ХVІІ

   Дітей було багато – врожайними видались 1936-1939 роки. Дивлячись, як крокують червоноармійці колонами по чотири на фронт, старші на два-три роки ватажки також шикували з пацанів колони і вони стройовим кроком марширували Спортивною і балкою до берестків. Там була «військова база» дітей війни. Звичайною зброєю були луки із стрілами з очерету, рогатки. У старших – саморобні «самопали», адже пороху і свинцю було вдосталь. Всюди валялись бойові патрони, боєприпаси, які не розірвались. Навчались стріляти в ціль.
   Ось Вітя Білай знімає батькову армійську шапку, чіпляє її на бересток.
   – Вася, попадеш з десяти кроків? – кричить один.
  – Ні, не попаде, – сумнівається другий. Василь Шкабарня займає бойову позицію. Всі з нетерпінням смакують ситуацію. Настає вирішальний момент… Звучить постріл. Шапка димить. Посередині дірка, з неї вилізла вата. Вітя одягає її і гордий, наче солдат на полі бою, переможно посміхається.
   На західному схилі балки з’являються зацікавлені вербівці. Розпочинається перепалка. В їхній бік полетіли стріли. Звідти – грудки землі. Подолянці шикуються в цеп і деруться нагору. Вербівці відступають. Перемога.
   А як тренували, навчали «моряків»? На Сахновому ставку вся «ескадра» складалась з двох човнів. Один з них – «крейсерського» класу. Тільки жаль, що за роки війни він постраждав. Одержав кілька пробоїн. Вирішили ремонтувати. Старші хлопці витягли човен на суходіл. Меншим доручили ремонт. Здійснювався він просто, пробоїни заліпили глиною. За це їх посадовили в човен і попливли на середину ставка. Спочатку все йде добре – човен тримається на плаву. Але поступово глина розкисає, фонтанчики б’ють знизу і вода починає заливати човен.
   – Вичерпуйте воду, – кричить кормчий.
Малеча працює на повну силу, але «крейсер» поступово втрачає плавучість. Паніки немає. Ось уже він наполовину заповнений водою. Звучить команда: «Покинути корабель!» Всі стрибають за борт. Але не всі вміють добре плавати, хоч і тримаються на воді. Старші беруть початківців однією рукою під пахву, а другою гребуть до берега. Екіпаж не зазнав втрат – всіх врятовано. Розпочинається операція по підйому затонулого корабля…
   Траплялися випадки, які вимагали витримки і справжньої мужності. Одного разу Ваня і Толя Крюков купались у Сахновому ставку. Окрім них нікого навіть близько не було. Сонце хилилося до заходу. На середині ставка плавала велика діжка, яку вкинули працівники городньої бригади, щоб вона намокала для соління. Толя поплив до неї і заліз в середину. Звісно, Ваня не хотів відставати від товариша, хоч і був менший майже на рік. Теж підплив і заліз в середину. Тієї ж миті діжка перевернулась дном догори і друзі опинилися в пастці в повній темряві. Але дихати було чим, адже залишився повітряний пузир. Не розгубились. Радились, як вибратись на волю. Діжка була велика, хлопці були нижчі неї. Першим вирішив вибиратись на волю Толя. Набрав повітря і пірнув у воду. Ваня залишився
один. Наслідуючи друга, зробив те ж саме. Але нічого не вийшло – вода виштовхнула його назад. Він був легший за Толю. Пірнувши вдруге, вхопився обома руками за вінець, покинув діжку – і опинився на волі.
   Закінчивши початкову школу, Іван пішов до Гуляйпільської СШ № 1. Слід зауважити, що тоді в ній було багато учнів. Наприклад, коли навчався в п’ятому класі, всього в семи п’ятих класах налічувалося близько 250 учнів. Школа була нова – кілька років тому її відбудували. Носив батькові обіди й бачив, як вона поставала з фундаменту.
   Тодішньому поколінню школярів повезло. Багато вчителів після закінчення війни повернулося до школи. Це були авторитетні й цікаві люди. Кожен з них був не лише професіоналом, а й носієм цілісного світогляду. Історію викладав інвалід Великої Вітчизняної війни Ткаленко Д. І. Після страшного поранення в обличчя переніс багато пластичних операцій.
   – Під час операції кров ллється, захлинаюсь і ковтаю її. Можливо через свою волю до життя й вижив, – розповідав Данило Іванович допитливим дітям під час перерви.
   Запам’яталося, як він висвітлював одинадцять так званих «сталінських ударів». Обережно натякав, яку дорогу ціну заплатили за ці удари ті, хто із зброєю в руках їх здійснював.
   Викладачем фізики був Овечко Г. І. Шоферував на дорогах війни. Тому й вів автомобільний гурток, хоч ніякої матеріальної бази в школі не було, окрім плакатів.
   Але цей теоретичний навик у Івана цікаво проявився багато років по тому. Це сталося на 10-х Центральних курсах перепідготовки офіцерських кадрів. Заняття з практики водіння БМП (бойової машини піхоти) проходили на танкодромі «Десна». Танкодром розміщений навколо глибокого урвища, на дні якого знаходяться великі гранітні брили. Вперше сівши за штурвал, на великій швидкості провів БМП по овальному маршруту танкодрому до фінішу.
   – Ви давно водили БМП? – запитав керівник навчань генерал Кречетов.
   – Вперше.
  Генерал здивовано поглянув на нього. Після закінчення навчань подарував йому повний комплект військової форми.
   Вже коли Червона Армія наблизилась до західних кордонів України, з Григорієм Івановичем трапився прикрий випадок. Автомобільна колона рухалась лісом. Раптом двигун його автомобіля заглух.
   – Я вийшов з автомобіля, відкрив капот і почав порпатись в двигуні, – розповідав він.
   – Може тобі допомогти? – запитували водії, які рухались слідом.
   – Сам справлюсь.
   В школі була перерва. Хлопці кільцем оточили вчителя і уважно слухали.
   – Бачу, швидко спускаються сутінки. Я залишився на дорозі один. Двигун не заводився.
   Враз з лісу з’явились озброєні люди, одягнені в цивільне. Розмовляють українською. Бандерівці, промайнуло в голові.
   – Веди його до боївки, – звелів, судячи по всьому, ватажок.
   – Озброєний чоловік, одягнений в добротного кожуха, веде мене через засніжену галявину. Гвинтівка у нього за плечима на ремені. Оскільки було досить морозно, руки засунуті в рукава. Ну, думаю, тепер кінець. Вирішив ризикнути. Будь що буде… До лісу було метрів 50. Миттю кинувся бігти. Сніг заважав, але я біг щосили. Коли, нарешті, мій конвоїр випростав руки з рукавів, зняв гвинтівку і вистрілив, я був майже біля лісу. Пролунав ще один постріл. Тієї миті я опинився за деревами. Бандерівець більше не стріляв. Всю ніч я переховувався, рухаючись на місці, щоб не заклякнути.
   Коли розвиднілось, став прислухатись, що діється навкруги. Підкрався до галявини. Нікого не видно. Згодом побачив, по лісовій дорозі рухається військова частина. Побіг, зупинив автомашину. Мене підібрали. Розповів, що трапилось. В той же день наздогнав свою частину.
   Значний вплив на учнів справив Яковенко В. Г. – вчитель фізкультури і військової підготовки, теж учасник війни. Хто знає, як і кого відносити до гуманітарної сфери, але цей вчитель був дійсно гуманітарій, глибоко розумівся в дитячих душах. Привчав учнів не лише до занять з фізичної культури і спорту. Формував дитячі характери для життя в змагальному середовищі. Іван грав у волейбольній команді в першості школи. Гарно були поставлені заняття з гімнастики.
   Цікаво, як на першому занятті з фізкультури в Донецькому політехнічному інституті викладач чемпіон Радянського Союзу з акробатики Аркадій Блехерман розподіляв студентів по спеціалізаціях. Коли дійшла черга, Іван зробив відмах на низькому турнику, став на поперечину і ластівкою зіскочив.
   – В секцію гімнастики, – безапеляційно сказав тренер.
   Так от, Василь Григорович був настільки активний, що соціальне життя в школі вирувало, не вщухаючи. Окрім того, радіофікував школу. Іван не раз виступав в шкільній радіостудії як староста класу. Через роки під час зустрічей педагог пам’ятав усіх своїх вихованців.
   Мабуть Іванові допомагало в майбутньому кілька факторів: перший, що народився на вулиці Спортивній, другий – його вчителем фізкультури була чудова людина і педагог.
   Німецьку мову викладав мамин брат Литвиненко В. Т., фронтовик, який пережив перші години прикордонних боїв, згодом листувався з Бертольдом Брехтом, німецьким антифашистом, письменником і режисером.
Слід віддати йому належне: Володимир Трохимович ніколи не робив ніяких скидок своїм племінникам. Був добрим, але вимогливим, багато його вихованців добрим словом згадують свого вчителя. Він був гарним художником. Його учні Олексій Якушенко і Петро Зуйченко також стали художниками.
   Добрим словом згадують випускники різних років подружжя Самойленків – Олександра Степановича – директора, вчителя хімії і Степаниду Захарівну – вчительку російської мови і літератури;
Златокрильців – Ізраїля Ісаковича – вчителя історії і Розу Ісаківну – вчительку математики; Кишка Петра Михайловича – вчителя фізкультури; Литовченко-Маслій Зінаїду Миколаївну – вчительку географії; Ростовцева Івана Олексійовича – вчителя математики, завуча школи; Руденко Галину Іванівну – вчительку
ботаніки і зоології, Заслужену вчительку Української РСР, Діденко
Катерину Андріївну – вчительку хімії; Кузьменка Миколу Омеляновича – вчителя історії і Конституції СРСР.
   Справедливості ради слід сказати, що загальна базова підготовка тодішньої школи була незрівнянно краща, ніж зараз з потугами на входження в т. з. Болонський процес. Вчителі з таким фантастичним кругозором могли вирости лише в умовах міста з феноменальною культурою і мовною спадщиною, яким було Гуляйполе – Малий Відень, як його називали до революції і громадянської війни. З його театром «Колізеєм», знищеним в 20-х роках більшовиками. По підручнику української мови Бика Костянтина Кіндратовича вчилася Україна, зокрема професор Київського державного університету ім. Т. Шевченка, доктор філологічних наук Карпенко Олексій Іванович. Він тепло згадував свого вчителя.
   Школа жила повноцінним життям. Працювали спортивні секції, гуртки художньої самодіяльності, зокрема, шаховий, в якому Іван грав з своїм першим партнером Володею Чуприною, а пізніше з однокласником, майбутнім конструктором військової техніки Владиславом Пергатом. З першого по десятий клас змагався в навчанні з Павлом Забавою, який після закінчення Дніпропетровського інституту інженерів залізничного транспорту став одним із керівників Козятинського відділення Південно-Західної залізниці.
   Після закінчення СШ № 1 майже всі вступали до вузів Дніпропетровська і Запоріжжя. Іван до останнього прагнув вступити до Двінського орденів Суворова і Кутузова Червонопрапорного радіотехнічного авіаційного училища імені Верховної Ради РРФСР. Після того як не був зарахований через перелом ключиці, став перед вибором, куди податись.
   Мамин брат Василь Трохимович Литвиненко порадив:
   – Знаєш що, Ваня, твій дід Трохим був ливарником на заводі Кригера Я. Я. Тобі на роду написано йти по стопах діда. Подавай документи до Сталінського індустріального інституту.
   Заграла фамільна гордість. Більше не розмірковував. Позаду залишилася мрія, пов’язана з авіацією. Вже будучи професором, академіком став членом спеціалізованої ради по присудженню вчених ступенів кандидата і доктора наук в галузі літакобудування при Київському НДІ авіаційної технології.
   Іван згадує, як влітку 1955 року пішки йшов на станцію. Тоді не було регулярного автобусного сполучення. Було це під вечір. Назустріч по профільній дорозі неслась бричка, запряжена кіньми. А в ній – хлопці-однолітки вигукували йому прощальні вітання.

ХХVIII

   Зростали онуки бранців волі, які відстоювали свій край впродовж нападів численних ворогів. В пам’яті залишилось з дитинства: «Німці пішли на Сталіно…, чути кононаду з боку Сталіно…, Червона армія наступає з боку Сталіно».
   Не думав Іван, що з цим містом, з Донбасом будуть зв’язані найкращі, найдіяльніші роки його юності. Коли підросли, стали зустрічати хлопчаки на Гуляйпільському базарі шахтарів, що у вихідні дні приїжджали на ярмарок.
   Років в 15 стали більш діяльними, не відмовлялись від будь-якої роботи. На їхньому кутку проживав гуртовщик Іван Корман. Набрав він бригаду підлітків. Це була можливість пізнання світу. Пролягли їхні шляхи Таврійськими степами, в Донбас, Ростов-на-Дону, Ромни на Сумщині.
   Влітку 1954 року молодіжна бригада погнала на випас велику череду корів в напрямі Златополя. 30 червня був спекотний день. В небі жодної хмаринки. Раптом тварини занепокоїлись. Стадо збилось докупи. Птахи співати перестали. Землю окутала пітьма. Пішов дощ. Хлопцям стало страшно. Про сонячне затемнення вони знали з підручників. Проте зовсім інша справа зустріти таємниче явище в прадавньому степу. З усіх боків охопила вічність. Поряд покинуте кладовище з скрижалями і таємничими написами незнайомою мовою. В Златополі до війни існував єдиний в СРСР єврейський автономний район. Був колгосп. Тепер колишніх мешканців не було. Тих, хто не встиг евакуюватись, знищили фашисти. Навколо стояла гнітюча тиша.
   Стало поступово розвиднятися. Місячна тінь зійшла з небесного світила. Степ ожив в сонячних променях. Радісно
защебетали птахи. В Божественній красі засяяли Зільберталь – Срібна долина і Блюменталь – Долина квітів. Це ж якою прекрасною повинна бути чужа земля, щоб такі назви дали їй німецькі колоністи.
   Невдовзі степняки відчули промисловий пульс Донбасу. Вразили величні терикони і копри з червоними зірками.
   – Дядю, що означають ці зірки, – поцікавились хлопці.
   – Це означає, що шахта перевиконує план видобутку вугілля.
   Потяг стрімко мчить Донецьким краєм. Тішать око шахтарські селища з біленькими хатами, що потопають у вишневих садочках.
Дзвоном металу віддають назви станцій: Краматорськ, Іловайськ, Дебальцеве. Красний Луч уявляється чимось на зразок сяючої дороги в казку. На його околиці біля невеликого ставка на вигорілій від спекотного сонця траві лежала зграйка підлітків.
   – Хлопці, земля гуде, – вигукнув раптом Толя. Всі припали до землі, вслухаючись у дивні звуки, що доносились звідкілясь знизу.
   – Може це відлуння землетрусу, – мовив Василь.
   Земля була тепла, напоєна знайомими пахощами полину. З її надр доносився рівномірний гул.
   – Хлопці, та це ж гуде шахта, – здогадався Іван.
   Мов зачаровані вслухалися хлопці в дивні звуки. Неподалік знаходилась шахта імені «Известий» – газети, що видавалась в Москві.
   Тоді Іванові і на думку не спало, що вже через шість років тут проляжуть шляхи його юності. В обкомі комсомолу познайомиться з Володею Севрюковим, батько якого працював на цій шахті, з Альошею Бурцевим – секретарем комсомольської організації. А над копром, як і раніше, сяятиме червона зірка.
   Далі шляхи пролягли в Ростов-на-Дону. Тут вперше побачили оспіваний в піснях і романсах тихий Дон. Ніде більше не доводилось бачити такого розмаїття риби різних видів. Багато розвелося її в Азовському морі за роки війни.
   Вперше діти степів побачили ліс над Сулою під Ромнами Сумської області. Дерев’яні зруби хат, таємничі хащі, від яких віяло чимось загадковим, будили в уяві сиву давнину. Як тільки випустили корів із вагонів, вони кинулись до заплави. Хлопці також зайшли по коліна у воду і поряд з тваринами пили чисту, як сльоза, воду. З тих пір минуло 60 років. Такої розкоші як попити води із ріки тепер ніхто й дозволити собі не може.
   Безмежною, різнобарвною, оповитою красою поставала Україна перед юними мандрівниками. Безкраї степи і лани Таврії, солов’їні гаї Донецької Швейцарії, чисті ріки Подніпров’я, дрімучі ліси Сіверщини викликали захоплення юних сердець.
   Як же разюче змінилося довкілля впродовж наступних десятиліть. Мабуть не даремно пов’язували волхви, жерці, шамани з давніх-давен природні явища з долею людей, держав і народів. За рік до повного сонячного затемнення помер «батько народів» Й. В. Сталін.
 

ХХІХ

   Луганський тепловозобудівний завод потопав в зелені і квітах. З трьох сторін його охоплювала срібною підковою Лугань. Щодня трьома мостами через прохідні десятки тисяч людей спішили до печей і верстатів.
   Привітно зустрів Івана фасоно-сталеливарний цех, який заховався в глибині заводу. Дивно, довелося навіть запитати, де він може знаходитись, коли вперше попрямував на роботу.
   – Йди, йди, скоро побачиш, – з усмішкою говорили робітники, які рухались назустріч після зміни.
   Нарешті стали помітні сліди цього найбільш екологічно шкідливого виробництва: запах горілої землі, пилюка на деревах і кущах, гуркіт металу.
   Коли піднявся на мартенівський майданчик, побачив: назустріч біжить і привітно усміхається кремезний чоловік.
– Ваня, ми чекаємо на тебе, – потискуючи руку сказав він.
   Познайомилися. Це був Ілля Зіновійович Буклан. П’ять років тому він закінчив металургійний факультет Донецького індустріального інституту. Працює старшим майстром. Від начальника цеху Вальдамірова подзвонили і повідомили: до них направляють молодого спеціаліста.
   Мартенівською ділянкою керував схожий на цигана, суворий на вигляд Жихор Володимир Васильович, небагатослівний, економний навіть в рухах. Вирішив одразу – направити новачка майстром на розливочну дільницю.
   Наступного ранку познайомився з бригадиром Віктором Письмаком. Років тридцяти, кароокий брюнет з веселими іскорками в очах зустрів стримано. Познайомив з членами бригади. Вже по тому, як вони готували «канаву» з піддонами для прийому чергової плавки зрозумів: тут відпрацьований кожен рух, без зайвих слів.
   Як великий добрий звір гуде сталеливарний цех. Палахкотить полум’я в печах, потяги з залізною рудою, металобрухтом, доломітом заходять в шихтовий прогон. Інші вивозять стальні зливки, і так безперервно. Дзвенять мостові крани, подаючи ковші під печі, готові видати чергову плавку.
   Технологічний процес без, здавалося, будь-якої команди всіх шикує в один ланцюг, по якому суцільним потоком рухається сталь. Досвідченій людині можна з закритими очима вловити будь-який дисонанс в роботі восьмисот чоловік…
   Минув місяць. Молодий спеціаліст відчув себе потрібним в колективі. Восени у складі делегації стальцеху виїхав до Алчевського металургійного заводу з метою обміну досвідом. Це було дуже корисно для представників «малої» металургії, щоб запозичити досвід «великої» металургії.
   Після зустрічі з сталеварами побачив однокурсника, який ломом збивав скрап – бризки сталі, які прикипіли до рейок. Спустився до нього з мартенівської площадки вниз.
   – Обережно, ти ж рейки поперебиваєш, – пожартував.
   Той зашарівся. Незручно було виглядати за старшого «куди пошлють». До Алчевська повернувся з Одеси однокашник Владислав. Його не прийняли в Бюро механізації металургійних процесів, хоч і замовляли спеціаліста. Працював в технікумі.
   В металургійному виробництві немає дрібниць. Часом трапляються екстремальні ситуації з незалежних від безпосередніх виконавців причин. Так трапилось і цього разу в нічній зміні. Здавалось, все йшло гаразд. Слідкував, як бригада закінчувала підготовку останнього піддону для прийому плавки. Раптом зникло світло. Вентилятори, які подають в печі повітря і газ, насоси, що качають воду для охолодження конструкцій, зупинились. Завмерли крани. Цех огорнула пітьма.
   Кинувся на мартенівську площадку. У відблисках печей знайшов старшого майстра зміни Василя Солтуса.
   – Добре якщо в водонапірній башті є недоторканий запас води. А якщо з вини якогось недотепи воду не закачали      – тоді катастрофа. Печі згорять. А в тебе, – звернувся до Івана, – розливочна ділянка готова до прийому плавки?
   – Так, саме закінчили.
   – Добре, дзвоню диспетчеру.
   Недоторканий запас води пішов. Але його вистачить хвилин на п’ятнадцять.
   Із Щастя повідомили, що з ладу вийшов генератор. Тим часом метал в печах холонув. Через нетривалий час запас води вичерпається і цех, який простояв від часів заводчика Гартмана, згорить. З’явився директор заводу Сорока П. А., головний інженер Найш М. Н. Проте нічого вдіяти не могли. Енергопостачання заводу було задіяне з одного джерела. Це розуміли на Щастинській ГЕС. Вже коли надія була майже втрачена, в цеху загорілось світло. Цех ожив. Запрацювали насоси, вентилятори, попливли крани.

* * *

   Коли прийшов на завод, над алеєю, якою рухався багатотисячний колектив на роботу і з роботи, висів транспарант: «Дамо три тепловозокомплекти за добу». Та коли цей рубіж було подолано, досягнутого виявилося мало.
  Слід зауважити, що переважну кількість працівників становили молоді тепловозобудівники. Мабуть неспроста молодь цікавили актуальні проблеми життя. Все частіше в молодіжному середовищі поставало питання ролі особи і колективу в суспільному житті. Так і виникла в завкомі комсомолу ідея провести в Палаці культури заводу диспут «Колектив починається з тебе». Вести його доручили Івану.
   Того вечора в один із вихідних глядацький зал був переповнений. Всі з нетерпінням очікували розмову про сучасника подій, які хвилювали тогочасне суспільство і кожну молоду людину. Та це й не дивно – відчувалось віяння так званої «відлиги» шестидесятих років.
   Щоб зацікавити зал, Іван розпочав з того, що розповів про своє входження в робочий колектив сталеплавильного відділення. Адже кожен переживав хвилюючі хвилини, коли перетинав прохідну заводу. Що рухає багатотисячним колективом, який злагоджено крокує мостами через Луганку на чергову зміну?
   Чи доводилось вам бачити це видовище? Хтось іде заклопотаний, хтось – замріяний, а дехто похмурий. В цілому людський потік наче пливе Галактикою, яка відбивається у воді, і бачить себе або відкривачем далеких світів, космонавтом, який долає простори Всесвіту, або підкорювачем морських просторів. А когось так придавили повсякденні будні, що він не бачить цієї небесної краси, понуро бреде на роботу як на відбувальщину.
   – Вразила мене стихія, де сусідствують лід і пломінь. Хто здолає стихію? Яке співвідношення у цій борні між особистістю і колективом? – звернувся ведучий до залу. Адже в решті-решт саме людина вирішує долю виробництва, долю країни.
   Бачить, зал захвилювався. Значить прийшли сюди не байдужі люди. Першим на сцену піднімається і займає місце поряд Іваном бригадир цеху холодної штамповки Микола Діденко.
   – Колектив, по-моєму, розпочинається з принципу: «Всі за одного, один за всіх». Це означає, що члени колективу повинні разом ділити радощі і прикрощі, разом долати труднощі, прагнути до однієї мети, турбуватися один про одного.
   Будемо відверті – не завжди у нас так буває. Якщо товариш оступився, це, звичайно, помічають далеко не відразу. І лише коли справа доходить до серйозного проступку, у всіх відкриваються очі. Так трапилося з колишнім членом нашої бригади Єремеєвим. Його затримали на прохідній: намагався щось винести.
На товариському суді вирішили виключити його із складу бригади на три місяці. Це на якийсь час послужило уроком для нього. Повернувся в колектив. Проте незабаром звільнився. Чули, що він став пиячити.

                            На сцені Іван Бик (праворуч) – ведучий диспуту «Колектив починається з тебе», Луганськ,                     Жовтневий палац культури, 5 лютого 1964 року

   Тепер ми уважніше ставимося один до одного і в усьому виступаємо як дружний колектив. Позначилось це і на трудових успіхах.
   Слюсаря електровозного цеху Василя Пушка мабуть схвилював випадок з Єремеєвим та його подальша доля. Він розповів про те, як одного разу комсомольця, який працює в їхньому цеху, міліція затримала з ножем. Справу передали до суду. Товариші по роботі взяли його на поруки. Хлопець зрозумів, яку відповідальність взяли на себе товариші. Зараз він не лише хороший робітник, але й вожатий у школі. Діти ним задоволені.
   Не втримався Василь і розповів про прикрий випадок, який трапився з бригадою комуністичної праці Щербаня з їхнього цеху. Багато говорили про неї і… перехвалили. Члени бригади перестали цікавитись громадським життям, стали байдужими один до одного, до справи. Коли їх запитували, чому, відповідали: «Нас перехвалили, ми й були такими».
   – Як подолати подібну байдужість, вплинути на людину, яка не дорожить громадською думкою, – звернувся до залу секретар комсомольської організації цеху хімічного устаткування Віктор Костиря. – І взагалі, чи в змозі колектив вплинути на людину, яка не дорожить громадською думкою? Що робити з такими комсомольцями?
   – А як ти сам думаєш? – запитує Віктора хтось із залу, куди він адресує свої запитання.
   – На мою думку до кожної людини потрібен індивідуальний підхід. Якщо на одну впливають сильні заходи, з іншою достатньо поговорити по душах, а долею третьої слід зайнятись глибше, не відбуватись лише одними нотаціями.
   Працював, наприклад, на нашій дільниці один неповнолітній хлопчина. Неладне щось з ним коїлось: часто прогулював, на роботі лінувався. «Мабуть попав під поганий вплив. Сирота ж, виховувався в дитбудинку. Ти сходив би до нього», - порадив мені механік цеху. Я пішов. Застав нашого малого в компанії таких же хлопчаків, ще школярів… за грою в карти. Не буду розповідати про розмову, яка відбулася в мене з цими «друзями». Але доводи, мабуть, виявились переконливими.
   Я розповів їм про себе. Адже два роки тому таким же непутящим був і я, як і вони. Коли б не товариші із сусідньої бригади, міг би докотитись до найгіршого. Звісно, я не міг допустити, щоб такою слизькою дорогою пішов і цей хлопчина. Адже допомога завжди більш дієва, коли вона своєчасна. Другого дня він сказав мені, що не буде робити поганого, і свого слова дотримав. Зараз він служить в армії.
   – Згоден, все сказане товаришами – вірне, – втрутився в розмову слюсар Володимир Зінов’єв. – Але роль колективу не закінчується на підприємстві. Тим паче, не повинна вона обмежуватись лише походами в кіно, на футбол.
   Світогляд нашого сучасника набагато ширший, багатогранніший.  Чому, подивившись кінофільм, ми ніколи не обговорюємо його, зібравшись в невимушеній обстановці. Тоді ми зможемо із знанням справи дати бій скептикам, які бачать лише погане. На жаль, у нас цього немає, продовжував Володя. І хоч в комсомольській організації налічується 271 чоловік, колективу по суті немає. Ми рідко збираємося. Може нам ні про що говорити, спорити? Неправда. Ось хоча б одна із тем: розмова про сучасну поезію. Зібратись би, запросити на зустріч когось із поетів-земляків, влаштувати читання, обговорення почутого, прочитаного. Адже поезія впливає на формування світогляду молодої людини.
   Не забув Володя про заводський, нещодавно створений музей. Адже в ньому багато експонатів, цікавих документів від часів Гартмана, німецького капіталіста, який заснував паровозобудівний завод.
Лише нещодавно стало відомо, що це за металеві таблиці, які розмежували завод на три зони. Виявляється, як тільки німці захопили Луганськ на заводі з’явилися нащадки Гартмана. Сталеплавильний, чавуноливарний, прокатний цехи і цех кольорового литва продали стальному королю Круппу. ТЕЦ придбав Герінг. За собою залишили механічні і тепловозозборочний цехи. Про це дізнався директор музею Жданов від делегації з Німецької Демократичної Республіки, яка нещодавно відвідала завод.
   Попросила слова копіювальниця з відділу головного механіка Мила Лук’янцева. Говорячи про тих, хто збився на хибний шлях, вона сказала:
  – Мова йде не про ворів-рецидивістів, не про злочинців, місце яким за тюремними гратами. А ось що робити з п’яницями, дрібними хуліганами, порушниками трудової дисципліни?
   Дівчина розповідає про один випадок, який трапився в прокатному цеху. В колективі звернули увагу на двох парубків, які недобросовісно ставились до роботи, прогулювали. Ними навіть міліція одного разу цікавилась. В решті-решт питання стало ребром: виганяти, чи перевиховувати? Вирішили взятись за них всім колективом. І домоглися свого, над хлопцями наче хтось пошептав.
   – По-моєму, неправильно поступили в цеху холодної штамповки, легко відпустили свого товариша з роботи. А якщо на новому місці його знову виженуть? Адже за межі суспільства його нікуди не дінеш. Як на мене, розмови про неможливість перевиховання відбуваються із-за байдужості, небажання предметно взятись за справу.
   – Це вірно, – погоджується механік експериментального
цеху Юрій Бистрюков. Байдужість – наш запеклий ворог. Згадаймо, як Бруно Ясенський писав: «Не бійтеся ворогів своїх: найбільше, що вони можуть зробити, це вбити. Не бійтеся друзів своїх – найбільше, що вони можуть зробити, це зрадити. Бійтесь байдужих: в них поєднується зрада і вбивство». Байдужість – це те, що заважає нам бути справжніми людьми.
   Хвилюючою була розповідь слюсаря кузовного цеху Анатолія Разіна. Хлопець, який працює в їхньому цеху, наробив багато прикрих вчинків у своєму юному житті. Одні скоїв через невігластво, інші – із-за дурості. Немало цьому сприяла байдужість людей, що його оточували.
   – Добре, що ми своєчасно звернули увагу на хлопця. Залучили його до навчання в вечірній школі. Разом готувались до занять, і він відчув тягу до знань. Краще пішли справи на роботі, він підвищив свій кваліфікаційний розряд. Але й колектив, на думку Анатолія, не завжди буває достатньо сильним. Інколи і він буває заражений байдужістю, груповим егоїзмом, які відштовхують слабших, виштовхують їх із свого «успішного» середовища. Так було з Петром, який сім місяців ходив в учнях токаря і вже опустив руки, не сподіваючись на краще.
   – Є така категорія людей, які вміють говорити красиві слова, але не вміють або не хочуть підтвердити їх справами. Послухаєш таку людину, – говорить майстер тепловозомеханічного цеху Валентина Радченко, – і думаєш: «До чого ж розумник!» Це коли не знаєш про його ділові якості. А коли таким чином поступають твої товариші, стає соромно за них. Взяти хоча б перший проліт нашого цеху. В основному тут – молодь, комсомольці. Здавалося, що тут має бути згуртований, дружний колектив.  Насправді цього немає. Чому? Та тому, що кожен окремо, здавалось би, і грамотний, і говорити красиво може – хоч ікону з нього пиши. А коли торкнешся справи, громадської роботи – всі розбігаються врізнобіч. Запитаєш: «чому» і почуєш у відповідь: «А навіщо ти мене чіпаєш? Моя справа – сторона».
   В цьому обивательському ставленні до справи нерідко винні і громадські організації, секретарі комсомольських організацій, працівники завкому і райкому комсомолу. Побувайте на наших комсомольських зборах і ви переконаєтесь, яка нудьга панує на них. Не дивно, що комсомольці тікають від таких зборів. Керівні товариші приходять в первинні організації лише інспектувати їх. Рідко почуєш, щоб хтось із них прийшов запросто, розтривожив молоді серця, розпалив іскру творчої наснаги та ініціативи.
   Дивиться Іван в зал і бачить: ще кілька рук тягнеться з бажанням висловитись про наболіле. Виступи товаришів зачепили присутніх за живе.
   На сцену піднявся слюсар збирального цеху Євген Григоренко. Розповів, як одного разу на будівництві нового тепловоза члени комсомольської групи трубної дільниці перш за все запитали: «А що ми з цього будемо мати?» Не дивлячись на те, що їхню роботу повністю оплатили, вони ще довго канючили: «А премія буде?»

Іван Бик вручив кубок «Золотого Бика» переможцеві
турніру «Парламентська партія» Віктору Мусіяці. Грудень 1999 року

Президент Федерації шахів України Іван Бик, президент Російської шахової федерації Андрій Селіванов (праворуч), міжнародний гройсмейстер, кіноактор Еугеніо Торре (Філіппіни). Після закінчення Всесвітньої шахової Олімпіади. Стамбул, 9 листопада 2000 року

Андрій Селіванов, Іван Бик під час матчу Верховна Рада України – Державна Дума Росії. Київ, 20 грудня 2000 року.

Віктор Корчной, Іван Бик, Олександр Лук’янченко
на прес-конференції. Донецьк, жовтень 1998 року.

Засідання президентської ради Федерації шахів України. Краматорськ, 7 квітня 2001 року

На прийомі у Верховнії Раді України. Зліва направо: Олександр Барабаш, Іван Плющ, Іван Бик, Руслан Пономарьов.
24 серпня 2001 року

В посольстві України. Зліва направо: Віктор Кривошеєв – мер Краматорська, Веніамін Амітан – 1-й віце-президент АТ “Данко”, Євген Єлецький – віце-президент Російської шахової Федерації, Анатолій Ермак – віце-президент Федерації шахів України, Іван Бик – президент Федерації шахів України, Марія Булатова – голова Держкомспорту України, Василь Іванчук – віце-чемпіон світу з шахів, Микола Білоблоцький – Надзвичайний і Поважний Посол України в Російській Федерації, Руслан Пономарьов –
чемпіон світу ФІДЕ з шахів. 26.01.2002 р., Москва

Зліва направо: Анатолій Єрмак, Олександр Притула, Василь Нечепа, крайній справа Іван Бик. 25.01. 2002 р., Москва, готель «Метрополь»

Збірна команда України – чемпіон світу з шахів. Зліва направо: Руслан Пономарьов, Вадим Малахатько,
Олег Романишин, В’ячеслав Ейнгорн, Іван Бик,
Василь Іванчук, Володимир Баклан. 20.10.2001 р., Єреван.

Радяться молоді інженери.
Зліва направо: Борис Яковенко, Олександр Щуров, Іван Бик, Микола Герасимов. Луганськ, 1 квітня 1963 року

   Вже коли, нарешті, молодь висловилась, слово попросив колишній луганбудівець Микола Іванович Безпечний.
   – Я не згоден, що колектив – це група людей, об’єднаних спільною метою. Адже одну мету може переслідувати і група озброєних бандитів, і секта, і т.п. На мою думку, колектив, це спільність людей, об’єднаних суспільно значимою метою.
   Микола Іванович пригадав дні своєї молодості.
   – Нас, комсомольців, було мало. Проте це не лякало нас, не робило безпомічними. Коли потрібно було організувати суботник на будівництві, ми пішли містом з закликом до всіх робітників, лікарів, учителів допомогти луганбудівцям. Ми піднесено змальовували перед ними захоплюючу картину нашого майбутнього заводу. Це виявилося найкращою агітацією. На суботник прийшло 700 чоловік.
   Молодь уважно слухала виступ старшого товариша. В очах юнаків і дівчат захоплення минулим і водночас заздрість: гарний, бурхливий час дістався нашим дідам і батькам.
   Диспут закінчено. Резонанс від нього пішов по цехах, гуртожитках, молодих сім’ях. Виявилося, що і для сучасників відкривається широке поле діяльності.
   Луганські локомотиви стали відомі далеко за межами України, зокрема в Угорщині, в Німецькій Демократичній Республіці (НДР), в Індії. Йшла підготовка до випуску експортного тепловоза М-62. Завод випускав устаткування для нафтопроводу «Дружба» тощо.
   В пошуках нового народжувались цікаві ініціативи щодо модернізації виробництва, освоєння нових матеріалів і технологій. Іванові подобалось працювати з нововведеннями як в серійному виробництві, так і у випуску спецпродукції, зокрема плаваючих амфібій для армії. Вдосконалені тягові зубчасті колеса з високомарганцовистої сталі ще й зараз працюють на оборону України.
   Разом з групою молодих інженерів, до якої ввійшли Борис Яковенко, Олександр Щуров, Микола Герасимов з метою вдосконалення інноваційної роботи побували на заводі гірничого устаткування імені Пархоменка. Робота по впровадженню нововведень ставала в той час все актуальнішою, зокрема в такій галузі, як ливарне виробництво. З’ясувалося, що технологічні для машинної формовки деталі виготовляються ручним способом. Звісно, з зарубіжними аналогами це не йшло ні в яке порівняння.
   Не могли похвалитись і тепловозобудівники. Відповідальні деталі для гідропередач відливались з алюмінію в земляні форми, внаслідок чого в них виникали раковини і тепловози виходили з ладу прямо на перегонах. Вражені були конструктори, коли ознайомилися з стальними турбінними і насосними колесами, відлитими в НДР під тиском в металеві форми. Якість і стійкість таких деталей була незрівнянно вища.
   Напередодні ХХІІ з’їзду КПРС швидкими темпами велись роботи по створенню вітчизняного тепловоза з гідропередачею ТГ-106. Його передача виграє порівняно з механічною, оскільки плавно регулює набір потужності. Це досягається завдяки тому, що в гідропередачу, яка з’єднує генератор з дизельним двигуном, накачується мастило. Регулюючи тиск між насосним і турбінним колесом,машиніст регулює, таким чином, швидкість локомотива. Подібна технологія запобігає екстремальним ситуаціям, поліпшує безпеку руху.
   Разом з колегою Федором Шеховцовим Іван розробляв технологію відливки турбінних і насосних коліс, а згодом і впроваджував її в цеху кольорового литва. Йшло багато браку, який виявлявся під час обробки литих деталей на токарному верстаті.
   Нарешті перший екземпляр тепловоза побудовано. «Подарунок » з’їздові був готовий. Але ризик доставити його в Москву власним ходом брати ніхто не хотів. Звичайний серійний роботяга тепловоз ТЕ-3 притяг «подарунок» до Москви. Делегати з’їзду в захваті від нового локомотива піднімались в кабіну машиніста. Не витерпів і Микита Сергійович Хрущов. Нікому не спало на думку попросити машиніста хоча б зрушити машину
з місця. Натерпілися згодом тепловозобудівники. На завод посипалися рекламації. Частіш за все гідропередачі виходили з ладу прямо під час руху. Через скриті раковини в алюмінієвому литві насосні і турбінні колеса були ледь-ледь розбалансовані. Але цього було досить, щоб при великих обертах вони йшли в рознос, тобто розлітались на шматки. Тоді й пригодився досвід тепловозобудівників НДР.
   Іван разом з Ігорем Спірягіним із відділу головного конструктора по локомотивобудуванню прискіпливо вивчав конструкцію гідропередачі закупленого в НДР тепловоза. Відповідальні вузли були ретельно відпрацьовані, місця з’єднань запресовані в гарячому стані, що на той час було останнім криком моди в машинобудуванні.
   Тепер справа була за майстрами, які повинні були виготовити металеві моделі для відливки насосного і турбінного коліс гідропередачі під тиском. Начальником модельного цеху був досвідчений майстер Іван Іванович Гусаров. Про нього на заводі ходили легенди. Не було такого замовлення, якого він не міг виконати. Дехто інколи зловживав його покладістю. Молоді ж інженери попадали в курйозні ситуації. Приходить, скажімо, молодий технолог або конструктор і наполягає – зробіть модель негайно, кров з носу, як кажуть.
   – Немає вільних майстрів, всі зайняті виконанням відповідальних замовлень, – говорить Іван Іванович. Та відвідувач наполягає на своєму. Ніякі доводи на нього не діють.
   – До виконання вашого замовлення зможемо приступити лише завтра, по обіді, – ввічливо переконує начальник цеху, намагаючись не образити молодого інженера.
   В цей час до кабінету Івана Івановича зайшов один із майстрів.
Почувши їхню розмову, хитро усміхнувся. Бо знав, чим вона може скінчитися.
   Молодий інженер продовжував наполягати, не реагуючи на будь-які доводи. Тоді Іван Іванович повільно відкрив шухляду свого столу і дістав якийсь предмет. Відшліфований до блиску, він сяяв наче срібний. Коли відвідувач вгледів дивну річ, його наче вітром здуло. «Що за предмет діяв так безвідмовно на настирливих відвідувачів?», дивувались усі, хто почув дивну історію. Жоден не здогадався.
   Зізвонившись з начальником модельного цеху, Іван з Ігорем в умовлений час прийшли з кресленнями деталей гідроприводу. Іван Іванович за роки роботи поєднав в собі досвід конструктора і технолога, так що хлопці швидко знайшли з ним спільну мову. Розрахунки мали бути філігранними, щоб металева модель матриці і пуансона співпадали ідеально. Адже механічній обробці вона не підлягає. Враховувалось все: марка металу, його усадка тощо. Всі троє відчували свою відповідальність за наслідки роботи. В решті-решт, коли модель-моделі була готова, робота перемістилась в фасоно-сталеливарний цех.

* * *

   У січні 1993 року з’ясувалось, що Калузький завод транспортного машинобудування затримує поставку картерів для гідропередач і керівництво заводу просило допомоги. Іван був тоді позаштатним секретарем Жовтневого райкому комсомолу. Негайно виїхав до Москви, а звідти до Калуги. Вперше побачив голубі сніги Росії. Стояли великі морози. Сотні людей каталися на ковзанах по льоду замерзлої Оки.
   Завітав до першого секретаря Калузького обкому ВЛКСМ. Розповів, що через затримку з боку калужан зривається будівництво нового тепловоза з гідропередачею ТГ-106. Той пообіцяв посприяти. Керівництво заводу, завком комсомолу, комсомольсько-молодіжна бригада, з якою Іван зустрівся, з розумінням поставилися до вирішення проблеми.
   Поки через Москву повернувся назад, продукція автотранспортам була доставлена в Луганськ. Проїздом побував на Красній площі, в Мавзолеї Леніна-Сталіна, людей, які потрясли світ. Якби не вони, можливо Російська імперія не зазнала б краху, а її народи – величезних жертв.
   Новітній тепловоз з гідропередачею був побудований.
  Під час роботи на заводі багато уваги приділяв вивченню внутрішньої і міжнародної політики, виступав з лекціями на суспільно-політичні теми перед трудящими. Зразу після інституту закінчив філософський факультет вечірнього університету марксизму-ленінізму при Луганському міськкомі партії. Велике враження справили доктори філософських наук, професори Жданов Д. О., Кас’ян Т. П. Вони знайомили слухачів з історією філософії, філософськими школами, були прихильниками критико-аналітичного сприйняття дійсності.
Знаковим у житті став Ленінград.
   Початок 60-х років був динамічним. Розвалювалась колоніальна
система. Розгорілась Карибська криза, в розв’язанні якої видатну роль зіграли секретар ЦК КПРС М. С. Хрущов і президент США Джон Кеннеді, вбитий в Далласі в листопаді 1963 року.
   Невдовзі після цього Івана на пропозицію парткому направили у відрядження до Ленінграда на семінар лекторів-міжнародників. Поїздом виїхав до Москви, а звідти «Стрілою» в місто на Неві. В готелі «Ленінградський» зустрів колегу з Луганського верстатобудівного (патронного) заводу Моісеєнка М. І. Того ж вечора туди приїхав ансамбль «Берізка». Такого сузір’я російських красунь не доводилось бачити.
   Ленінградський будинок політосвіти був центром політичних новин з усього світу. Там можна було користуватись багатою фонотекою, познайомитись з капітанами далекого плавання, послухати лекції провідних політичних оглядачів.
   Зразу опинилися у центрі політичних новин. Слухали лекції про міжнародну політику США на Близькому Сході, про партію БААС, про боротьбу курдів Іраку за самовизначення. Особливо жваво, не для преси, розповідалось в кулуарах, як доставлялись радянські ядерні ракети на Кубу. Тоді це був «непотопаючий авіаносець» СРСР.
 … Пливе в Атлантиці радянський теплохід «Комсомолець», завантажений пшеницею. В трюмах міжконтинентальні ракети з ядерними боєголовками. На горизонті з’являються американські сторожові кораблі з метою затримати теплохід і провести огляд вантажу.
   – Як діяти, – запитує капітан теплохода Москву? – Американські кораблі знаходяться на відстані п’яти миль.
   – Слідуйте своїм курсом.
   Через деякий час капітан знову зв’язується з Москвою.
   – Відстань між суднами три милі.
   – Слідуйте своїм курсом, – була незмінною відповідь.
   Коли відстань між теплоходом і американськими есмінцями скоротилась до двох морських миль, океанська безодня розверзлась і радянський підводний човен елегантно виринув на поверхню. Американські кораблі уповільнили хід і повернули вбік.
   З висоти Ісакіївського собору оглядали панораму Ленінграда, відвідали Ермітаж, побували під стінами Царськосільського ліцею, в якому навчався Пушкін О. С.
   Вдруге побував Іван у Ленінграді у січні 1971 року. В університеті ім. Жданова відбувся попередній захист його кандидатської дисертації.
   Зустрівся з своїм добрим другом професором Гетьманом А.А. – творцем відомої наукової школи. Він винайшов
і застосував високоміцний чавун в літакобудуванні. Відкриття в галузі матеріалознавства поставило його ім’я в ряд видатних вчених, які здобули славу вітчизняній науці.
   Анатолій Антонович познайомив Івана з секретарем Василеостровського райкому КПРС Петровим В. М. – відомим вченим-наукознавцем. Разом з Володимиром Михайловичем відвідали Ленінградський технологічний інститут. Познайомилися з актуальними напрямами наукових досліджень. Ректор з гордістю показував лабораторії, в яких проводив досліди творець Періодичної таблиці хімічних елементів Менделєєв Д. І., показав актову залу і стіл, за яким він читав лекції.

Читати далі