936-1937 роках разом з Німеччиною та Італією вона уклала Антикомінтернівський пакт.
   Далеко від рідного краю Ольга була для Сергія єдиною людиною, яка зв’язувала його з цивільним світом. Для нього, який пережив важкі роки розрухи в буремні роки громадянської війни, цинізм охлократії під час колективізації, наступ сатанистів на Православ’я, втрату батька і сестри, голодомор, Ольга здавалась безтурботною дівчинкою, яка гралася в життя.
   В свої 23 роки спілкування з нею було даниною мріям про безхмарне щасливе життя. Її притягало до нього дівоче прагнення бачити поряд з собою мужнього чоловіка, розумного і чуйного. Вона була єдиною дочкою, батьки нічим не обмежували її в прагненні до омріяних ідеалів. Батько – інженер авіаційного заводу, мама – вчителька, – виховували її на принципах довіри, відданості і любові. В інституті вона не могла без гумору ставитись до залицянь інфантильних однокурсників.

VIII

                                                                                                                                                Мы должны радеть о вечном, 
                                                                                                                                               потому что земное против него – ничто.
                                                                                                                                                                                                     Велесова книга

   Він народився біля підніжжя «степових пірамід» Приазов’я, про які пише Шилов Ю. О. (3, 323). Степові кургани і велична Кам’яна Могила зберігають у собі минуле степових племен. Широкі простори прабатьківщини аріїв, які оточували наших предків, міцно берегли свої таємниці. До того ж дехто панічно боявся «перегляду витоків цивілізацій і усталеного рангу народів». В той час, як в голови українців вдовбувалася інформація про єгипетські піраміди, лукавці німим мовчанням обходили Кам’яну Могилу – святилище слов’янського етносу і п’яти арійських племен, які пішли в Індію в середині другого тисячоліття до н.е. Зараз прабатьківщина аріїв постає перед світом як найдавніша індоєвропейська держава Аратта.
   Тут зберігаються святині, які своєю кров’ю захищав Іванів батько на Дону, під Мелітополем і Турецьким валом, де був тяжко поранений 7 листопада 1943 року.
   Грот Бика в Кам’яній Могилі являє собою святилище прадавніх племен. «Можна допустити», – пише Кефішин А. Г., – зв’язок «святилища з ритуалом і культом сонячного бога» (4, 491). Він допускає, що прочитаний як «Суд води» ритуал належав до широко розповсюджених стародавніх ритуалів, мислимих як космологічний процес творення світу і людей із хаотичної водної стихії. Ріка відігравала виключну роль в ритуальних діях, і сама «вода» могла бути саме водою ріки Молочної (4, 493-494).
   «Тут можна прослідкувати прямий зв’язок з масовим омовінням мільйонів індусів у священних водах Гангу», – дійшов висновку Іван.
   Підтвердженням протошумерського характеру Кам’яної Могили є наступне. Якщо в класичній шумерській міфології зникли сліди древньої ритуальної загибелі шумерських богів (їх понад три тисячі), то в святилищах Кам’яної Могили ритуальне вбивство богів у вигляді проростання і дозрівання зерна, циклічного розвитку природи, – зустрічається на кожному кроці (4,588).
   Наші прадавні предки прийшли з Приазов’я в Месопотамію ще раніше, в 3131 році до н.е. Як свідчить напис в Кам’яній Могилі, «Зерно іззовні 540 років возами доставлялось людям…» в Дворіччя (4,590).
  Деякі археологи протягують в науку ворожу титульній нації віджившу парадигму, злісно переслідуючи об’єктивних археологів, паплюжачи їх, перешкоджаючи публікаціям достовірних результатів дослідження пам’ятників протошумерської культури. Тому й не дивно, що «жільци», які народились біля підніжжя святилища, розтягли третину пам’ятника світової культури при потуранні держави.
   Вперше Іван побував біля Кам’яної Могили – найвеличнішого пам’ятника протошумерської культури і доторкнувся до жертовного каменя на її вершині 31 липня 2001 року разом з народними депутатами Єрмаком А. В., Хмарою С. І. і групою спортсменів. Тільки відчайдушними «зусиллями» ворогів титульної нації Кам’яна Могила не була проголошена пам’ятником ЮНЕСКО. Відчув: над Кам’яною Могилою витають душі аріїв і закликають до розуму нащадків.
   На початку 20-го століття здригнулись степові піраміди. Першого серпня 1914 року Німеччина оголосила війну Росії. Світ заколивався між добром і злом. Вселенська різня охопила 38 країн, чисельність діючих армій досягла 29 мільйонів чоловік, кількість мобілізованих – 74 мільйонів чоловік.
   Здригнулась Кам’яна Могила, свідок переселення народів в пошуках нових земель. Пройдуть тисячоліття, поки відкриються таємниці арійських племен в її підземних лабіринтах.
Невідомо, яка доля чекала на людство, якби на межі 19-го і 20-го століть були розшифровані протошумерські письмена, що знаходяться на її стінах і в бібліотеці глиняних табличок. Лише тепер стало відомо, що ритуал під назвою «Суд води» являє собою космогонічний процес творення світу і людей із хаотичної водної стихії.
В гроті Бика, що знаходиться з південно-західного боку Кам’яної Могили, викарбувано декрети останнього шумерського царя Аімдугуда, який прибув до міста Ур в Месопотамії близько 2535 року до н.е. (4, 589). Наші прадавні предки прийшли в Межиріччя із Приазов’я ще раніше, в 3131 році до н.е. Тепер зрозуміло, чому гаркаве чудовисько так ненавиділо Україну. Фашисти також хотіли її загарбати – на доказ свого первородства. 

 Бик Сергій Тихонович, 1941 рік

Литвиненко Наталія Трохимівна, 1937 рік

Бик С. Т. (сидить в центрі) під час служби
в кадровій Червоній Армії, м. Омськ, 1938 рік

Бойовий шлях Бика С. Т. – рядового 138-го кавалерійського полку
30-ї кавалерійської дивізії 4-го кінно-механізованого корпусу

Сім’я Биків з старійшиною роду
Литвиненків Мариною Афанасіївною (1877-1968 рр.)

Друзі. В центрі Наташа Литвиненко. Гуляйполе, 1935 рік

Дві сестри. Зліва направо – Ганна Сіріньок,
Наташа Литвиненко. 1937 рік

   Фальсифікатори світової історії з прадавніх часів займалися марною справою відчуження не належного їм звання аріїв. Втягували Україну у братовбивчі революції, війни, організовували голодомори. Розкрадали її безцінні скарби, примушували археологів і етнографів протягувати в науку скомпрометовані парадигми, сатанинські ідеї всесвітнього панування.
   Дорогу ціну заплатили наші предки за свої святині. Але й до наших часів чиняться спроби принизити титульну націю, яка відігравала видатну роль в історії, ставши грудьми між Європою і Азією. До цього часу відчайдушними зусиллями чиниться спротив проголошенню Кам’яної Могили світовою спадщиною – пам’ятником ЮНЕСКО. Найбільше постарались німецький історик-фальсифікатор Міллер і класик марксизму барон Ф. Енгельс.
   Багато гуляйпільців було мобілізовано до діючої армії. На той час українські землі були розділені між Російською і Австро-Угорською імперіями, Польщею і Румунією. Запеклі бої точилися в Галичині. Німецька артилерія завдавала великих втрат російській армії.
   Одного ранку, коли, зазвичай, передгір’я вкривають вогкі тумани, на передовій панувала тиша. Ніхто не звернув уваги на те, що туман за вітром посунув на російські позиції. Раптом кілька бійців, що знаходились попереду в дозорі, страшно закричали. Один з них побіг до своїх, потім, хапаючись за груди, упав. Його мучила задуха, він бився в конвульсіях. Товариші кинулися на допомогу, але кашель примусив їх повернути назад. Він роздирав їм груди. Один, задихаючись, прохрипів: «Туман, ту…», – і впав.
   Тільки тепер зрозуміли, це був незвичайний туман. Хто ще не встиг вдихнути його, кинувся навтьоки. Здалеку, із-за окопів пролунав, наче зойк, вигук: «Гази!».
   Із-за пелени сірого їдкого туману показалися німці. Вони йшли з гвинтівками напоготові, наче якісь потвори. Замість голів у них були дивні маски. Тоді ще ніхто не знав, що це протигази.
Вперше на східному фронті ворог застосував отруйні гази. Сотні наших солдатів отруїлися і харкали кров’ю. Взявшись за верьовку, сліпі йшли в тил. Медсанбати були переповнені. Брусиловський прорив став останньою успішною операцією на російсько-німецькому фронті.
   Якщо спочатку до Гуляйполя з фронтів приходили обнадійливі вісті, то після поразки в Галичині надії на швидке закінчення війни згасли. Остаточно вони розтанули, коли з фронту прийшли каліки. Після підписання Версальського миру повернувся з австрійського полону Іван Явір. Пережита газова атака далася взнаки – боліла голова.
   Особливе розчарування викликали розповіді фронтовиків про те, що на боці Австро-Угорщини воювали українські частини. Все гостріше поставало питання, в чиїх інтересах ведеться братовбивча війна.
   Поляризація охопила всі верстви суспільства. Остаточно розкрилися очі у патріотично налаштованих українців, коли за наполяганням Ульянова-Бланка Радянська Росія, не рахуючись з інтересами України, підписала 3 березня 1918 року Брестський мир. Купка авантюристів розплатилась Україною за скоєний ними державний переворот в Росії. 
   Згідно із умовами кабального миру було затоплено Чорноморську ескадру, половину офіцерського і рядового складу якої становили українці. Червона Армія відкотилася на схід, аж до Таганрога, залишивши противникам Центральної Ради України зброю і боєприпаси. Фронт розпався. Сотні тисяч солдатів із зброєю в руках посунули по домівках. Таким чином на Україні був ініційований громадянський безлад.
   Грушевський М. С. розпустив українську армію чисельністю 1 млн. 200 тис. чоловік. Талановитий воєначальник Болбочан був розстріляний.
   Центральна Рада України, не маючи власної армії, вимушена була заключити договір з Німеччиною для збереження громадянського миру і охорони її суверенітету. Згідно із договором німецькі війська повинні були залишити Україну на першу вимогу її уряду. 

   Центральна Рада, Директорія, гетьман Павло Скоропадський потребували хоча б нетривалого громадянського миру, щоб сформувати національну армію, провести демократичні реформи. Проте революція в Німеччині не дала Україні подібного шансу. Згодом кримінальний і напівкримінальний елемент, вміло підфарбований заокеанськими режисерами в бутафорські кольори «борців за народ », «за безвладне суспільство», почав шматувати Україну. Віковічна мрія українського народу про незалежність була відкинута більш ніж на 70 років. Боротьба за святині продовжувалась.

Читати далі