ІХ

                                                                                                                                                           ... в пекучих пустелях Сахари
                                                                                                                                                          під найманими прапорами
                                                                                                                                                          іноземного легіону рейдували
                                                                                                                                                          його останні тачанки,
                                                                                                                                                          розмальовані облинялими яблуками,
                                                                                                                                                          забризкані грязюкою
                                                                                                                                                          степових українських доріг.
                                                                                                                                                                                                           О. Т. Гончар

   Махновський рух як політичне, соціально-економічне і військове явище закономірно зародився на етнічно та історично усталеному з прадавніх часів суспільному грунті теперішньої Української держави.
   Гуляй-Поле було заселене переселенцями із Златополя, до 1787 року – Гуляй-Поля нинішнього Новомиргородського району Кіровоградської області. Назви околиць і центру Гуляйполя походять від назв Подолянської, Бочанської, Вербівської, Гурянської, Херсонської, Піщанської та Польської сотень.
   Цікаво, що територіальний устрій тогочасного Гуляй-Поля носив на собі триєдине адміністративне, військове і суспільне начало у вигляді традиційної громади. В основі існування Гуляй-Поля лежало самоуправління як врівноважене утворення зазначених трьох начал. Воно уособлювало в собі інтереси держави, особи і громади.       Згодом російський царизм і три російські революції 1905 і 1917 років розладнали усталений спосіб життя громадян Гуляй-Поля як і всього українського народу. Породжені ними спорадичні процеси і протиріччя призвели до перетворення держави в сукупність інститутів гноблення народу, таких, як армія, поліція, тюрми, непомірний визиск.
   Цей злам соціально-економічного буття спочатку викликав у Махна Н. І. стихійний протест, що вилився в теракти проти гнобителів. Надалі, особливо під час перебування в Бутирській в’язниці після ознайомлення з вченням Бакуніна, зустрічей з Кропоткіним та спілкування з їхніми послідовниками, зокрема Аршиновим і Воліним, на зміну стихійному сприйняттю дійсності до нього прийшло її світоглядне бачення. Саме тут, в Гуляй-Полі, після повернення із в’язниці розпочався організаційний період його діяльності. Він стає не лише свідомим прихильником анархо-комунізму, але й переводить свою діяльність в практичне русло.
   На той час Гуляй-Поле являло собою унікальне поприще для практичного втілення в життя ідей анархо-комінізму, в якому нахил робиться саме на самоуправлінні народу як противазі репресаліям державних інститутів.
   На рубежі XIX-XX столітть Гуляй-Поле було великим промисловим і торговим селом з багатотисячним населенням, в якому мирно жили представники різних національностей. Своїми традиціями та історією воно славилося не лише в Олександрівському повіті, але й в усій Катеринославській губернії.
   В 1914 році в Гуляй-Полі нараховувалося 1410 дворів, 16150 мешканців. Було три православних церкви, синагога, п’ять земських початкових шкіл, однокласна церковно-приходська, фабрична, німецька, дві єврейські школи, бібліотека, синематограф, театр. Тут діяло близько 80 торговельно-промислових підприємств (8, 24).
   До речі, в ливарному цеху на заводі Кернера працював дід Івана по материнській лінії Трохим Петрович Литвиненко, який загинув 9(22) січня 1919 року біля станції Гуляй-Поле разом з саперною ротою в бою з білогвардійцями.
   Середовище, на яке волею долі спроектувалися прагнення і практична державницька і бойова діяльність Нестора Махна, виявилося сприятливим для втілення в життя ідей анархо-комунізму. Саме в силу соціально-економічної і культурної самобутності, виплеканої на історичних цінностях українського
населення південних околиць України та цінностях інших етнічних груп населення, це середовище логікою історичного розвитку було підготовлене до прагматичного сприйняття лозунгів
повстанського руху.
   Про це свідчить хоча б те, що вже в період першої російської революції страйкуючі робітники заводів Кернера і Кригера зажадали поліпшення умов праці, відміни штрафів і надурочних робіт, підвищення заробітної плати, звільнення ненависних майстрів (6,35-39).
   Ідеї анархо-комунізму впали на благодатний грунт і підігріли традиції древньої вольності серед трудівників аграрно-індустріального півдня України. Саме на цих традиціях вольності сформувалося гостре несприйняття трудящими соціальної несправедливості, гніту царизму, а згодом і Російської більшовицької держави, яке поступово набрало свідомих, організаційно окреслених рис.
   Відбулась надзвичайно швидка адаптація дій повстанців до умов динамічного розвитку процесів державотворення, відстоювання інтересів людини і суспільного розвитку.
   Ідеали анархо-комунізму стали політичною основою боротьби за соціально-економічні інтереси трудящих, переважно селянства, проти Тимчасового Уряду, Центральної Ради, австро-угорсько-німецької армії, гетьманців та Директорії в 1917-1918 роках.
   Трагедія Нестора Махна полягала в тому, що як ватажок регіонального масштабу він не зміг знайти собі справжніх союзників на всеукраїнському рівні. Тому фактично з самого початку прирік свій рух на поразку. Про це публічно говорив найстарший із шести братів Явтух Стефанович Бик, якого Нестор Махно за це власноручно застрелив на його власному дворищі.
   В ході історичного розвитку широка соціальна база для махновського руху була створена як на Лівобережжі, так і на Правобережжі Дніпра. Анархо-комуністичні ідеали могли знайти опору не лише, скажімо, в сільських громадах та спілках металістів і деревообробників, як це було в Гуляй-Полі, а й в інших губерніях України. Та закріплення цієї бази без підтримки ідейного союзника з центру України не відбулося.
   В процесі розгортання повстанського руху відбувся динамічний перехід від суто економічних до військових методів боротьби та їх поєднання.
   Страйки, бойкоти, угоди робітничих осередків з підприємцями, товарообмін з російськими губерніями, створення комун і селянських спілок в Гуляй-Полі і його околицях розкривають багатомаїття форм і методів господарювання і соціального партнерства. З погляду на динамічний плин подій в горнилі кровопролитної громадянської війни ці форми і методи дали позитивний результат. Можна лише уявити, який ефект від їх втілення в широких масштбах міг бути досягнутий в мирних умовах. Ефект міг бути набагато більшим, ніж досягнутий в період НЕПу.
   Якби не підступна політика Леніна щодо махновського руху, українська економіка, і перш за все її аграрний сектор, могли швидко відродитись після громадянської війни. Але це не більш ніж гіпотетичне припущення, оскільки гіпертрофована державна машина та ідеї самоврядування на окремій території були органічно несумісні.
   На необхідності об’єднання зусиль Української Центральної Ради і повстанського руху в боротьбі з багатомільйонною навалою з півночі і реалізації самоврядування в межах єдиної Української держави публічно наголошував Тихін Бик. Можливо в душі Нестор Махно і відчував це, але збагнути розумом і примиритись з цим не міг, незважаючи на безкінечну відданість ідеї. В душі він був бунтівником-романтиком і залишається єдиним із вождів народного руху, хто зміг реалізувати хоч на нетривалий час і на власні очі побачити втіленими в життя ідеї Бакуніна-Кропоткіна.                                                                                                                                                                                     Ось чому Нестор Махно так сліпо вірив в маячню Бориса Веретельника про те, що “більшовик” Тихін Бик на чолі з делегацією веде таємні переговори з представниками німецького командування.
   Одна згадка про Центральний Уряд України, який, до речі, після укладення Росією Брестського миру і виведення червоних військ з України запросив уряд Німеччини допомогти в збереженні державності і порядку, оскільки власної армії не було, викликала відразу у Нестора Махна. Він часто проголошував:
   – Анархия — мать порядка!
   Суперечливість та імпульсивність його дій не могла не позначитись на сприйнятті їх не лише нащадками, але й сучасниками.
   В цьому він вбачав загрозу своєму авторитету лідера регіонального масштабу.
   Цікаво, що майже через чверть століття після поразки повстанського руху справа з втіленням ідеї місцевого самоврядування одержала цікавий поворот. Відомий просвітитель свого часу, вчитель і мовознавець Кость Кіндратович Бик, знавець Бранденбурзького права, по підручнику української мови якого навчались діти, після визволення України опрацював Концепцію незалежності міст. Він направив листи Президенту США Ф. Рузвельту, Прем’єр-міністру Великобританії Уінстону Черчіллю, Першому секретареві ЦК ВКП(б) Й. В. Сталіну з пропозицією
провести в Гуляй-Полі Міжнародний Конгрес незалежних міст. Однак цьому задумові з відомих причин не судилося
збутися, а сам автор був підданий репресаліям. Проте ідеї, розроблені в Концепції, залишаються актуальними і зараз — в період здійснення адміністративної реформи в Україні.
   Переломним кроком в застійному революційному русі влітку 1917 року була заміна Селянських Спілок Радами на місцях. Нестор Махно підкреслював у серпні 1917 року, що революція потрапила у зашморг державності.
   Слід підкреслити, що це стало ключовим пунктом у його ставленні до тогочасних політичних партій і стимулом до активної практичної боротьби з державою гнобительського типу.
   Зусилля Нестора Махна і його однодумців спрямовуються на зміну характеру і перебігу революції. Тобто, в цей час визрівають нові підходи щодо практичної реалізації ідей анархо-комунізму як правого крила комунізму.
   Головний наголос він робить на захисті селян, осмисленні інтересів селян і посиленні їхньої ролі у знищенні приватної власності на землю та проголошенні її народним надбанням. 29 серпня 1917 року було створено Комітет захисту революції. Приватну власність на землі, фабрики, заводи та інші підприємства було визнано недійсною без будь-яких прав на існування (6, с. 63).
   Краще всього дає зрозуміти практичну мету анархо-комуністів заклик до боротьби проти влади держави, за революцію, за всезагальне, безвладне суспільство.
   Не маючи університетської освіти, на відміну від Леніна і його соратників, Нестор Махно зумів розгледіти й розгадати в третій російській революції те, чого дехто не міг розгадати впродовж XX, найкривавішого в історії людства століття. Він розгледів підступність двох партій — партії більшовиків і партії соціалістів-революціонерів, які використовували у власних інтересах антидержавні за своєю суттю гасла, чужі їхнім політичним цілям.
   За суперечливістю його поглядів і дій, маневруванням між вождями типу Леніна, Троцького, Свердлова, численними партіями і рухами криється прагнення до компромісу, відчуття гостроти і актуальності того чи іншого соціального, політичного і військового моменту.
   Ще одна особливість, на яку до цього часу ніхто не звернув уваги. Стиль письма, публікацій Нестора Махна — чіткий і переконливий, сповнений логіки і сарказму, зокрема до «мудрого» Леніна-Ульянова – виграє порівняно із стилем останнього — пошматованим, дратівливим, наповненим повторами, що почасти зривається на істерію.
   Як відомо, Ленін-Ульянов паплюжив своїх опонентів і соратників, публічно і безкарно ображав їх. Згадаймо видатного лікаря і вченого Богданова, якого цей інтелігент обливав брудом в книзі «Матеріалізм і емпіріокритицизм», після чого він кинув політичну діяльність. 
   Нестор Махно відстоював своє ідейне кредо і бачення держави, людини і суспільства як оратор і публіцист чітко і переконливо. Він підкреслював, що українські селяни й робітники, особливо підневільне село, розглядають нову революційно-соціалістичну владу як владу взагалі, яку вони лише тоді відчувають, коли вона грабує їх різними податками та набирає рекрутів у солдати, або за якихось інших насильницьких дій.
   Йому притаманні вміння переходити від політичної до економічної та військової боротьби, сила слова й переконання перед будь-якою аудиторією. Завдяки цьому перевтілення його у ватажка збройної боротьби відбулося досить швидко. Однак сподівання на побудову нового суспільства на основах самоуправління, сукупності врівноважених інститутів держави, народовладдя і суспільства залишаються не реалізованими.
   Мабуть через це зневірений Махно, за свідченням його подільниці, «бродить п’яний по вулиці і танцює… Після кожного слова матюкається». «Під п’яну команду «батька»… кавалеристи били нагайками і прикладами всіх колишніх партизан… як дика орда» і т. п. (5, 382). В колонії “Красный Кут” німцям відрубали голови (6, кн. 3, 108-109). За плечима в нього постійно знаходився Ехембаум, разом втілювали примарну ідею безвладного анархо-комунізму. 

ІХ

                                                                                                                                                 Не давайте святыни псам и не бросайте
                                                                                                                                                 жемчуга вашего перед свиньями,
                                                                                                                                                 чтобы они не попрали его ногами своими
                                                                                                                                                 и, оборотившись, не растерзали вас.
                                                                                                                                                             Нагорная проповедь Иисуса Христа

   Тихін Бик не вбачав перспективи в махновщині. На заклик «грабуй награбоване» першими відгукнулись покидьки суспільства. Вулицями Гуляй-Поля мчали хури, набиті вкраденим добром.
   Багато земляків-офіцерів і солдатів – вихідців із селянського середовища, що повернулися з фронтів, заможна частина селян та інтелігенція обстоювали демократичні методи втілення української мрії. Проте зовні привабливі ідеї Герцена, Бакуніна, Кропоткіна впали на здобрений охлократією грунт ненависті, були підхоплені кримінальними злодіями, випущеними з тюрем. Куди далі було йти – на станції Синельникове махновці
спалили живцем у топці паровоза священика. Поплічниця «батька» власноруч зарубала жінку, розстрілювала полонених, ще й з патологічною ненавистю садистки смакувала це (5, 386). Обдурені георгіївські кавалери, самі того не усвідомлюючи, на потребу охлократії нищили ідею державності, яку обстоювали кращі сини України.
   За цих обставин взаємовиключні ідеологічні і політичні платформи ворогуючих сторін призвели до небаченого плюндрування багатого культурного краю. Лише на території 78 волостей в кривавій війні «за щастя трудящих», про що оголошували всі протиборствуючі сторони, загинуло від 300 до 400 тисяч чоловік (7). Для порівняння, в самому Гуляй-Полі на той час проживало близько 16 тисяч чоловік.
   В своїх спогадах під редакцією Ехембаума Махно дванадцять разів з зубовним скреготом згадує Тихона Бика, голослівно звинувачуючи його, як і інших українців-державників, в шовінізмі, змові з німецьким командуванням (6, кн. 1, 201-204). Водночас сам зрадницьки порушив домовленості з Симоном Петлюрою щодо узгоджених дій в боротьбі проти червоного нашестя. Знаючи про злочинні наміри Самуїла Шварцбарда, він не запобіг вбивству видатного борця за незалежність України.
   Так відплатив «батько» за те, що Симон Петлюра у 1919 році взяв три тисячі тифозних поранених повстанців на лікування і не дозволив здійснити замах на нього самого (5, 448-449).
   В листопаді 1920 року, коли махновці заскочили в Гуляйполе, Махно з своєю ватагою вдерся у двір до Явтуха, старшого брата Тихона.
   – Куди подів ти Олександра? Чому не посилаєш його до моєї армії?
   – Такого не буде, щоб до банди я сина власноруч привів.
   – Чому ти говориш, що я невіглас, неграмотний, моя справа зазнає поразки?
   – Хіба ти не бачиш, що попав у безвихідь?
   Махно образився, скоріш за все, не на Явтуха, а на самого себе. Можливо він і відчував, що неправий. Та щоб не спасувати перед своїми поплічниками вихопив револьвер і вистрілив у беззбройного Явтуха.
   Це була помста всьому Биківському роду, який відкинув махновщину, замішану на хибній ідеї анархо-комунізму. Значною мірою зусиллями її провідника колись квітуче Гуляй-Поле після громадянської війни нагадувало Карфаген, сплюндрований римлянами, обораний плугом і посипанний сіллю.
   В лихолітті двадцятого століття загинули цілі розкішні роди, які пережили російсько-турецькі війни і могли звеличити Україну. Їм було під силу повернути стару славу Запорозької Січі і Хмельниччини. Диву даєшся, як могли зберегтися уламки древніх родів до нинішніх часів. Три російських революції, громадянська, дві світові війни, три голоди 1921-1922, 1932-1933, 1946-1947 років спустошливими бурями пронеслися над Україною.
   Заздрісний Захід не міг вибачити Російській імперії високих темпів розвитку на зламі 19 і 20 століть. Під прикриттям глобалізації дерево життя в Україні підточується нав’язаними нашому цнотливому народу наркоманією, торгівлею жінками, педофілією, правовим нігілізмом. В голови народів світу вбивається людиноненависницька ідея вищості так званого «золотого мільярду». 

                                                                                                                                                           Над всей Европою дракон
                                                                                                                                                           Разинув пасть, томится жаждой...
                                                                                                                                                                                                                Блок А. А.
Ще й сьогодні б’є в ніс запах попелищ на Балканах, в північній Африці. Міф про «золотий мільярд» не дає спокою «богообраним » націям, апологетам ідеї про чистоту раси. Проте цивілізаційний рух народів не хоче миритись з намаганням побудувати нову берлінську стіну між народами. Темношкірі парижани, оливкові лондонці, жовті мадридці затьмарюють легенду «золотого мільярда».
   Від України, через яку пролягають транзитні шляхи міграції мешканців Південно-Східної Азії і Середнього Сходу, вимагають закрити західний кордон на замок, щоб не компрометувати так «мудро» задуману легенду. Навіть білих людей зі Сходу обшукував німець у Франкфурті-на-Майні, не довіряючи ні металошукачу, ні invitation (запрошенню), ні візі. 
   Золотий мільярд побурів і вже перевищив квоту, але українські можновладці хочуть в ньому розчинитись. Реанімуючи ідею расової виключності, заокеанські «батьки демократії» прирекли Україну на роль буферної держави між молотом і кувадлом.
   Не маючи боєздатної армії (нинішня одягнена в обноски 30-річної давності, озброєна металобрухтом), Україна ніби приречена підтвердити слова німецького барона Фрідріха Енгельса про те, що українці – неісторична нація, хоч це груба брехня. Агресія «заклятого друга» зі сходу на зламі 2013-2014 років дощенту зруйнувала
останній міф Кремля. В руїнах лежать Донецьк, Луганськ, Дебальцеве, Щастя – колись квітучі міста України. «Ураганами», «Градами» спопелили Донбас найманці й сепаратисти, об’єднані паталогічною ненавистю до України.

Х

   Між тим міжнародна ситуація загострювалась. Наставали тривожні часи. Японська вояччина все частіше порушувала спокій на кордонах Монголії з окупованою японцями Манчжурією. 28 травня 1939 року японці захопили монгольську територію на схід від ріки Халхін-Гол. На початку липня вони форсували ріку і потіснили 6-ту Монгольську кавалерійську дивізію.
   Згідно із договором між СРСР і МНР про дружбу і взаємодопомогу для участі в генеральному наступі в Забайкалля почали прибувати радянські військові частини.
   Вночі полк був піднятий по тривозі і завантажений у вагони. Потяг мчав Транс-Сибірською магістраллю, зупиняючись лише для того, щоб напоїти коней, поповнити запаси фуражу і продовольства для бійців. Мимо пропливала безкрая тайга, вкриті рослинністю сопки, бурхливі ріки. Захоплено вдивлялися бійці в бездонну синь Байкалу. Залізниця проходила вздовж його південного берега. Грізні скелі нависали над потягом. На юнака, що виріс в степовому безмежжі, дивовижні сибірські пейзажі справили незабутнє враження.
   Кавалерійський полк прибув до Чити, далі потяг пішов в напрямі Хайлару. Форсованим маршем вирушили в район бойових дій. Бронетанкові частини у взаємодії з радянською і монгольською кіннотою завдали стрімкого удару по агресору і вибили його з західного берега ріки Халхін-Гол. Уцілілі японські частини 31 серпня були відкинуті на територію маріонеткової держави Манчжоу-Го.
   Отже, збройний конфлікт завершився блискавичною перемогою союзників. Впродовж 1941-1945 років Квантунська армія так і не наважиться напасти на Радянський Союз.
   Весь цей час Ольга не знаходила собі місця. Жодної вісточки, окрім скупих повідомлень Совінформбюро, не було. Намагання друзів якось розрадити її були марними. Нарешті з газет і радіо узнала, що конфлікт в Монголії вичерпано. Але це не могло заспокоїти. Нарешті містом пронеслась чутка: з дня на день очікують прибуття військових ешелонів. Ольга – сама не своя.
   Був сонячний день. Люди заповнили тротуари. Хлопчаки, наче граки, сиділи на деревах. Всі чекали – на станції розвантажуються ешелони. Настала найочікуваніша мить. Попереду кінний духовий оркестр. За ним ідуть ескадрони. Засмаглі на гарячому сонці пустелі Гобі суворі обличчя вершників. Під копита коней летять квіти. Ольга побачила Сергія. Він і його Вороний були неушкоджені.
   – Серьожа! – крикнула вона.
   Він почув її голос і побачив серед зустрічаючих. Усміхнувся і помахав рукою.
   Коли отримав увільнення – чекав її біля інституту. Ось і Ольга. Вона обійняла його і на очах у подруг поцілувала. Тепер вони побачили, чому Ольга байдужа до хлопців. Хіба могли вони зрівнятись з цим струнким, мужнім юнаком. Йшли, не зводячи очей одне з одного.
   Він був стриманий. На запитання про бойові дії в Монголії відповідав коротко. Зате про враження від її гостинних людей, сувору природу розповідав охоче.
   Пішли до кінотеатру. Саме тоді на екрани вийшов фільм «Трактористи» з Миколою Крючковим в головній ролі.
   В повітрі витало очікування серйозних подій, співрозмірних з мотивами фільму. Мабуть не дарма звучали слова: «Гремя огнем, сверкая блеском стали, пойдут машины в яростный поход, когда нас в бой пошлет товарищ Сталин и первый маршал в бой нас поведет». І все це не дивлячись на явний дисонанс з святково одягненими, усміхненими людьми, мажорними повідомленнями про успіхи шахтарів, металургів, селян. Ольга притулилася до його плеча і забула про все на світі.
   Знову розпочалися напружені бойові навчання. Досвід, набутий в Монголії, свідчив про важливість взаємодії різних родів збройних сил в сучасному бою. Сергій тепер командував відділенням – йому присвоїли звання сержанта.
   Виїздка, навички влучної стрільби, тривалі переходи, ось чому мав він навчати молоде поповнення.
   Між тим міжнародне становище загострювалося. Відчувалося передгроззя. Німеччині стало тісно в рамках Версальського мирного договору 1918 року. Її амбіції поширювалися на всі сфери життя. У 1936 році в Берліні з тріумфом пройшли літні Олімпійські ігри. Німецькі спортсмени стали першими в неофіційному заліку. Зникло безробіття. Швидкими темпами будувалась інфраструктура.
   Ім’я Гітлера стало настільки популярним, що після укладення договору про ненапад між СРСР і Німеччиною хлопчикам стали давати ім’я Адольф. Здавалось, мало кого турбувало, що в обхід обмежень, встановлених у Версалі, Німеччина почала нарощувати бронетанкові, військово-повітряні і військово-морські сили.
   На військових полігонах Рязанщини і Поволжя, в інших місцях СРСР стажування проходили німецькі танкісти, пілоти, військові спеціалісти, офіцерський склад. На заводах Круппа стажувались радянські інженери.
   Радянський Союз поставляв Німеччині пшеницю, м’ясо, масло, стратегічну сировину – нафту, нікель, хром; звідти йшли машини, устаткування для металургійних, машинобудівних заводів. Два головних гравці на європейському континенті швидко прямували назустріч один одному до неминучого…
   Військові відчували зміну настроїв у своєму середовищі. Хвиля репресій серед вищого командного складу прокотилася країною. Сергій, який в роки колективізації відчув на собі і своїх близьких несправедливість і жорстокість, розумів, що на фоні наближення неминучої війни репресії в армії матимуть непоправні наслідки. 

ХІ

   Настала тривожна пора. Дівоче серце мабуть чуло, що йому доля віщувала. Ольга всі прикрощі забула, якби їх доля поєднала. Спливала золота осінь, коли одного разу військова пошта принесла Сергієві листа з далекого Гуляйполя. Відразу впізнав Наташин почерк:
   – Любий, тобі я сина народила. Тепер чекаємо тебе удвох, – писала дружина. – Схожий на тебе, але очі мої.
Новина його обрадувала і збентежила. Згадав перші зустрічі і темні ночі солов’їні. Як одного разу із-за якогось дрібного непорозуміння погарячкував і пішов П’ятихатками. А Наташа бігла за ним і просила: «Серьожка, візьми мене заміж». Була вона щира і водночас наївна в своїй любові. Спогади промайнули перед ним так наочно і яскраво, немов це було вчора. 
   По радіо звучать слова пісні: «Полюбила парня на свою беду. Не могу открыться, слов я не найду». Звісно, це було про юну Ольгу. А по той бік Уральських гір це звучало: «Хто в любові не знається, той горя не знає». Це страждала його перша любов – Наташа. І жодна з них не здогадувалась про драму в його душі.
   Та несподівано сувора дійсність втрутилась у їхнє життя. Над безхмарним небом у далекій Європі запалахкотіла війна. Німеччина і Радянський Союз посунули за свої межі назустріч одне одному. Між ними утворився спільний кордон.
   В далекому Гуляйполі за тисячі кілометрів від Сибіру спинався на ніжки маленький син, що був то з однією, то з другою бабусею. Наташа працювала в саду і на винограднику. Ланка підібралась дружна, дівчата пишались, що стали стахановками.
   Заповітський сад знаходився на території Польської сотні. Подруги Олена, Килина і Одарка дружили з Наташею з дитинства – їхні хати на П’ятихатках знаходились по-сусідству. Там же мешкав бригадир «дід» Василько, як його називали. Хоч який же він дід – йому лише сорок п’ять. «Дід» уважно слідкував за новинами, особливо за тими, які стосувались міжнародного становища. Потім розповідав про японські провокації на Далекому Сході, про події в Монголії на річці Халхін-Гол.
   Наташа переживала, адже Сергій – військовий, а значить може знаходитись на війні. «Дід» також не виключав цього. На те й військові, щоб воювати. Це їхня професія. Час був суворий – всі натякали, що воювати скоро доведеться саме з німцями. Нагнітався воєнний і політичний психоз. Районом, наче плугом, проходили репресії. Влада винищувала переважно чоловіків у розквіті сил, які могли становити потенційну загрозу в разі війни. Відправлені на заслання німці-колоністи. Люди жахались одне одного – звичайним явищем стали доноси.
   В 30-х роках в Гуляйполі було репресовано 252 чоловіки, з них в 1937-1938 – 220. Всього розстріляно 172 гуляйпільці. Був розстріляний за рішенням «трійки» Бик Василь Филимонович – двоюрідний брат Сергія (8,86).
   Згідно із секретним Пактом Молотова-Ріббентропа до Радянського Союзу у вересні 1939 року відійшли Західна Україна і Західна Білорусія. 
   В ході підготовки до вторгнення в Фінляндію в Радянському Союзі був сформований маріонетковий уряд Отто Куусінена.
   Наприкінці листопада 1939 року як грім на голову: розпочалась радянсько-фінська війна. За кілька днів до цього Сергій і Ольга зустрілись востаннє.
   Вночі піднятий по тривозі полк був завантажений в ешелони. Кінський склад залишився на місці. На північному театрі війни про використання кінноти не могло бути й мови. Долаючи тисячі кілометрів, мчав потяг в напрямі радянсько-фінського кордону.
   Головнокомандуючий фінською армією генерал Маннергейм К.Г.Е. добре знав військову справу, стратегію і тактику російської армії, адже він був колишнім царським офіцером. Під його керівництвом була споруджена система укріплень довжиною 135 км і глибиною 95 км, яку назвали «Лінією Маннергейма». Вона складалась із полоси забезпечення (ширина 15-60 км), головної полоси (глибина 7-10 км), другої полоси, віддаленої на 2-15 км від головної, і тилової (Виборгської) полоси оборони (9, 14).
   Хоч не всі вузли опору були повністю боєготові, але дії фінів були скоординовані і вмілі, в той час як червоноармійці в більшості своїй не вміли не лише ходити на лижах, але навіть стріляти. В засніженій болотистій місцевості радянські танки сідали на днища і грузли, перекриваючи лісові просіки.
   Театр бойових дій був вкрай несприятливий для Червоної Армії. Можливості для маневру були обмежені також із-за мінних полів, розставлених фінами.
   Великих втрат завдавали фінські снайпери. Типова ситуація: взвод на лижах рухається лісовою галявиною. Снігу в пояс. Якщо опинишся в снігу, стати на лижі неможливо. Пострілів майже не чути: гвинтівки з глушниками. Більшість снайперів – жінки. Їх прозвали – «зозулями», оскільки вони маскувались на деревах. Відстрілювати бійців починають з обох кінців ланцюга. Взвод опиняється в безпорадній ситуації. Шлях до відступу перекрито.
   Попав під перехресний обстріл взвод Варавіна під Виборгом. До темної ночі тримали дві «зозулі» бійців на снігу. Втратили кількох чоловік вбитими, в основному через те, що під прицільним вогнем неможливо було навіть перев’язати поранених. Частина бійців обморозила кінцівки.
   Щоб врятувати взвод від повного знищення, Варавін дав команду трьом бійцям обстрілювати вірогідне місце знаходження однієї з «зозуль». Фактично невидимого суперника вдалося знищити. Ним виявився маленький фінський снайпер Хайге, який за час кампанії впродовж ста днів знищив п’ятсот червоноармійців. Друга «зозуля», зважаючи на ефективну тактику групового вогню, припинила обстріл, щоб не демаскувати себе. Вже в темноті Варавін вивів взвод до своїх.
   14 грудня 1939 року за неприкриту агресію Радянський Союз було виключено з Ліги Націй. Серед бійців пошепки ходили чутки, що в Архангельську збирається висадитись англо-французький десант. Під тиском міжнародної громадськості та в зв’язку з небезпекою війни на заході, що назрівала, Радянський Союз вимушений був укласти Московський мир. До 12 березня 1940 року до СРСР відійшов Карельський перешийок з Виборгом, частина фінської Карелії на північ від Ладоги, острови у Фінській затоці, база на півострові Ханко.
   Радянський Союз втратив 131,5 тис. чоловік загиблими, Фінляндія – 22830 чол. вбитими, загиблими від ран і полоненими (9,18).
   В лютому 1940 року Сергія демобілізували. Три роки не було його вдома. Тієї зими в Гуляйполі випали великі сніги. Це була добра ознака – рік буде врожайним. Вгамовуючи хвилювання, мчав попутніми саньми до отчого дому. Ось і батьківська хата. У дворі середній брат Тихін прочищав доріжку від снігу.
   – Серьожка, живий!
   Вони обнялися. З своєї половини вибігла Наташа. Припала до Сергія. Сльози радості не давали їй говорити. Він спішив подивитись на сина. Взяв його на руки. Хоч надворі була зима, на вікнах пишно цвіли капризи – любимі Наташині квіти. Вона і маленький син Ваня були щасливі.
   Ввечері прийшли брати і сестри. Всі були раді, що найменший брат повернувся з війни. Проте подробиць щодо непопулярної війни намагались не торкатись, не ті часи були. Не сподівались, що через півтора роки на них чекає нова страшна війна. Сергія більше цікавило, як вони жили ті три роки, поки служив в кадровій армії, воював в пісках Монголії і в снігах Фінляндії.
   Невдовзі він влаштувався токарем на заводі «Червоний металіст». Ваня з нетерпінням чекав батька з роботи. Нічого смачнішого для нього не було, як хліб «від зайця», який батько приносив після роботи. Був у хлопчика іграшковий автомат, подарований батьком. Одного разу затвором прищемило пальчик, було нестерпно боляче. Вивільнив дядько Тихін. Взяв на руки, заспокоїв. Біль угамувався. Так і запам’ятався він Вані: високий, синьоокий і лагідний. Навіть менша, Ліда – двоюрідна Ваніна сестра – не пам’ятає батька, якого забрала війна.
   Йшов останній рік перед великою війною. Заліковувались рани, нанесені лихоліттями колективізації, голодомору, репресій
   – як наслідком великого «винаходу» кремлівського «стратега». Зла іронія долі українського народу: розпочиналося лихоліття блазнями-«батьками», а завершилося «батьком всіх часів і народів». Обласкані ним митці в міру сил заколисували народ мажорними мотивами пісень і кінокомедіями. Один запопадливий поет увіковічнив вусатого злодія, у якого всохла рука від поранення, отриманого під час пограбування інкасатора, – в образі орла, що прилетів із-за гір із-за високих. Другий зобразив його як полководця у сірій військовій шинелі.
   На той час Сергій і Тихін вже відслужили в кадровій армії, то ж знали справжніх полководців. Розуміли – вже розстріляні маршали Блюхер В. К., Тухачевський М. М., країна рухається назустріч великим випробуванням. Старшому – Андрієві, дісталося більше всіх: він був для них за батька, порадником і заступником. Знав, майбутня війна насувається невідворотньо. Франція першого вересня 1939 року не виконала союзницьких зобов’язань перед Польщею, підштовхнувши агресора на схід, за що й сама поплатилася через дев’ять місяців. Спільний парад німецьких і радянських військ у Бресті восени 1939 року виявився великим фарсом.

ХІІ

   Яскравим, безпечним і безтурботним спливає в свідомості сина те передгроззя, про яке й гадки не мав. Врізались в пам’ять обличчя й дотик маминих рук, заворожуючі мелодії патефону, казкова ялинка в хаті у бабусі Марини на П’ятихатках. Як дивовижний сон сприймалось все довкола, а в цьому сні – чарівні мелодії, рідні голоси.
   Коли батько повернувся з радянсько-фінської війни і влаштувався
токарем на заводі «Червоний металіст», життя заграло новими барвами. Тепер вони разом скрізь. З малих років батько всюди брав з собою сина. Незадовго до 22 червня 1941 року удвох ходили до коваля, який жив по вулиці Шевченка напроти того місця, де зараз знаходиться ставкова гребля. Це був стрункий красень-циган. Він встиг викувати метизи для дверей. Що з ним сталося під час окупації – невідомо.
   Для малого Івана і його братів завод був велетнем, що жив своїм таємничим життям. Від вулиці Спортивної через вигін видно було його західну стіну з високими арочними вікнами. Він справляв враження неприступної цитаделі, з якої долинав дзвін металу, гуркіт машин і механізмів. Туди щодня по гудку йшов на роботу батько, і син з нетерпінням виглядав його. Знав, що батько принесе хліба «від зайця», нічого смачнішого не було. Мозолясті батькові долоні пахли металом і підкидали сина назустріч сонцю. В очікуванні цієї хвилини хлопчик цілий день проводив у товаристві друзів, які жили по-сусідству. Для друзів не було меж, які розділяли садиби. У дворі росли дві шовковиці – одна чорна, друга біла, жива й через сто років, посаджені дідом Тихоном. Дивні дерева, на них впродовж літа не переводились ягоди. Замурзані, як шпаки, були Ваніни брати і друзі – Толя Крюков, Вітя Білай, Вітя Плаксін.
   Траплялись пригоди. Одного разу в обідню пору дворічний братик Толя поніс кісточку Бобіку. Ніхто не звернув увагу, що він не повернувся до столу. Подумали, загрався з собакою. Тим часом малюк, затиснувши кісточку в кулачкові, вийшов з двору та й помандрував, куди очі дивляться. Коли кинулися шукати – його й слід простив. Бігали, кричали – ніхто не відгукується. Шукали всю ніч, він як у воду канув. Коли розвиднилось, почули, що на сусідньому кутку люди шукають батьків малого хлопчика, якого знайшли в сутінках. В кулачкові тримав кісточку
«для Бобіка». Окрім цього нічого не міг сказати. Добитись від нього більшого не могли – дуже маленький був. Лише тепер «по вуличній естафеті» батьки дізнались, куди подівся малюк.
   Перед війною, коли Сергій з Наташею йшли ввечері до кінотеатру імені Червоної Армії або на танці до міського саду, Ваня залишався з бабусею Марією – батьковою мамою. Вона розповідала йому казки, і не страшний був ні сірий вовк, ні ведмідь. Тулячись до бабусі, засинав щасливий.
   Коли прокидався вранці, у вікно заглядало сонечко. Біг босий по росяній траві в сад, де росли розкішні абрикосові дерева. Невимовна радість охоплювала, коли знаходив першу рожеву в цяточках абрикоску. Вона була прохолодна і яскрава, як сонечко. На одному дереві плоди не відділялись від кісточки, а на другому були великі, що гарно лузались. На другий день вже знаходив дві абрикоски, з кожним днем їх падало все більше. Нарешті зелене покривало перетворилось в рожеве, де ніде було ступити ногою.
   Посеред саду росли високі акації. На них безпечно мостили свої гнізда солов’ї. Розкішний сад, п’янкий запах акації, невгамовний солов’їний спів стали колискою ніжного кохання Сергія і Наташі і їхнього первістка.
   Вже коли батько був на фронті, мама і бабуся Марина залишали шестирічного хлопчика одного, а самі йшли в поле на роботу. В його розпорядженні садок з білим наливом і рожевою черешнею.
   – Ти ж, Ваня, не забудь відчинити під вечір віконечко для курей, щоб вони зайшли на сідало, – наказували йому.
   Ніщо не нагадує про те, що десь на заході йде війна. Усіма барвами сяє сонячний літній день, і Ваня купається в цій стихії. Пообідав, що йому приготували, і стереже двір. Слідкує, щоб кури не зробили шкоди в городі. На П’ятихатках тихо – всі дорослі в полі. Сонечко поволі скочується до вечора. Хлопчик починає нудитись. Чекає, коли ж повернуться мама з бабусею. На воротах стоїть стовпчик, на якому колись трималась хвіртка. Залазить на стовпчик, звідки видно на три сторони. Вечоріє, він пильно вдивляється в сутінки. Сидячи, засинає, і прокидається лише тоді, коли мамині руки обіймають його. Кури теж давно сплять на нижніх гілках яблуні. 

Читати далі