***                                                                         

                                                                                                                                                                               О Руськая земле, уже
                                                                                                                                                                               за шеломянем єси!

                                                                                                                                                                                      Слово о полку Ігоревім

   В липні 1942 року на карту було поставлене саме існування СРСР. Німецькі дивізії стрімко рухалися в бік Сталінграда. 24 липня 1-а танкова армія контратакувала німців, які намагалися оточити війська 62-ї армії, що стримувала німців у великій заплаві Дону.
   Переправу охороняв саперний взвод, в якому знаходився Сергій. Наказ вимагав підірвати переправу в крайньому разі, лише при безпосередній загрозі захоплення її німцями.
   Саме в ці дні 28 липня 1942 року з’явився наказ №227 Верховного Головнокомандуючого Радянської Армії Сталіна Й.В. Ним передбачалось створення в межах фронту від одного до трьох штрафних батальйонів для командирів-боягузів, від п’яти до десяти штрафних рот в межах армії для рядових і загороджувальних загонів (3-5 на армію) .Останні були зобов’язані в разі стихійної втечі з фронту військових частин розстрілювати на місці панікерів, дизертирів і провокаторів.
   Такий загороджувальний загін під командуванням капітана зайняв позицію неподалік від переправи. Дивляться, з заходу степом мчить легковий автомобіль.
   – Стій! Ваші документи!
   Тут один з кількома ромбами, що засвідчують в ньому військового в ранзі підполковника, зверхньо кричить на капітана:
   – Ти хто такий, що смієш нас затримувати. Я командир батальйону, старший тебе за званням!
   Командир загороджувального загону незворушний:
   – Вийти з машини!
   Троє з лайкою виходять.
   – Де ваша частина? – запитує капітан.
   Затримані плутаються, потім хапаються за зброю, погрожуючи командирові загону. Та бійці швидко роззброюють їх. З’ясовується, вони покинули свою частину і під надуманим приводом втікають в тил.
   – Згідно з наказом №227 від 28 липня 1942 року Верховного Головнокомандуючого ви як дезертири підлягаєте розстрілу на місці, – оголошує капітан.
   Лунає команда. Звучить автоматна черга. Все скінчено.
   Сонце хилиться до заходу. Навкруги валяється покинуте майно, амуніція, шинелі з ромбами, плащпалатки. Молоденький лейтенант, який нещодавно закінчив офіцерські курси і тепер командував взводом, начепив на себе навхрест дві офіцерські планшетки.
   – Навіщо вони тобі? Подумай, що далі робитимемо, коли підірвемо переправу, – говорять бійці.
   Над обрієм з’явилося марево, яке поступово заступило сонце. Небо на заході потемніло, згодом над степом здійнялася курява. Було таке враження, неначе суне незліченна орда. Танки і мотопіхота рухались до Дону. В станиці завили собаки.
   Зволікати було ніколи. Остання пошарпана в боях частина перейшла на лівий берег. Переправа злетіла в повітря. Лейтенант чомусь вирішив піти в станицю.
   – Узнаю, де знаходяться німці.
   – Хіба не видно, вони ось-ось вийдуть до Дону, – переконували його бійці. Проте марно. Домовились, що якийсь час зачекають його. Розбилися на групи по 2-3 чоловіки, щоб легше було форсувати ріку.
   Зовсім стемніло. Всі сховалися в заростях очерету і верболозу під крутим берегом. Лейтенант не повернувся. Було чути, що зліва і справа німці вийшли до Дону. Танки утюжили землю вздовж берега, щоб не дати змоги будь-кому з тих, що попали в оточення, вийти до своїх.
   Сергій з Федором, уродженцем Воронежа, знайшли дошку-сороковку, прив’язали до неї гвинтівки, формену одежу
і чоботи. Прислухалися, поблизу німців не чути. Штовхнули дошку на воду, вхопились за неї і почали вільною рукою кожен гребти до протилежного берега. Ніч була темна, як завжди буває на півдні о цій порі. Лише зорі світили, і друзям здавалося, що вони пливуть зоряною Галактикою, яка наче в дзеркалі відбивалася у воді.
   З завмиранням серця слухав Ваня батькову розповідь про цю хвилюючу подію. Син знав, що батько-степовик не вмів плавати.
   До середини ріки все йшло добре. Гребли так, щоб вода навіть не хлюпала. Та раптом з правого берега в небо злетіла ракета.
Зашипіла, а потім розірвалась. Стало видно, неначе вдень. Зацокотів німецький кулемет. Сергій з Федором шарпнулись вбік, інстинктивно намагаючись ухилитись від небезпеки.
   Син не зводив з батька очей, затамувавши подих. Це була кульмінація події.
   Тільки тепер збагнули, що навколо них в воду віялом плюхались кулі. Дрібні крапельки води окропляли друзів. Таке «хрещення» влаштував їм німецький кулеметник. Чи то він був невправний, чи то недосвідчений, але самовпевнений, що пройшов виучку в гітлерюгенді, – кулі не зачіпали їх. Коли нова ракета освітила все навкруги, що аж в очах потемніло, знову хотіли ухилитись, хоч це була марна справа. Цієї миті дошка перекинулась, і одежа попливла за водою.
   Ще раніше примітили біля протилежного берега напівзатоплену баржу. З самого початку прагнули якомога швидше сховатись за нею. Тепер ракети злітали в небо одна за одною. Та вони вже оминули баржу. Навздогін кулеметник чесонув з кулемета по її борту. Проте друзі вже були в безпеці.
   Лише тепер збагнули, в якому безпорадненому становищі опинилися. Адже залишилися в одній натільній білизні. Єдина втіха – від німців їх відділяв повноводний Дон.
   Прожогом вискочили на берег. Угледіли неподалік хутір і кинулись до крайньої хати. Постукали у вікно. На стук вийшла козачка. Розгублені, привіталися. Вона все відразу зрозуміла. Перед нею були хлопці в натільній білизні з гвинтівками.
   – Бачу, ви з того берега. Нам під вечір було видно, як німецькі
танки з заходу сунули до Дону. Мій чоловік теж на війні. Зачекайте, я вам що-небудь з його одежі винесу.
   Молодиця допомогла їм так-сяк одягтися.
   – Мабуть, ви голодні, давно нічого не їли.
   – Та не до їжі було.
   Винесла їм хліба. Вони подякували їй і подалися на схід. За мету поставили наздогнати якусь військову частину. Сергій по карті знав, що до Сталінграда в цьому місці приблизно 80 кілометрів. Бігли, дозволяючи собі лише інколи йти, щоб відпочити.
   Розвиднялося. Відлуння боїв ще 25 липня доносилося з півночі з боку хутора Кам’янського і з півдня від хотора Лозовського. Єдине, на що можна було сподіватися, якщо німці навіть форсували Дон, це на те, що вони не встигли попереду зімкнути фланги і створити суцільний фронт.
   З власного досвіду Сергій знав, німецькі мотомеханізовані і бронетанкові війська дуже мобільні. На відміну від Червоної Армії їхня піхота пересувалась на бронемашинах, яких радянська промисловість не випускала. Перевага в швидкості маневру була головним козирем Вермахту.
   Ситуація змінилася лише з початком поставок по ленд-лізу із США. Було поставлено 401 400 автомобілів, що в 1.5 рази перевищило вітчизняне виробництво за період війни (9, 284). Вдалося позбавитись від кінної тяги в армії. Потужні «студебеккери» використовувались як тягачі, а також для транспортування піхоти. СРСР отримав із США, Великобританії і Канади 2 млн. 850,5 тис. коротких тонн авіаційного бензину і світлих бензинових фракцій або 57,8 % від радянського виробництва з серпня 1941 по вересень 1945 рр. (9, 288).
   Сергій став свідком безкарного панування в небі німецької авіації від П’ятихаток, де він прийняв перший бій, до великої заплави на Дону. Великі з’єднання німецької бомбардувальної авіації без прикриття винищувачів проносились над головою в бік Сталінграда. Нічого не змінилося з листопада 1941 року, коли німецька авіація бомбила місто. Тоді з метою деморалізації його мешканців з літаків скидали порожні бочки, які страшенно завивали.
   Розвиднялося. Друзі побачили неподалік колгоспну стайню і попрямували до неї. Назустріч вийшов старий козак. Привіталися.
   – Діду, німці поблизу є?
   – Немає. Проте південніше і північніше чути відлуння боїв. Обстановка може змінитися. Вдень вас буде видно в степу, як на долоні. Знаєте що, давайте я сховаю вас в коритах для коней. Зверху, на всяк випадок, притрушу соломою. – Він бачив, що хлопці ледь тримаються на ногах.
   Сказано – зроблено. Друзі заснули, мов побиті. Не зважали навіть на те, що по них бігали миші, шурхотіли соломою, шукали зерно. Скільки часу проспали – не знають. Аж ось чують, дід їх будить.
   – Хлопці, приніс вам поїсти. Тільки сидіть тихо. У нас німці не зупинялися, але один сидить тут, біля стайні і ремонтує мотоцикл.
   Поїли хліба з цибулею і стали чекати, коли стемніє. Нарешті зайшло сонце, старий знову прийшов.
   – Ну що, німців не видно. З Богом!
   Дав окраєць хліба, побажав удачі. То бігли, то йшли всю ніч. Вже почало світати. Ескадрильї німецьких бомбардувальників проносились над ними в бік Сталінграда. Зі сходу доносилась кононада. Надія вийти до своїх танула. Але вони все ще сподівались на диво.
   Раптом в ранковій імлі попереду почули гомін. Прямо на них німці гнали юрбу полонених.

* * *

                                                                                                                                                                               Луце ж би потяту бути,
                                                                                                                                                                               нєже полонену бути.
                                                                                                                                                                                      Слово о полку Ігоревім

   У друзів були гвинтівки, але набої потонули. Якби вийшли до своїх без зброї – розстріл на місці. Німець підскочив до Сергія, вхопив гвинтівку за ствол і вдарив об землю. Приклад розлетівся.
   – Jude? – визвірився есесівець, побачивши перед собою кароокого брюнета.
   – Ні, я українець, – мовив Сергій.
   Так знову обоє опинились в полоні зловісних подій. Конвой гнав полонених назад, до Дону. Німці заставили їх обнести ділянку на березі колючим дротом. Щось на зразок концтабору. Був кінець липня. Стояла страшна спека. Марили поранені. Дехто вже помер. Звісно, медичної допомоги німці не надавали. Єдине, що дозволялось – вгамувати спрагу.
   Навколо загорожі походжав вартовий з автоматом. Вже в перший день Сергій ледве не загинув, коли впустив саперну лопату в Дон. Тут же перед ним з’явився есесівець. Погрожуючи автоматом, він вимагав негайно дістати лопату. Сергій вдихнув на повні груди і пірнув. Проте до лопати не дістався. Охлялого від голоду, вода легко виштовхнула його на поверхню. В тому місці досить глибоко. Німець не на жарт розлютився.
   – Пристрелить і оком не моргне, – промайнуло в свідомості Сергія.
   Вдихнув і знову пірнув. Проте й друга спроба видалася невдалою. Розуміючи, що есесівець не жартує, з третьої відчайдушної спроби дістав лопату.
   Пекло сонце, в концтаборі стояв сморід. Стогнали поранені, марили хворі.
   – Слухай, друже, – звернувся Сергія до Федора. – Так ми тут загинемо. Треба тікати, поки ще є сили.
Той погодився. Вирішили тікати, коли стемніє. Тільки б нічого не завадило. Тут ледве не загубили справу, оскільки мали необережність ще когось завербувати в спільники.
   – Я згоден тікати разом з вами, – погодився високий чоловік у довгому до п’ят чорному пальті.
  Домовились: першим піде Сергій, за ним – Федір, а потім той третій, що назвався земляком із Запорізької області.
   На їхнє щастя ніч видалась темною. Поступово непомітно підповзли до огорожі, де дріт нависав над рівчаком. Ними помережаний весь степ у цих місцях. Сергій дочекався, поки силует вартового віддалився у протилежний бік, і поповз. Пролізши попід колючим дротом, побіг рівчаком, який дедалі глибшав, перетворившись у яр. Через кілька хвилин зупинився і присів, чекаючи друга.
   – Сергію, – почув Федорів шепіт. Він відізвався. Серця калатають. Чекають третього. Ось-ось він має бути. Ні, немає. Здається, достатньо чекали.
   – Здрейфів, – завжди говорив батько, – розповідаючи про цю напружену хвилину.
   Далі чекати було безглуздо. Побігли яром. В цей час із-за хмар виринув місяць. Біжать попід обривом. Вибігши в степ, попрямували в бік Сталінграда. Поки що їм везло, охорона концтабору не мала собак. То бігли, то йшли всю ніч. Коли почало сіріти, стали обережнішими. Вибирали яри, якими так багатий степ, що страждає від ерозії. Вдень причаїлися на дні неглибокого яру, порослого чагарником. Спрагу вгамували водою, яка ледь сочилася з невеличкого джерельця.
   Дивний рельєф в межиріччі Волги і Дону там, де вони підходять одне до одного на відстань близько 80-ти кілометрів. Улоговина між ними точно підтверджує перекази волхвів про те, що в ІІ-І тисячолітті до н.е. Волга (Ра-ріка) впадала в Чорне море (море Фасиське від назви порту), а не в Каспійське. Нижня течія Дону також була Ра-рікою (12, 93).
   Цією дорогою прямували двоє воїнів, щоб з’єднатись з побратимами. Хоч ніхто з них не був впевнений в тому, що їх чекає. Адже тоді ніколи й нікому було розбиратись, хто й звідки прийшов, де їхня військова частина і т.п. Та про це не думали. Над головами безперестанку летіли німецькі ескадрильї. Грім боїв долинав звідусіль. Вітер ганяв степом, наче сніг, срібну фольгу з шоколаду, обгортки з галетного печива, якими харчувались в поході німецькі солдати. Дивом друзі ще не наштовхнулись на ворогів.
   Як тільки згустились сутінки, зробили останній ривок у бік Сталінграда. Вночі було краще орієнтуватися, більш-менш судити про перебіг подій по сполохах зірниць і відлунню боїв. Судячи по всьому, їм залишалося подолати кілометрів 30. Видно було сполахи пожарищ над чудовим містом, яке запам’яталось Сергію в 1941 році своєю архітектурою і гарними вулицями.
   25 липня німецькі бронетанкові і моторизовані дивізії 6-ї армії групи армій «Б» північніше і 4-ї танкової армії групи армій «А» південніше форсували Дон, в той час як 62 армія до 27 липня стримувала наступ німців в районі Калача-на-Дону. Німці загрузли у великій заплаві Дону.
   Стратегія ОКВ полягала в тому, щоб перерізати Волгу в районі Сталінграда як центральну артерію поставки бакинської нафти для промисловості Уралу і Сибіру. Саме затримка німецького наступу на цьому напрямі дала змогу ГВК створити зовнішній обвод оборони Сталінграда. Ось чому до останньої миті утримувалась стратегічна переправа для відступаючої з боями 62-ї армії.
   Настав ранок. Хмари чорного диму над Волгою затьмарили сонце. Горіла нафта з розбомблених цистерн. Стало зрозуміло: зімкнулись фланги двох фронтів – радянського і німецького. Степом на схід в бік Сталінграда рухались німецькі танки, бронемашини, лунали бравурні марші. Узбіччям назустріч йшли біженці, які не встигли евакуюватись за Волгу, оточенці, що не змогли дістатись до своїх. Один чоловік у військовій гімнастерці без розпізнавальних знаків по виправці здогадався, що перед ним хлопці, яких спіткала така ж доля:
   – Повертайте назад, йдіть відкрито, не ховаючись. Фронтові частини біженців не чіпають, – порадив він. Стало зрозуміло – фронтова одіссея скінчилась. Вони опинились в тилу двох фронтів.
 

ХV 

   В евакогоспіталі Сергій познайомився з представниками різних народів. Був серед них і етнічний росіянин Кузьма.
Типовою була і доля його сім’ї. Народився на батьківщині письменника Олександра Купріна в Наровчатському районі Пензенської області. Його батько Петро до революції мав в Кадиківці водяний млин і вважався заможним селянином. Розповідав: сім’я була велика, працелюбна. Не лише менші, але й старші діти Кузьма, Лев, Тетяна вважали слово батька законом. Задавали тон в усіх громадських справах, чи то під час косовиці на заливних луках, чи ремонті доріг тощо. Працювали від зорі до зорі.
   Все пішло прахом в роки революції, а добила укладений стан життя громадянська війна. Не обійшли грізні бурі і старшого сина Кузьму. У сімнадцять років захопив його вихор громадянської війни. Дописав один рік, щоб взяли до Червоної Армії. Після розгрому Добровольчої армії Денікіна А. І. воював в армії Тухачевського М. М. проти махновців в околицях Гуляй-Поля. Так селянський хлопець, росіянин, був вкинутий у бійню проти українських хлопців. А зробили це Ульянов-Бланк, Бронштейн-Троцький, Ієшуа-Свердлов. 
   Після закінчення громадянської війни одружився Кузьма на ровесниці Олені. Народилися у них діти Іван, Тетяна і Марія. Саме тоді Сталін Й. В. вирішив ліквідувати куркульство як клас. До ворожого класу була зарахована і сім’я Петра. Відібрали у них більшовики будинок, водяний млин і, в чому стояли, виселили
в Мустаївський район Оренбурзької області. Важко було обживатися з трьома дітьми в Новосергіївці. На новому місці з’явилася на світ дочка Галя, а згодом найменша Ліда.
   Влітку 1941 року призвали Кузьму на нову, велику війну. Був сапером, по груди у крижаній воді наводив переправи. Тяжко поранений залишився без ока, попав в евакогоспіталь. Написав листа додому, одержав відповідь.
   «Живемо впроголодь. Добре, сусіди-татари допомагають. Порятунком стала конина, хоч ми до неї незвичні, – писала дружина. – Ваню направили на навчання до Оренбурзького авіаційного училища. Син твоєї сестри Тетяни – Георгій в повітряному бою над Москвою таранив німецький літак і посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Ще один твій племінник – Олександр Львович також став льотчиком».
   «Що з Наташею і сином в окупованому Гуляй-Полі, коли в Росії, в глибокому тилу люди голодують», – ночами думав Сергій. Він не знав, що дружина народила йому дочку.
   Був у госпіталі цікавий суб’єкт Берлін. Носив ліву руку на перев’язі, неначе куклу.
   – Мене вже не візьмуть на фронт? – допитувався у лікаря, улесливо зазираючи у вічі.
   – Палець заживе, і будете придатні до стройової служби, – суворо відповів той.
   – Самостріл, – говорили між собою важко поранені. – Обмотав палець ганчіркою і вистрілив. Щоб не видно було опіку. Як це не догледіли в польовому госпіталі? Інакше – трибунал і – кришка.
   Місто потопало у квітах. П’янив аромат вічнозелених дерев і кущів. Все здавалось якимось нереальним на фоні страждань, що їх пережили ті, що знаходились у госпіталі. Боліла рана, в нічному маренні Сергій кликав загиблих друзів. Прибігала медсестра, торкалася лоба, заспокоювала. Йому здавалось, що це Наташа сидить поряд з ним.
   З Криму в Сочі прибували транспорти з жінками, дітьми і пораненими. Але не всім щастило вирватись із пекла війни. Німці потопили великий теплоход «Ташкент», капітан якого з невідомих причин ризикнув вийти вдень у відкрите море.
  В Сочі на чужому горі вирішили поживитись мародери. Під час першої повітряної тривоги, коли мешканці сховались у підвалах і бомбосховищах, вони кинулись грабувати квартири, склади, магазини. Вже наступного дня військові патрулі розстрілювали їх на місці злочину за законами військового часу.
   Настала пізня осінь. Як тільки затяглась рана, Сергія з групою бійців, що одужали, направили в Сталінград на переформування. Німецька авіація великими з’єднаннями бомбила місто. З метою залякування і деморалізації населення німці скидали з літаків порожні металеві бочки. Падаючи, вони страшно завивали, наганяючи жах на людей.
   В перший же день Берлін пішов «мочити сухарі» у Волзі і зник.
  Саперний взвод, до якого було зараховано Сергія, направили на фронт, що утримував ще не окуповану частину Донбасу. Впродовж зими фронт стабілізувався. Червона Армія оговтувалась після нищівних поразок під Києвом, Вязьмою, Ленінградом. На танконебезпечних напрямах, зокрема проти Краматорського виступу, створювались
мінні поля. Навиками мінування доводилось оволодівати, як кажуть, на ходу. Не завжди допомагали навіть інструктажі досвідчених мінерів. Траплялося, що недосвідчені молоді бійці підривались при постановці мін, особливо натяжної дії, або протипіхотних, розрахованих на тиск. На очах у Сергія загинув молодий боєць.
   Фронти зарились в землю. З обох боків нагромаджувались резерви. Червона Армія ще утримувала Севастополь, Ростов-на-Дону, частину Сталінської і Ворошиловградську область. Потрібен був час для формування нових дивізій, їхнього оснащення, зміцнення оборони. 
   – Оговтається армія після втрати Білорусії, величезної частини України, Росії, і підемо їх визволяти, – ділився думками Сергій з своїм товаришем із Воронежа Федором.
   – Після великих втрат в людях і техніці потрібен час, – говорив товариш. – У них з’явилися танки, броню яких не пробивають наші сорокап’ятки.
   Лише один одному довіряли вони свої думки. Борони Боже почує політрук. Тоді не уникнути трибуналу. Проте сталося неочікуване. Кремлівський стратег сприйняв затишшя на фронтах за слабкість Німеччини. Вирішив, що Червона Армія вже зміцніла після нищівних поразок і втрат 1941 року і може йти в наступ від моря до моря.
   Цей прорахунок призвів до нової катастрофи. Виник новий «котел» під багатостраждальною Вязьмою. З останніх сил тримався Ленінградський фронт. Ударом танкової армії Манштейна із району Краматорська була оточена армія, яка ввійшла в Харків. В полон попало 240 тисяч червоноармійців. Загинув Керченський десант. На півострові в полон попало 150 тисяч чоловік (9,319). Було втрачено надію утримати Севастополь.
   Про те, що наші втратили Ростов-на-Дону в окупованому Гуляй-Полі Ваня почув з розмови мами і дядини Ганни. Весняна катастрофа 1942 року поставила під загрозу саме існування Радянського Союзу.
   Влітку 1942 року було втрачено Донбас. Німецькі армії вийшли на оперативний простір. Під загрозою опинився Сталінград і поставки бакинської нафти. Німецька альпійська дивізія «Едельвейс» встановила штандарт на Ельбрусі. З’явився 227-й наказ Сталіна «Ні кроку назад».
   Був кінець липня. Саперний взвод навів переправу через Дон. Стримуючи натиск ворога, з боями відступала 62-а армія. Ще одна пошарпана в боях частина перейшла на лівий берег в напрямі Сталінграда. Небо на заході поблекло, моторошна тиша охопила все довкола. Навіть птахи перестали співати. Взводом командував молоденький лейтенант, щойно випущений з училища. Начепив на себе навхрест дві польові сумки. Навколо валялось багато різного добра – шинелі з ромбами (погони було відмінено як спадщину царської армії), непотрібна амуніція, майно, покинуте біженцями.
   Перед переправою розташувався загороджувальний загін під командою капітана. 

ХVI

   З боями пройшов Сергій рідним краєм. Німці зробили відчайдушну спробу утриматись за рікою Молочна. Жорстокі бої точилися за місто Мелітополь, поблизу якого знаходиться Кам’яна Могила – величний пам’ятник арійських племен з бібліотекою протошумерської писемності. 
   В ніч на 22 жовтня 1943 року бій точився в центрі міста. З західного боку центральної вулиці закріпились німці. На протилежному боці – наші. Була місячна ніч. Якби не посвист куль, обстановка здавалась казковою. Поряд винний завод, чани з вином. Осінь позолотила листя дерев, було видно, як вдень. Рубікон, яким була вулиця, наскрізь прострілювався з обох боків.
   Випадкова куля вразила командира взводу. Його тіло бійці поклали на лавочку в саду. Здавалось, все відбувається як в кошмарному сні. З протилежного боку вулиці в сад вривається німецький танк, нівечить лавочку з тілом загиблого командира. Пляшкою з горючою сумішшю танк підпалили. Іронія долі: шалена куля в цьому нічному бою збила Сергію ніготь на мізинцеві правої руки. Біль був нестерпний, адже в пальцях знаходяться
сухожилля і нервові закінчення. 23 жовтня Мелітополь було звільнено. Німців відкинули на захід за ріку Тащенак.
   Шлях до Перекопу було відкрито. У жовтні внаслідок Запорізької операції війська 4-го Українського фронту вийшли до воріт Криму. ВГК сподівалось, що Червона Армія з ходу, на плечах відступаючих, ввірветься в Крим. Але цього не трапилось. Перекоп здавна був міцним горішком для всіх, хто його атакував. Великих втрат біля нього зазнала Червона Армія під командуванням Фрунзе М. В. в громадянську війну в боях з білою армією, яку очолював генерал-лейтенант Генерального штабу Росії Георгіївський кавалер Врангель П. М.
   Третього листопада 1943 року «за зволікання під час штурму Перекопу» був знятий з посади командир 4-го гвардійського кавалерійського корпусу генерал-лейтенант Кириченко М. Я. Саме під його командуванням корпус в ході Північно-Кавказької операції успішно форсував Дон і вийшов до ріки Міус. На Міус-фронті корпус з сильно укріпленою обороною німців вів важкі бої з 1 січня до 4 лютого 1943 року.
   Близько п’яти місяців пішло на те, щоб здолати неприступну твердиню. При цьому, як завжди, довелося кидати війська через Сиваш, усіяний кістками махновців і червоноармійців в роки громадянської війни. Можна лише здогадуватись, які ще більш важкі втрати понесла б Червона Армія, штурмуючи Перекоп з фронту без тривалої облоги. Наказ атакувати його на честь 26-ї річниці Великої жовтневої соціалістичної революції з точки зору військової доцільності суперечив здоровому глузду. Подібне було і під час форсування Дніпра з метою звільнення Києва, яке приурочили до 26-ї річниці революції всупереч військовій стратегії і тактиці.
   В цю ніч, 7 листопада 1943 року Сергій отримав наказ зайняти позицію з кулеметом безпосередньо напроти Турецького валу. Перед ним височіла грандіозна фортифікаційна споруда довжиною 11 км і висотою 8 метрів, збудована в період розквіту Кримського ханства (13, 124). Зліва вона впирається в Сиваш, а справа – в Чорне море. Внизу – рів глибиною близько десяти метрів і завширшки двадцять метрів. Перед ровом і на його дні – кілька рядів колючого дроту. Це була лише видима частина укріплень. З німецькою педантичністю Турецький вал був перетворений в неприступну цитадель з артилерією і кулеметними гніздами.
   Позаду знаходилась так звана Юшунська лінія укріплень, споруджена ще в роки громадянської війни.
Ніч була світла, зоряна. У відповідь на постріли зверху дав чергу, другу. Далі вирішив змінити позицію. Знав, що його місцезнаходження засікли. Проте позиція противника була вигіднішою.
   Наші траншеї було видно, як на долоні. 
  Пригнувшись, рушив вперед траншеєю. В цю мить зверху пролунав постріл. Снайпер вдало, зі знанням справи вибрав позицію: траєкторія пострілу пролягала вздовж траншеї, яка в цьому місці йшла перпендикулярно до Турецького валу. Стріляв він розривними кулями, хоч це було заборонено Женевською конвенцією. Куля пройшла по дотичній, ковзнувши по шинелі і розірвалась, вирвавши м’язи вздовж правої лопатки. Сергій впав, як підкошений. Річниця революції була окроплена кров’ю солдата.
   В медсанбаті дивувались, як він залишився живий від такої підступної кулі, що розірвалась на злеті. Тепер можна навіть порівняти цей випадок з дією кулі зі зміщеним центром для американської гвинтівки М-76, яка міняє траєкторію, зустрічаючи перепону. Щось подібне відбулося і з Сергієм. Вірогідно також, що снайпер не врахував його зустрічного руху під час зміни позиції. Та, напевно, він вніс жертву в свій актив.
   Відправили Сергія на лікування до госпіталю в Чапаєвку, що знаходиться в двадцяти кілометрах південніше Гуляйполя поблизу станції Пологи – крупного залізничного вузла.                                                                                                    Тепер він перебував неподалік від дому. Часом впадав у забуття. Крізь марення чулися паровозні гудки, і йому здавалося, що він їде додому. Прокидався, спочатку не міг збагнути, де знаходиться. Бачив навколо себе білизну палати, чув стогін поранених. Особливо тяжко було вночі. В нічних кошмарах поставали картини боїв з якимись страхітливими потворами, які чавили живих людей, а з неба ввижався хижий оскал жахливого залізного чудовиська. Враз здригнулася земля – прокинувся. Важко було збагнути, сон це, чи реальність. Німецькі літаки бомбили ешелони, що йшли з Донбасу. Як з’ясувалось, одна з бомб розірвалась неподалік госпіталю. В небі точились повітряні бої.

***

                                                                                                                                                              Не хилися, явороньку,
                                                                                                                                                              ще ти зелененький;
                                                                                                                                                              Не журися, козаченьку,
                                                                                                                                                              ще ти молоденький.
                                                                                                                                                                               Українська народна пісня

   Стояла суха пізня осінь, зігріта лагідним сонцем, як буває о цій порі в степах Приазов’я. Госпітальний сад палав багрянцем. Вже міг рухатись і подумки був з матір’ю, дружиною і дітьми, яких любив і пам’ятав навіть у найбільш важкі хвилини.
   Не зважаючи на молодість, він вже бачив і пройшов стільки, що багатьом і не снилося. Хіба що відомо з книг або кінофільмів. Наташа закохалася в Сергія, коли йому було 18 років. Згадував, як поміж ними одного разу виникло непорозуміння і він демонстративно попрямував додому. А вона, навіть подумки не допускаючи, що може втратити його, щира й наївна в своїй любові, бігла П’ятихатками за ним і благала: «Серьожка, візьми мене заміж». Не ховаючись від дітей, вони обоє після війни сміялись, згадуючи свою молодість.
   Коли поправився, написав листа додому. Рана розміром з долоню то затягувалась, то відкривалась. Нарешті лікар дозволив виходити з палати. Вдивлявся на північ, де рідний дім і де його сім’я.
   Так було й цього разу. Замріявся. Цієї миті із-за палаючого багрянцем куща шипшини вибігла Наташа і кинулась йому на груди. Від несподіванки і слабості через втрату крові поточився і ледве не впав. Сльози радості, любові і жалю водночас лились з її очей. Він цілував їх і гладив її волосся загрубілою від гвинтівки рукою. Перше запитання до неї було про дітей. Синові було шість років, дочці – два.
   Коли більш-менш поправився, дозволили навідатись додому в Гуляйполе. Пішки йшов степом, щоб побачити дітей. Щодня ходив на перев’язку і до воєнкомату відмічатись. Рана ще не затяглась. Наташа ридала, заглядаючи в неї, і бачила, як під час дихання колишеться пліва, що закриває легеню. Проте швондери-зайди, які з’явились в Гуляйполі, знущались над солдатом. Він і його побратими розповідали про випадки, коли навіть самострілів або з незначними ранами за хабарі звільняли від стройової служби. Але не таких як він, що мав дві страшні рани. Причина – місце народження – Гуляйполе. В воєнкоматах часто відсиджувались «тилові криси», як їх називали солдати, ті, що не нюхали пороху. Вже не міг сидіти на коні з гвинтівкою за спиною. Затвор боляче бив по рані. Часто в медкомісіях сиділи справжні кати, казнокради й хабарники, що відправили на той світ багатьох людей. Така ж участь випала і на долю його товариша Білая М. Я. Ваня, який дружив з його сином Віктором, любив слухати, як вони удвох ділились спогадами про війну.
   – Дядьку Миколо, що це за гулі у вас на тілі і на руках? – цікавився хлопець.
   – А це наслідки форсування Сиваша. Ми йшли вбрід від Строганівки до Литовського півострова по горло в холодній воді.
   – І що, тонули солдати?
   – Тонули. На тому місці ставили вішки. Нас попереджали, щоб ніхто не кричав, коли тонутиме. Тих, хто потоне, обіцяли потім дістати.
   Миколу Яковича теж не комісували, хоч він страшно страждав від болю. Зате приспівуючи жив на їхньому кутку «самостріл» Саліхвон, як його презирливо звали на кутку. Така була доля двох друзів-ветеранів. А скільки ж їх було всього.

* * *

   Отже, невдовзі Сергій знову повернувся до своєї частини. Командир взводу Савельєв привітно зустрів його, зрадів.
   – Вніс було тебе в список до нагородження, та ніхто не міг сказати, чи ти лишився живим. Довелося викреслити.
   Солдат-ветеран двох війн лише посміхнувся. Він знав головне – ціну життю і нагородам, якими нині торгують христопродавці, ярижники, шахраї різних мастей.
   Йшла весна 1944 року. Потрібно було долати Турецький вал. Довелося штурмувати тим же шляхом, яким йшли в бій червоноармійці у 1920 році. Укріплення піддавались неодноразовому артилерійському обстрілу. Наступ вівся з боку Преображенки. Після подолання дротяних загороджень наступаючі пішли в обхід ровом у фланг з боку Перекопської затоки. Одночасно долали Сиваш з боку Строганівки.
   Його ширина в цьому місці близько десяти кілометрів. Ударами з фронту і з флангів 8-го квітня було взято місто Армянськ. Червона Армія вийшла на простори степової частини Криму і оволоділа містом Сімферополь. Внаслідок наступальної операції зі сходу 11 квітня німці були вибиті з Керчі. 9 травня 1944 року радянські війська звільнили Севастополь. Кримська страда скінчилась. Серед визволителів були і три товариші, які виросли на Спортивній: Сергій Бик, Микола Білай і Григорій Плаксін, які брали Перекоп і звільняли Севастополь.
   Після звільнення Криму корпус був завантажений в ешелони і направлений на 1-й Білоруський фронт. Буяв розкішний місяць червень. Незвично почувались в лісисто-болотистій місцевості ті, хто виріс на степових просторах. Проте це був рідний дім для білоруських партизанів. Сергій розумів, що характер боїв тут буде відрізнятись від боїв на рівнинних просторах Таврії.
   30 травня Сталін Й. В. затвердив представлений ВГК план операції «Багратіон» з пропозиціями командуючого фронтом генерала армії Рокосовського К. К. Розпочати її було вирішено 19-20 червня (10, 276).
   Головний удар було намічено нанести в напрямі на Бобруйськ, Слуцьк і далі на Барановичі. У зв’язку з труднощами постачання військ початок операції відклали на чотири дні. Проте вже 22-го червня батальйон, в якому знаходився Сергій, провів розвідку боєм, щоб визначити бойові порядки противника. Відбулось це вранці, коли легкий туман вкривав передній край. Атака була блискавичною. Коли досягли траншеї противника, спалахнув рукопашний бій. Німці не встигли оговтатись, як все було скінчено.
   Через два дні після артилерійської підготовки розпочалась фронтова операція. Тепер війська йшли вперед за подвійним валом артилерійського вогню.
   З’єднання 1-го Білоруського фронту, в тому числі кінно-механізована група генерала Плієва І. О. 29 червня захопили Бобруйськ.
   Далі стрімко просувались на захід. Був спекотний кінець червня. Взвод просувався центральною вулицею Слуцька – древнього білоруського міста, заснованого у 1116 році. Відстрілюючись, німці відступали за ріку Случ. Шалені кулі буденно свистіли довкола. Взвод біжить цепом. Дивляться, їх випереджає боєць із сусіднього взводу. В руках тримає сулію.
   – Дай ковток горло промочити, – гукнув хтось до нього.
   – Своїм хлопцям ледве дістав, – відповів той, не зупиняючись, і зник за поворотом.
   Просуваються далі. Дивляться, він лежить, схилившись у кювет, а поряд з ним – сулія, з якої стікають останні прозорі, як сльози, краплі самогону.
   Цю розповідь Ваня не раз чув. І завжди батько скрушно говорив:
   – Зупинись він на мить – залишився б живий.
         Вражала саме ця мить. Адже:
        Одна єдина мить, бувало,
        У швидкоплинному бою
        Життя бійцеві рятувала
        І залишався він в строю.
   Коли взвод досяг околиці і спустився в долину, німці розпочали контратаку. Сергій разом з товаришами біг і стріляв, спиняючись, з коліна. Німці, відступаючи, також стріляли. Звісно, не завжди стрільба була прицільною. Кулі свистіли з обох боків.
Солдати-ветерани завжди говорять в такому випадку про те, що найбільш гірко загинути від сліпої кулі.
   На протилежному березі з’явились німецькі танки і відкрили вогонь по наступаючих червоноармійцях. Атакуючі практично опинились в пастці. З правого берега лунали гарматні постріли. Снаряди рвались на східному березі ріки і в долині. Один снаряд вибухнув неподалік і Сергію наче вогнем обпекло ногу. Кинувся вбік, зопалу пробіг кілька метрів і стрибнув у воронку. Ледве стяг чобіт, наповнений кров’ю. Попробував перев’язати рану санітарним пакетом, але куди-там. Ступня була пробита осколком навиліт, і він вмить набух кров’ю. Розірвав гімнастерку і туго обмотав ступню.
   Щоб перенести такі тяжкі випробування, потрібна була неабияка сила волі, моральний і фізичний гарт. Працюючи змалку в полі, Сергій ріс здоровим і витривалим. Це рятувало на війні навіть, здавалось, у безнадійних ситуаціях.
   По стрілянині і вибухах зрозумів: атака захлинулась. Батальйон заліг. І мертві, і живі опинилися під шквальним вогнем. Західний берег нависав над долиною, позиція німців була домінуючою. Червоні підрозділи відкотилися на східний берег. Зрозумів, що залишився на нічийній території. На землю спустилась ніч. В цю мить, якби поглянути з небесної висі, поле бою нагадувало картину Верещагіна «Апофеоз війни». Стільки бійців батальйону загинуло, чи залишилися живі – ніхто не міг сказати. Час від часу ристалище війни освітлювали спалахи ракет.
   Біль, якого в першу мить згарячу не відчув, став нестерпним. Адже потрошені всі кісточки в підйомі. Від втрати крові паморочилася голова. Періодично здавалось, що летить в безодню, – втрачав свідомість.
   Раптом опівночі почув приглушений голос:
   – Товарищ капитан, товарищ капитан!..
   – Я рядовий, не капітан, перев’яжи рану.
   – Я ищу товарища капитана.
   – Витягни хоча б із воронки, я сам поповзу до своїх, – благав санітара.
   Проте той кинув солдата помирати. Важко передати, що пережив Сергій. Уривки з реального життя, фантасмагоричні видіння – все змішалось в якийсь калейдоскоп. Коли поверталась свідомість – реально розумів безпомічний стан і не мав ілюзій.
   В ранці тишу розірвав удар реактивних установок, любовно прозваних в народі «Катюшами». Снаряди з завиванням проносились над полем бою і розривались на західному березі ріки. Німців відкинули від Слуцька.
   Лише опівдні наступного дня Сергія підібрали санітари. На ношах принесли до польового госпіталю, що розміщався в сільській хаті. Було перше липня, стояла спека. Двома рядами лежали поранені – хто на ношах, хто на шинелі або просто на землі. Хтось марив, а хто вже помер. Стежку до госпіталю позначав кривавий слід.
   Сергій відчував – останні сили залишають його і довго він не протримається. Вже доба минула після поранення, нога синя. В цей час із хати вийшов санітар. Закривавлені по лікті руки підняті догори. Йдучи поміж шпалерами поранених, запитував:
   – Є в кого-небудь закурити?
   Ніхто до нього не відгукнуся. Коли наблизився до Сергія, той сказав:
   – Подивись в кишені у шинелі. Там повинен бути кисет з тютюном.
   Хлопець поліз до кишені і, дійсно, знайшов кисет. Зробив цигарку і жадібно затягнувся димом.
   – Послухай, – звернувся до санітара, – візьми мене на операційний стіл. Відчуваю, що довго не протягну.
   Оглянувши рану, хірург різко кинув своєму асистентові:
   – Гангрена. Будемо ампутувати.
   Сергій похолонув.
   – Благаю, залиште ногу. Як же я буду працювати, – продовжував умовляти.
   Нарешті хірург здався. Під місцевим наркозом почав оглядати рану. Вона кровоточила. Якийсь осколок дістав. Кісточки і сухожилля ступні роздроблені і пошматовані. Хірург попередив, що в разі погіршення ногу буде ампутовано. Весь свинець з рани видалити в польових умовах не вдалося. Він продовжував отруювати організм.
   Невдовзі Сергія терміново відправили в евакогоспіталь. Вже в поїзді узнав, що везуть до Омська. Потяг мчав лісами партизанської Білорусії, просторами Росії. Колеса стукотять на перегонах. У вагоні стогін поранених. Чи то сон, чи то марення. Картини, наче в кіно, змінюють одна одну. Ось батько садовить його на любимого коня Воронця, якого він так любив. А ось звіроподібні істоти тягнуть з двору його любимого коника, такого лагідного. Серьожа хапається за повід, не віддає. Раптом в затьмареній свідомості спливає заграва над Гуляйполем. Потім постає безкраїй степ, він з Андрієм і Тихоном верхи на конях дивляться вдалину. Над зачарованим краєвидом підіймається криваво-червона заграва.
   – Гряде війна, – мовив старший брат Андрій. Та ворог отримає сповна. Не панувати йому на нашій землі.
   Сергій прокинувся. Видіння зникло. Подумав: «Коли побачу я братів».
   Подумки перебирав у пам’яті минуле життя. Спливли спогади про службу в кадровій армії. П’ять років минуло з тих пір, як востаннє побачились вони з Ольгою.
   Як тільки до міста почали прибувати перші партії поранених, вона пішла працювати в госпіталь. З душевним трепетом зустрічала кожен ешелон з фронту. Сподівалась на диво. Чого тільки не передумала з часу їхнього останнього побачення.
   Мабуть зглянувся Всевишній над її сльозами, дослухався до її благань. Під час одного з чергувань зайшла до палати і ледве не опритомніла. На одному з ліжок побачила Сергія. Він лежав з закритими очима після виснажливої дороги, подолавши кілька тисяч кілометрів. Затаївши подих, вдивлялася в його змарніле обличчя. Мабуть, відчувши коливання повітря, він відкрив очі. Подумав, що це сон. Так коли Ольга схилилася над ним і її гарячі
сльози закапали йому на обличчя, зрозумів, що це дійсність.
   Тепер на зміну тривозі прийшла радість. Буденне життя Ольги наповнилося змістом, повсякденною турботою про того, хто став окрасою її юності. Тепер перед нею був обпалений порохом 29-річний ветеран двох війн. З першого дня невідступно слідкувала за перебігом лікування. Судячи по всьому, в рані ще залишався свинцевий осколок. Знову довелося пережити нову болючу операцію. Рана дуже кровоточила, і окрім нових страждань операція нічого не дала. Терпляче переносив всі процедури.
   Врятував від ампутації стрептоміцин, що надходив з Сполучених Штатів Америки. В самий розпал війни його культуру вдалося виділити із звичайного чорнозему. Згадував Сергій, як в дитинстві його однолітки, працюючи в полі, заліковували незначні подряпини, прикладаючи до них коржики з чорнозему, яким пахла свіжозорана рілля.
   Коли Японія розгромила військово-морську базу на Гавайях і США вступили в війну, в бюджетних установах, в тому числі в американських університетах, з метою економії розпочалося скорочення штатів. Один з інспекторів звернув увагу на чоловіка в брудному халаті, що порпався в чорноземі.
   – Чим займається ця людина? Негайно звільнити!
   Ректор університету заступився:
   – Це лаборант, біолог. Він отримує жалюгідну платню за свою роботу. Може щось і знайде.
   Інспектор полишив дивака в спокої. Це був іммігрант з України Зельман Ваксман.
   Згадував Сергій своє дитинство. Українські і єврейські діти разом бавились в свої нехитрі ігри, здіймали куряву з пилюки, ліпили коників з гуляйпільської грязюки, вдихали пахощі змоченого дощем чорнозему. Звісно, вони не замислювались, звідки той дивовижний запах, чому подряпини і порізи на ногах заживали, як кажуть, ніби на собаці.
   Мабуть запах землі, де поховані предки Ваксмана, навів його на роздуми, що не давали спокою і в 55 років від народження. Тривалі пошуки і намагання виділити культуру, яка надає чорнозему чудодійні властивості, увінчались успіхом. В розпал війни він винайшов стрептоміцин – чудодійний порошок, який врятував мільйони солдатів.
   Серед них був і Сергій. Почав рухатись на милицях. Стояла золота осінь, яка в Західному Сибіру настає раніше, ніж в Україні. Від запаху напоєних сонячним теплом кедрів паморочилась голова. Пригадав кінець 30-х років, коли був дужий і спритний, на повному скаку з карабіна влучав у ціль, рубав шаблею лозу і навіть змагався в «рубці» струмка води так, що не виникали бризки.
   Такої ж золотої осені йшли вони з Ольгою засинаючим містом і була вона гарна, як мрія. Сині очі переслідували його від Гайчура до Іртиша, і не було від них порятунку.
   Овіяний свіжістю золотої осені, поточився і ледве не впав. Присів на лавочку. Не вірилося, що десь в Європі, за тисячі кілометрів звідси, йде війна. Немов зі сну почув чиїсь кроки на парковій алеї.
   – Не можна одному ходити так далеко, – схилилась над ним Ольга і сіла поруч. – Про що ти думаєш, Серьожа?
   – Згадую, як вперше побачив тебе під час параду.
   – Всі ці роки я не забувала тебе, чекала вісточки.
   – Немає мені прощення, але не хотів тебе нічим обтяжувати.    Згадка про наші щасливі дні підтримувала мене в нетрях Фінляндії, в боях за Донбас, під Перекопом і в Білорусії.
   – Ми забули, що тобі потрібно йти на перев’язку.
   Сергій підвівся і пішов поруч з нею. Лагідне сонце обливало золотом її струнку постать, іскрилася в русявій зачісці.
   Найважче було вночі. Різні думки лізли в голову. Боліли рани, отримана на фінській війні під Виборгом і ті, що пошматували його тіло під Красноградом і Перекопом, під час визволення Слуцька. Війна для нього скінчилася.
   Під час наступного чергування Ольга зайшла до палати і побачила: його очі були відкриті, в них відбивалося місячне сяйво, що пробивалося крізь вікно.
   – Серьожа, тобі боляче?
   – Терпимо, – відповів він.
   В палаті було тихо. Вона присіла біля нього.
– Може температура є, – і вона доторкнулась до його лоба. – Ні, здається, температура нормальна. Скоро випишемо тебе.
   Сльози закапали з її очей.
   – Залишайся, – благально заглянула йому в очі.
Він зітхнув.
   – Я вирішив. Їду додому.
   Ольга впала йому на груди.

Читати далі