ХVII

  Опинившись в тилу двох фронтів, вирішили пробиратись в рідні краї: Сергій – в Гуляйполе, Федір – до Воронезьких лісів. Востаннє обнялись, і їхні шляхи назавжди розійшлися. Донський степ заполонили біженці, які також не встигли дістатися до Волги. В цивільній одежі не важко було загубитись у юрбі змучених голодом і спрагою людей. Фронтові частини вермахту не чіпали тих, хто відкрито йшов степом, не ховаючись. Понад 400 кілометрів довелося подолати Сергієві окупованою територією, обминати центри населених пунктів. Німці просувалися в основному залізницею і більш-менш позначеними на топографічних картах шляхами. Нарешті пішли знайомі місця, де ще малим хлопцем побував разом з батьком. Ось пройшов Велику Новосілку і спустився до річки Мокрі яли.
   – Здрастуйте, діду, – привітався з човнарем.
   – Здоров будь. Куди путь держиш?
   – До Гуляйполя.
   – Видно здалеку йдеш. Бач, як змарнів.
   – На шахті в Сталіно працював. А тепер її затоплено.
   – Ти мене не бійся. Який з тебе шахтар, коли мозоль лише на вказівному пальці правої руки. Мене звуть Панасом. А тебе?
   Бачить Сергій, дід лагідно посміхається у вуса. Назвав себе.
   – Сідай, Сергію, поряд, я саме збирався пообідать, – запросив той. Розстелив рушника, дістав окраєць хліба, шматок сала. – Пригощайся.
   Давно не вдихав юнак запашного хліба, він дихає теплою оселею, дитинством.
   – Німці як себе поводять? – запитав.
   – Армійським частинам не до нас. В райцентрі тиловий взвод, здебільшого з літніх німців. В наших відкритих степах вони почуваються безпечно. Видно, що деякі з колишніх колоністів, розмовляють по-нашому. Та все ж на ніч глядючи не раджу йти. Зараз наловимо рибки, зваримо юшку.
   «Таким і наш батько був. Добрий до людей, цінував працьовиті руки», – думав Сергій.
   Сонце котилося до горизонту. Тіні від верб подовшали.
   – Я тут рибу потрошку підгодовую, то зараз ми дещо спіймаємо. Гачки я сам роблю.
   Було тихо, риба клювала. Ніщо не нагадувало про те, що за півтисячі кілометрів зімкнулись два фронти.
   Мало-помалу розповів дідові Панасу про події на Дону, про спробу подолати заплаву між Доном і Волгою.
   Повечерявши, полягали в курені. Сергій заснув, як убитий.
   Вранці розбудив чийсь голос.
   – Панасе, перевези на той бік. – Це вигукнув літній чоловік з невеликим клунком за плечима.
   – Куди зібрався, Остапе?
   – Онукам гостинця в Гуляйполе несу, а то вони охляли там.
   – Бачиш, Серьожа, ось тобі й попутчик знайшовся. Удвох веселіше буде йти, та й підозри менше, якщо німців зустрінете. Скажете, батько з сином на заробітках були, йдете додому.
   Нашвидкуруч поснідали. Дід Панас дав Сергієві на дорогу окраєць хліба, пару цибулин, перевіз обох на лівий берег річки, потиснув руки.
   – З Богом!
   Сонце лежало на обрії, було свіжо. Жайворон уже піднявся в небо і виспівував свою одвічну мелодію. Степ, напоєний запахом різнотрав’я, п’янив душу.
   – Під вечір будемо в Темирівці, – мовив Остап. Там у мене є знайомі. У них і заночуємо. А завтра вранці вирушимо далі.
   Благополучно добрались до Темирівки. На другий день вирушили на Успенівку. Хата Григорія, з яким Остап був знайомий з громадянської війни, стояла на околиці. В селі було спокійно: староста – колишній одноосібник, лише для видимості гримав на односельців. Німцям не вірив, адже колгосп не розпустили. Оцінили німці винахід «вождя всіх народів» – так легше було грабувати, вивозити хліб до Німеччини.
   Товариш радо зустрів Остапа і його супутника. Почались спогади про минуле. Нарешті Григорій поцікавився, куди йдуть. Узнавши, що до Гуляйполя, спохмурнів. Уважно поглянув на Сергія, здогадався – не один він попав в оточення.
   – В Гуляйполі лютує однорукий М. Карнаух – із колоністів, колишній тимчасово виконуючий обов’язки директора
Хвалибогівської неповної середньої школи. Тепер він начальник жандармерії. Вивозить молодь в Німеччину. Його помічники, – ревні служителі рейху: поліцай на прізвисько «Салабай» і його батько. Думають, німці прийшли назавжди.
   Остап і Сергій задумались, як обійти пастку, що їм загрожує.
   – Якось воно буде, сказав Остап. Ранок вечора мудріший.
Д   о схід сонця були на ногах. Попрощались з господарем і подались на Яблукове. А звідти й до Гуляйполя рукою подати. Пішли знайомі місця, степ покато спускався в долину Гайчура. Місто лежало перед ними, як на долоні.
– Давай, Серьожа, повернемо вправо, Зарічною обійдемо центр міста і зайдемо з боку Варварівки, щоб не наткнутись на німців.
   – Так це ж ми вийдемо на мою рідну Спортивну.
   – А мої онуки живуть неподалік Вербівської школи, – мовив Остап.
   На розі Першотравневої і Спортивної вони розсталися. Щоб не натрапити на німців або поліцаїв, Сергій пішов городами мимо берестків, де в юності гуляв з хлопцями. На горі була Вербова, з якою «воювали» підлітками. Пройшов цегляний місток, а далі стежкою мимо Гурівського, Білаївського, Ведмедівського городів. Ось і заповітна стежина власного городу.
   Умився прозорою, як сльоза, свіжою водою біля струмка, що протікав балкою і попрямував нагору. На землю впали сутінки. Пройшов садком, тихо постукав у вікно.
   У вікні промайнула тінь. Наташа в слабому світлі місяця зразу впізнала – це він. Неймовірно, якесь шосте чуття підказало, що це саме так. Тихо відчинилися двері, і він обняв її за худенькі плечі. Їм обом не вірилось, що це дійсно відбувається наяву. Не підпалюючи лампу, розмовляли одними губами. Сергієві захотілося побачити дітей. Він чув, як дихають у ві сні п’ятирічний син і маленька донечка. Їй ще не виповнилося й року.
– Як же ти назвала нашу дочку?
– Катюша, це твоє любиме ім’я з пісні, яку ми співали перед війною.
   Він обняв дружину і поцілував.
  Всю ніч з голови не виходило, як діяти далі. Адже навкруги на сотні кілометрів були окупанти. Потрібно бути вкрай обережним. Логіка підказувала, що слід остерігатись окупаційних властей, а ще більше – їхніх прислужників.
   Наступного дня зустрівся з середнім братом Тихоном. Він був звільнений від мобілізації, до останнього займався поставками для Червоної Армії, евакуацією на схід сільгосптехніки, коней і великої рогатої худоби і не встиг відступити.
   Німці швидко потіснили Південно-Західний фронт. Гітлер поставив стратегічне завдання – влітку 1942 року оволодіти Україною, вийти до Волги в районі Сталінграда і захопити місто Баку з його нафтовими родовищами. Основні сили Вермахту рухались на Донбас двома стратегічними напрямами: один північніше Гуляйпільського району вздовж залізниці Дніпропетровськ-Синельникове-Красноармійськ; другий південніше через вузлові станції Запоріжжя-Пологи-Волноваха.
   В Гуляйполі знаходився комендантський взвод. Коли містом в бік Сталіно рухалися армійські частини, Сергій переховувався. Проте староста Антон Онопрієнко, який жив неподалік, знав, що він попав в оточення. Німий Іван Качан, з яким разом парубкували, працював в колгоспній кузні. Вони допомогли Сергієві влаштуватись
в колгоспну слюсарну майстерню. На перший погляд він був наче убезпечений. Проте ситуація могла в будь-яку мить змінитися. На другому кінці міста лютував начальник жандармерії Карнаух, батько й син-поліцай на прізвисько «Салабай».
   Інколи Антон одержував від німців завдання доставити воду полоненим в концтабір, який німці створили в Учительському інституті – триповерховому будинку по вулиці Леніна, оздобленому мозаїкою із зеленого бутилочного скла.
   Ризикуючи життям, адже можна було нарватись на зрадника, Сергій з Іваном одного разу врятували двох командирів. Це було наприкінці 1942 року. Непомітно передали їм армійські обмотки, заховані на тілі. Зв’язані, вони легко витримували людину. Була сніжна сувора зима. На вулиці хурделиця. Вартові в негоду ховалися в приміщенні. Прив’язавши обмотки у вікні третього поверху, полонені спустились на землю і дворами попрямували в бік західної околиці. Наступного дня німці та поліцай Салабай їх шукали, але не знайшли. Ваня почув про це, коли батько пошепки розповідав мамі. Трапилась ця подія під час завершення Сталінградської битви. Німці та їхні поплічники вже тремтіли.
   В січні 1943 року полонених погнали розчищати від снігових заметів залізничну колію в бік Поліг. Кільком полоненим під покровом завірюхи і темноти організували втечу. Їх переховували солдатки до приходу Червоної Армії під виглядом чоловіків або синів. З ними втік один поліцай.
   В пам’яті Вані добре запам’ятався «німий» Федір, який жив по сусідству у тітки Сані, у якої була маленька дочка Галя. Після визволення він пішов на фронт разом з іншими, хто опинився в оточенні.
   У другій хаті від мосту на західній околиці жив Михайло Чорнявський. Маленьким хлопчиком він бачив у слухове віконце на горищі як німці розстрілювали у протитанковому рові полонених червоноармійців, євреїв, циган. Зараз на тому місці, зліва від мосту на західній околиці стоїть пам’ятник жертвам фашизму.
   Коли містом проходили, прямуючи на схід, нові німецькі частини, зупиняючись на деякий час, доводилось переховуватись. Ще страшніше було, коли німці відступали. Тоді було особливо небезпечно. Подібне трапилося і у вересні 1943 року, коли разом з німцями через місто відступав калмицький кінний корпус. Ревли верблюди, яких люди вперше побачили в наших краях. З історії відомо, що подібне було сім століть тому, під час татаро-монгольського нашестя. І тепер калмики дерлися до хат, били прикладами у двері, шукаючи жінок. Ходили чутки, що вони втікають через те, що подарували Гітлеру білого, як сніг, коня, щоб він на ньому приймав парад перемоги у Москві.
   Нарешті основна маса відступаючих схлинула. З боку Сталіно все чутніше доносилась кононада. Надвечір в провулку за вигоном, де стояла Подолянська початкова школа № 1 з’явилась чорна легкова машина. Двоє німців в чорних мундирах із свастикою на рукавах вийшли з каністрами, щоб підпалити школу. Ваня разом з мамою, дядиною Ганною і сусідами спостерігав, як жінка на прізвище Руденко в розпачі вибігла із школи і почала
благати їх не палити школу. Вона жила при школі і була заодно і сторожкою, і прибиральницею. На диво, есесівці сіли в автомобіль, проїхали метрів 50 до перехрестя вулиць Спортивної, Красноармійської і Франка, облили вітряк бензином і він спалахнув, як смолоскип. Нажахані люди в німому розпачі спостерігали, не маючи змоги щось вдіяти. Есесівці сіли в машину і польовою дорогою через балку мимо Вербової і казенного ставка подались на станцію.
   Спустилась ніч, і тоді на заході до самого неба піднялася заграва. Горів елеватор, в якому знаходилась пшениця, що її окупанти не встигли вивезти до рейху. Добротна школа, побудована із червоної цегли, такої ж як млин-палац Шредера «Надія» в центрі Гуляйполя, ще понад 60 років пригортала до себе дітей війни. Аж поки її не зруйнували манкурти, що не пам’ятають родства. Це їхні предки знищили Свято-Троїцький собор на початку 30-х років в Центральному парку. Тепер на тому місці стоїть безглуздий пам’ятник «Комсомольцу» з кайлом, який довбає фундамент собору. Тож нічого й дивуватись, чому не може вилікувати занапащені душі нинішніх манкуртів лікарня, побудована з цегли знищеного собору. Що вже й говорити про Собор душі, за який так уболівав класик української літератури Олесь Гончар.
   В ніч з 14 на 15 вересня 1943 року невістки Наташа й Ганна з п’ятьма дітьми переховувалися в погребі. Найстаршому Вані було 6, Толику – чотири, Саші – три роки, сестрам Каті – два роки, Ліді – чотири місяці. Всю ніч було чути, як поряд з хатою строчив кулемет. Коли під ранок стрілянина вщухла, Ваня пішов на розвідку.
У дворі снували солдати з зірками на кашкетах. З’ясувалося, що біля хати стояв німецький мотоцикл з кулеметом. Від вібрації руль мотоцикла зробив у стіні глибоку вибоїну. Далі сліди вели вниз у балку. Молоденький червоноармієць дав Вані потриматись за гвинтівку. На розі вулиць Шевченка і Спортивної, там де зараз розміщена пожежна частина, стояла реактивна установка «Катюша». Вона вела вогонь по станції. В хаті дзвеніли шибки.
   Командири навчали новобранців стройової ходьби, прицільної стрільби, мішенню слугували двотаврові балки цегельного заводу, який знаходився на протилежному боці струмка.
   Чоловіків призовного віку, а також тих, хто опинився в оточенні на окупованій німцями території, мобілізували і кинули на передову. Для Сергія і його братів розпочався зворотний відлік війни. Попереду були бої за Токмак, Мелітополь і Крим.

ХVIII

                                                                                                                                                                                      На Аскольдовій могилі
                                                                                                                                                                                      Український цвіт!
                                                                                                                                                                                                          П. Г. Тичина
 

   Пізньої осені 1944-го року немов поранений птах мчав Сергій до батьківської оселі. Стукотіли колеса на перегонах. Ешелони з свіжими сибірськими дивізіями мчали на захід. Тьмяно блищали в темряві золоті погони. Для вісімнадцятирічних хлопців, одягнених в новеньку форму, 29-річний Сергій був ветераном, обпаленим війною. Промайнули Тюмень, Свердловськ, Горький. В Москві пересів на поїзд Москва-Бердянськ. Стоячи біля вікна, жадібно вдихав повітря рідних степів. Не міг забути, як в Чапліно жид-цирюльник обібрав його. Ось і станція Гуляй-Поле. Звідси у червні 1941-го року проводжали його в смертельну одіссею кохана Наташа з малим сином. Пройшло три з половиною роки, і світ перевернувся.
   Вихор Великої Вітчизняної війни пронісся над Гуляйполем двічі. Спочатку в східному напрямі п’ятого жовтня 1941 року і вдруге – в західному п’ятнадцятого вересня 1943 року. Та ще 600 днів і ночей палахкотіла заграва війни над Європою. Пам’ятним став день 9 травня 1945 року. Буяла весна, квітували сади. Тиша стояла над містом. Ваня йшов смарагдовим вигоном, вкритим м’якою травичкою. Враз вигук радості й якогось полегшення вибухнув
над містом. Неначе могутній велетень полегшено зітхнув, скинувши з плечей непомірну ношу. Здригнувся, а потім збагнув: трапилось щось значне. Серед загального захвату донеслось:
– Ура! Перемога! Мир!
Тільки тепер дійшло розуміння великої події, якої так довго чекали.
   709 днів і ночей знаходилось Гуляйполе під п’ятою німецько-фашистських окупантів. Радість перемоги була приправлена смутком для вдів і сиріт, для матерів, дідусів і бабусь, які втратили своїх рідних.
   Не повернулися з війни старші брати Сергія – Андрій і Тихін
   – загинули на фронті 18 жовтня 1943 року під селом Данилоіванівка Мелітопольського району Запорізької області від вибуху одного снаряда. Загинув найменший Наташин брат Микола в далекій холодній Норвегії. Інвалідом із німецького концтабору повернувся Павло – чоловік Наташиної сестри Ганни. Він розповідав про німецьких нелюдів, які кидали полоненим в багнюку буряки і вони гинули сотнями від голоду і хвороб. Так і помер він від туберкульозу в 1953 році. Залишилися без батьківської турботи троє дітей – Саша, Володя і Надя. Тепер онуки нелюдів збираються розставити вздовж кордонів України станції спостереження і ракетні комплекси системи ПРО (протиракетної оборони). Дурять українців, що ракети з Ірану в напрямі США пролітатимуть над Україною. Насправді траєкторія уявних ракет в їхній бік пролягає над Середземним морем. Звісно, якщо ракета нестиме потужний заряд, не говорячи вже про ядерний, то він вибухне над Україною і спопелить її.
   Після визволення міста небокрай світосприйняття розширив кінотеатр імені Червоної Армії. Хлопчаки ходили в кіно зграйкою. Мабуть, першими кінофільмами у їхньому житті були «Чапаев», «Я – черноморец», «Трактористы», «В 6 часов вечера после войны», далі «Два бойца», «Встреча на Эльбе», «Падение Берлина». Щоб заробити гроші на кіно, змалечку працювали. Виливали ховрашків, здавали хутро в «Заготсировину». За одну шкурку Мойсей Абрамович платив 20 копійок. Коли заробляли 1 руб., можна було йти в кіно. Ще сушили й здавали кісточки від абрикосів. Це було до тих пір, поки підростали.
   Менші разом із старшими хлопцями лазили зруйнованими будівлями. Багато будинків були підірвані. Найбільше вражало варварство щодо культурних закладів. Учительський інститут, який встиг дати лише один випуск у 1941 році, був перетворений в концтабір. А перед відступом німці підпалили його. Сиротливо звисали на понівечених трубах опалювальні батареї, перекриття були обрушені. Над колишньою окрасою міста зяяло небо.
   В руїни перетворили варвари майже всі будинки, збудовані в стилі «барокко», де тепер стоять кінотеатр «Космос», будинки вздовж вулиці ІІІ Інтернаціоналу, вулиці Шевченка. Важко було впізнати колись квітучий центр міста.
   Мабуть тому з таким захватом дивились пригодницький американський фільм «Тарзан». Він якось відволікав від зруйнованого німцями життя. Давка за квитками була неймовірна. Інколи найбільш винахідливі хлопці, серед них Ванін двоюрідний брат Вася Шкабарня, Володя Чуприна, з яким пізніше грав у шахи, старші – Петро Стовба, Василь Скосар, склеювали знайдені контрамарки. Звісно, тітка Гапка, яка стояла на контролі, знала про ці хитрощі, але робила вигляд, що нічого не помічає і впускала до кінотеатру. Юні глядачі були невибагливі. Коли не було вільних місць, сиділи прямо на дерев’яній підлозі під кінобудкою і насолоджувались кіновидовищем. Зараз, слухаючи пісню у виконанні Едуарда Хіля, переносишся у світ свого дитинства.
   І оживає в уяві повоєнне містечко з його славним минулим, з театром «Колізей», духовим оркестром у міському саду, чарівними годинами, проведеними в кінотеатрі ім. Червоної Армії.
Казковими мелодіями Віденського лісу віє звідусіль, куди кинеш погляд…
   А коли чари спадають, виринають інші картини буття, наповнені добром і прикрощами.
   Тяжко довелося батькам працювати на руїнах війни. Діти підростали, і як могли, допомагали їм. Потай від голови колгоспу Йоська, як його зневажливо називали дорослі і діти, збирали колоски. Він «на своїй бідарці, яку називали «бєдкою», запряженій вороним конем, ганявся за дітьми, бив їх батогом. Одного разу взяв двох братів у полон. Етапом, як есесівець, пригнав до контори й зачинив у кімнаті. Визволяти їх прибігли матері. Навіть окупанти не були такі жорстокі. Пам’ятає Іван, як один німець, старший від тих, що пройшли школу «Гітлерюгенду », розпитував маму про батька. Коли вона сказала, що чоловік на війні, він співчутливо похитав головою, погладив хлопчика по голівці і сказав, що у нього теж двоє дітей залишилося вдома (zwеi Kinder).
   Видно Бог з небес уважно спостерігав за Йоськом. Коли за вкрадені гроші будував хату, упав з даху, тільки квакнуло.
   Коли дітям виповнилося по 12-13 років, працювали в колгоспі. Під час канікул проріджували лісосмугу біля Сахнового ставка. Саме в тому місці, де південним своїм краєм він майже підходить до Польської посадки.
   – Хлопці, давайте сьогодні виконаємо по дві норми, – заохочував старший брат Василь.
   І вони старались. Адже це дозволяло більше заробити пшениці на трудодні, що означало значну допомогу сім’ї. Кожен за три місяці заробляв до 100 трудоднів. На трудодень в колгоспі отримували до одного кілограма пшениці, інколи ще зерно кукурудзи, насіння соняшника, буряки.
   Не забували й про дозвілля. Вирубували підходящі стовбури для стійок і поперечин футбольних воріт. Споруджували їх на вигоні біля Спортивної і в вихідні завзято грали в футбол.
   Сусідка бабуся Марина пошила Вані гарні спортивні труси з голубої матерії, з червоними лампасами. Він був нападаючим, капітаном команди, в якій грали навіть старші за нього хлопці. В команді були Вася Шкабарня, Володя Чуприна, Вася Яковенко, Коля Онопрієнко, Вітя Білай, Вася Сіріньок, Толя Крюков, Вітя Плаксін, Ваня Плющій з вулиць Спортивної і Шевченка.
   Романтикою були огорнуті вечори в найвіддаленішому «шостому полі», що знаходилось на захід від залізниці, зліва від станції. За ним розпочинався незвіданий світ.
   Спекотний день закінчився. На землю опустилася ніч. Всі сидять навколо багаття, у великому казані вже зварені кукурудзяні качани. Здається, нічого смачнішого на світі немає. Вони солодкі, мов мед. Хоч інколи жалкували, що немає солі. Старші хлопці розповідають бувальщини одна другої страшніші. Уявіть собі, що ви знаходитесь у степу одні, без дорослих. Кукурудза зо два метри заввишки. А з лісосмуги доноситься завивання вовків. Хіба хтось міг засумніватись в правдивості самих дивовижних пригод.
   Розповідав старший брат Василь:
   – Затримався якось наш сусід у полі. А працював він он там, – показує, – неподалік від скотомогильника.
   Дійсно, попробуй засумніватись у правдивості почутого. Адже дійсно, на захід від них на відстані пів кілометра темніє могила, поросла тереном. Там непролазні хащі, і навіть вдень нікому не спаде на думку до неї наблизитись.
   – Іде, і якось моторошно йому стало. Ніч видалась темною, ще звечора хмари вкрили небо. Лише зрідка вигляне і знов сховається місяць. Йде в напрямку залізниці, туди, де польова дорога перетинає її біля будинку обходчика. Здається, швидко йде, а ноги немов свинцем налиті.
   Оповідач на мить замовкає. Підкинув сухого бадилля в багаття. Всі ще ближче підсунулись до вогню і завмерли.
   – Коли раптом попереду помітив два зелені вогники, які перетнули дорогу. Зупинився й закляк. Вовк, промайнуло в голові. Через якусь мить ще пара вогників з’явилась попереду. Подумав:
   – Тікати! Але від них не втечеш!
   – Що ж він зробив, щоб врятуватись? – прошепотів хтось із хлопців.
   – Він згадав свого діда, який колись потрапив в подібну халепу. Правда, трапилось це взимку. Дід не розгубився.
   Згадав, як наказував його батько:
   – Потрібно правою рукою зняти шапку, вклонитись, і потім показати вовкам вліво і вправо, і сміливо йти вперед.
   – Що ж було далі? – майже беззвучно запитав хтось із хлопців.
   – Зрозумів, іншого виходу немає, і пішов вперед. В цей час місяць освітив польову дорогу. Два вовки непорушно стояли на дорозі й місячне світло зеленими вогниками відбивалося в їхніх очах. Коли до вовків залишалося кроків з десять, повільно зняв з голови шапку, вклонився і правою рукою зробив широкий жест вліво, а потім – вправо. Вовки, немов зачаровані, розійшлися один наліво, другий направо і стояли, не зводячи очей з людини.
   Пішов, не повертаючи голови й не оглядаючись. Тільки коли попереду замаячили вогні потяга, що наближався до переїзду з боку Поліг, повірив, що врятувався, – закінчив оповідач.
   Приголомшені й принишклі, всі полегшено зітхнули. Невдовзі почали куняти.
   – Спіть, – сказав Василь. – Ми з Володею будемо слідкувати за багаттям. Потім розбудимо вас двох, – показав на братів.
   На другий день бригадир третьої бригади Микола Бодня покликав Ваню і його тезку і загадав:
   – Сьогодні лягайте якомога раніше. Завтра вранці до схід сонця поїдете в хутір Зелений гай за водою. Візьмете буланих жеребців.
   Наступного дня, тремтячи від вранішньої свіжості, запрягли коней в бричку з великою бочкою і польовою дорогою вздовж залізниці поїхали в село. Навкруги тиша, ніде нікого. Переїхали залізничне полотно. Колодязь знаходився метрах в п’ятидесяти біля одного з дворів. Зупинилися. Ваня обмотав віжки навколо полудрабка. Став однією ногою на спицю заднього колеса, другою на полудрабок. Тезка набирає відром воду, а Ваня виливає її в бочку.
   Чують, від станції наближається потяг. Загелготіли й залопотіли крилами гуси. Вони спозаранку паслися неподалік переїзду.
   – Тезка, – звертається Ваня до товариша і жартома говорить,
   – пам’ятаєш, як гуси Рим врятували?
   Відповісти той не встиг, а Ваня відчув, як бричка викочується з-під нього. Інстинктивно відштовхнувся обома ногами і стрибнув на землю.
   В німому оціпенінні дивились як необ’їжджені молоді жеребці несамовито мчать безлюдною вулицею. Враз віз чіпляєтьБрат Івана – Бик Андрій Сергійович.
Дебрецен. Угорщина. 28 грудня 1968 року ся задньою віссю за стовбур могутньої акації. Бочка з гуркотом котиться через дорогу, задні колеса відлітають вбік. Потім те ж саме відбувається з передніми колесами. Все виглядало як в німому кіно. Коні зникли з поля зору. Хлопці приголомшені. Розуміють, якщо хтось трапиться на дорозі, біди не минути.
   …Йдуть слідами катастрофи. Головне, знайти коней. Пройшли метрів сто і справа в глибині двору побачили колгоспну стайню. Дивляться, назустріч конюший веде за вуздечки змилених коней.
   – Хлопці, – ваші коні?
   – Наші.
   – Прибігли прямо в конюшню. Беріть.
   Подякували і повели жеребців. Вони йшли смирні, немов приручені собаки. Як-небудь зібрали бричку, з’єднавши передню і задню пару коліс. Запрягли коней. Поклали порожню бочку. Воду, звісно, не набирали – бричка не витримає навантаження.
   Засмучені поверталися до польового стану. Сонце припікало. Тезка дорогою підбирав недопалки, витрушував з них залишки тютюну, зробив самокрутку і з досади закурив.
   – Бач, – вже без жартів сказав Ваня, – гуси Рим врятували,
а бричку згубили.
   Бригадир, вгледівши хлопців, все зрозумів. Жодного докору, лише співчуття промайнуло в його очах. Когось із дорослих відрядив за водою. Бричку того ж дня відремонтував в колгоспній майстерні Ванін батько.

Іван Бик, в/ч 39253-”А”, Азербайджанська РСР,
станція Насосна, 17 серпня 1959 року

Біля самого синього моря. На Каспії. Крайній справа Іван Бик

Іван Бик (праворуч) після прийняття присяги, в/ч 39253 - “А”, Азербайджанська РСР, серпень 1959 року

Іван Бик на стрільбищі,
серпень 1959 року

Солдати. Крайній справа Бик Анатолій Тихонович

Солдати. Крайній зліва Бик Олександр Тихонович.
1 вересня 1960 року

Брат Івана – Бик Андрій Сергійович.
Дебрецен. Угорщина. 28 грудня 1968 року

ХІХ

   Потяг мчав у Донбас. У валізі лежала книга Катаріни Сусанни Прічард «Крылатые семена». Її вручили Іванові після закінчення школи. Немов крилата насінина летів у вир нового, небаченого світу. Перш за все кинувся у вічі бурхливий темп життя, здобрений запахом вугілля і металу.
   Зруйновані війною станційні будівлі, обгорілі остови вагонів, покручені рейки – така картина постала на перегоні Пологи – Чапаєвка – Царе-Костянтинівка – Розівка – Волноваха – Сталіно. Від вокзалу до центру міста їхав трамваєм, який ходив тоді по центральній вулиці Артема (так звана перша лінія). Безногий матрос грав на баяні «Раскинулось море широко» і просив подати нещасному каліці.
   Перший корпус індустріального інституту знаходився, як і зараз, неподалік прохідної металургійного заводу. Приймальна комісія працювала на першому поверсі праворуч. Заяву про вступ на металургійний факультет зареєстрували під номером 2225. Одержав направлення до гуртожитку ДПС №2 (дом приезжих студентов) .
   В одній кімнаті з ним поселились двоє футболістів із Краснодара, Анатолій Кігель із Вінниці і Геннадій Ігнатьєв із Горького. Незабутнє враження на хлопців справили його пісні. Волзька пісня на Україні зазвучала на повну силу.
   Та лише Іванові – одному із п’ятьох, усміхнулася доля. З профілюючих дисциплін – фізики, хімії, і математики набрав тринадцять балів із п’ятнадцяти. Алгебра з тригонометрією була його коронним номером. Навіть викладач, який приймав екзамени в іншому кінці великої кімнати, вийшов слідом і поцікавився, яку школу він закінчив.
– З такою підготовкою можна було йти на фізико-мате-матичний факультет, похвалив він і додав, що неодмінно буде зарахований на навчання.
   Російський твір писав на тему «Быт и нравы города Калинова » за п’єсою Островського М.О. «Гроза». Епіграфом обрав слова: «Дикие нравы, сударь, в нашем городе». Наступного дня на загальний огляд були вивішені «крылатые фразы сочинителей». Дуже потішалися абітурієнти над творчістю деяких своїх товаришів. Перше місце зайняв вислів «собака выла нечеловеческим голосом».
   До останнього змагався з екзаменаторами і Геннадій. Всі екзамени здав задовільно. Іван залишив другові адресу, оскіль ки їхати додому йому було далеко – понад тисячу кілометрів, і він став чекати рішення приймальної комісії. Попросив повідомити про результати.
   Був лагідний сонячний день, які бувають в запорізьких степах наприкінці серпня. Удвох з мамою копали картоплю, і все навкруги купалось у теплі і злагоді. Дві рідні душі радувались мирові і спокою, який витав навкруги. Це була та природна стихія, якій молились діди і прадіди, що обробляли і захищали рідну землю. Божа благодать витала над матір’ю та сином.
   Дивляться, до них прямує стежкою від подвір’я поштарка і вручає конверт. Розкрив і прочитав: «Іван, ти геній. Тебе зараховано до інституту. А я, нажаль, не пройшов. Вітаю тебе. До побачення», – написав Геннадій. Пізніше прийшло офіційне повідомлення про зарахування на навчання.
Згадуючи Геннадія, думав: «Він міг з успіхом навчатись в інституті і повторити, якщо не перевершити, Анатолія Солов’яненка.
   – Це брак в нашій роботі, – говорив завідуючий кафедрою інженерної геометрії доцент Болдирєв про Солов’яненка, який працював після закінчення інституту асистентом.
   Високий, довгов’язий, з папкою під пахвою пробігав він коридором.
Вечори художньої самодіяльності з участю майбутнього народного артиста СРСР залишили незабутнє враження.
   Донецьк завжди вражав уяву. Гігант в степу завжди день і ніч гудів. Іван відчув його таємничу суть ще в 16 років в місті Красний Луч.
   – Хлопці, послухайте, земля гуде, – здивовано вигукнув менший брат Толя.
   Припавши до грудей Донбасу, підлітки-степовики зачаровано вслухалися в музику Донецьких надр.
   Незвідані шляхи Господні. Тепер навчався в самому серці Донбасу. В перший день занять, йдучи вулицею Артема, познайомився з Віктором Середою. Він приїхав теж з степового краю – села Благовіщенка Куйбишевського району Запорізької області. Саме там бере початок Гайчур, що протікає через Гуляйполе. Більше того, з’ясувалося, що батько Віктора закінчив Гуляйпільський учительський інститут у 1941 році. Це був перший і останній випуск. Потім став директором школи, яку Віктор закінчив з срібною медаллю.
   Доля влаштувала останнє побачення з Віктором і його дружиною на станції Царе-Костянтинівка 31 липня 1960 року. Іван їхав на роботу за місцем призначення до Луганська. На зупинці вийшов з вагона розім’ятися і тут побачив молоду сім’ю, яку проводжали в Темір-Тау. На станції Ясинувата шляхи друзів розійшлися.
   Ця подія трапилася п’ять років тому. А зараз, на початку першого навчального року направили студентів на збирання врожаю в Старобешівський район. Іван і його однокашники Віктор Паляничко, В’ячеслав Макінцев жили у літніх господарів з грамофоном, схожих на старосвітських поміщиків Гоголя М.В. Гостинна господиня досхочу частувала хлопців борщем з курятиною, овочами, фруктами, які щедро виділяв колгосп.
   Багато води спливло відтоді. Назавжди залишилася в пам’яті та осінь, яка познайомила і згуртувала їх. Працювали і відпочивали дружно і весело. Жартували, видаючи свого опецькуватого і незграбного товариша за силача. Слава Макінцев пропонунав місцевим підліткам:
   – Станьте вряд, Юра однією лівою вас всіх повалить на землю.
   Хлопчаки з острахом дивились на кремезну постать парубка.
   Того року вродили гарні кавуни. То ж від душі ласували ними. Проте й працювали добросовісно. Збирали овочі, кукурудзу, закладали силос на зиму. Вечорами влаштовували танці перед сільським клубом.
   Дехто читав книжки, грали в кінга. Одного разу навіть сталася надзвичайна пригода. Володя Піховкін обгорнув газетою електричну лампочку – не хотів тривожити товаришів, які відпочивали. Раптом хтось прокинувся від їдкого диму: тліла газета. Але сам винуватець цього не помічав, так захопився сюжетом. Ще трохи, і могла загорітися електромережа. Пожежі вдалося запобігти.
   Напередодні жовтневих свят студентів поклали на дно вантажного автомобіля, встелене соломою. Зверху також накрили соломою і відвезли в Сталіно. Розпочалися заняття. В один з днів з настанням зими гуртожитком пронісся клич: хлопці, в універмаг привезли фуфайки. Для багатьох це був порятунок від холодів. Всі були дітьми одного соціального стану, одних достатків.
   Одного разу стався конфлікт, який до цього тлів, але не розгорявся.
   Слава Макінцев, вертлявий астраханський татарин, постійно і зухвало паплюжив українську мову, глузуючи над хлопцями з навколишніх районів. Всі ввічливо й сором’язливо терпіли таке нахабство.
   – Чим тобі не подобається наша мова? – запитав Іван.
   Той кинувся з кулаками. Намагався ввійти в клінч. Довелося зупинити нападника ударом з лівої, не підпускаючи його, нижчого зростом, на близьку дистанцію. Їх розборонили друзі. Зухвалець охолонув. З тих пір між українцем і татарином встановились ділові стосунки.
   Вцілому діти різних народів, які приїхали в Україну здобувати освіту, жили дружно, відкрито, за законами честі. Макінцева через багато років спіткала лиха доля. В Темір-Тау йому зламали хребет його єдиновірці. Цей жорстокий звичай вбивати, не проливаючи крові, панує серед них з часів Чингіз-Хана.
   Навчались успішно, за деякими виключеннями. Із 30 чоловік 28 одержували стипендію. Щоб могли прожити двоє невдах, кожен здавав десять карбованців. Стипендію майбутні металурги одержували достойну.
   Викладачі математики Гефен і фізик Рузін за рівнем підготовки були шкільними вчителями. Лекції з теоретичної механіки в строго класичному стилі читав Стифєєв. Академічним стилем викладання органічної хімії вирізнявся доцент Ожерельєв. Віктору Аносову, майбутньому кандидатові технічних наук, одного разу жартома знизив оцінку лише за те, що він однофамілець видатного металурга і мусить тримати планку високо. Представником старшої когорти професорів «з колишніх» був Брайнін – завжди в чорному костюмі з бабочкою, який читав лекції з металознавства. Доцент Болдирєв, закінчуючи лекцію, завжди цікавився, чи є запитання. Аудиторія, як правило, мовчала. На це він відповідав: «Якщо немає запитань, це означає, що або все зрозуміло, або нічого не зрозуміло». Всі любили професора Попенченка. Це ж треба було так викладати найстрашнішу для студентів дисципліну
– опір матеріалів, щоб зацікавити студентів. Наприклад, розповідає про розрахунок конструкції котла, супроводжуючи це карколомними формулами. Коли бачить, що слухачі втомилися і не сприймають матеріал, наводить приклад із заводської практики. В аудиторії чутно, як кажуть, навіть якщо муха пролетить. Особливо коли йшлося про те, коли через прорахунки в конструкції або порушення під час експлуатації траплялися аварії. В цьому разі, забувши про втому, слухали розрахунки, які й були темою лекції. Іван здав екзамен з опору матеріалів на відмінно, і викладач похвалив його при тих, хто чекав своєї черги.
   На відмінно встигав з політичної економії, яку викладала доцент Прокоф’єва. Проте підсумковою оцінкою стала четвірка. Трапилась така колізія. Того ранку, кожен, хто жив у гуртожитку, сподівався на інших, що вони підуть здавати екзамен першими. Тому не пішов ніхто. Вийшло по Карлу Марксу: верхи в усьому, що стосується часткового, покладаються на низи, а низи в усьому, що стосується загального, покладаються на верхи, чим вводять
один одного в оману. Іншими словами, викладачі сподівались на дисципліновану явку студентів, а ті сподівались, що вони високо оцінять їхні знання. Звісно, після того, коли вони виспляться.
   І тут коридором прокотилася звістка: Прокоф’єва метає громи і блискавки. Перелякані, всі біжать в інститут, але ніхто не ризикує заходити першим. Іван наважився. Відповів добре. Не схильна ставити «відмінно», викладач шукала привід знизити оцінку. Це було видно по її очах.
   – Какая цель введения НЭПа? – вирішила загнати студента в глухий кут.
   – Відновлення економічної активності населення з метою відбудови розореної громадянською війною Росії (на час проголошення НЕПу Радянського Союзу не було).
   – Нет. Цель НЭПа – построение социализма в СССР, – безапеляційно заявила вона і поставила четвірку.
   Дивно, адже й доцентам не гріх було знати, що до перемоги проголошеного Сталіним Й.В. соціалізму країна йшла ще майже два десятиліття, а НЕП він взагалі відмінив як тимчасове явище.
   Політична економія стала визначальною в науково-педагогічній і суспільно-економічній діяльності. Докторську дисертацію захистив з рахунком 9:2 по спеціальності 08.00.26 – Економіка, планування і організація управління науково-технічним прогресом. Ця пам’ятна подія сталася 11 грудня 1989 року в Донецьку в Інституті економіки промисловості АН УРСР. Директором тоді був видатний вчений, академік Чумаченко М.Г. Офіційні опоненти доктори економічних наук, професори Кушлін В.І. (Москва), Канигін Ю.М. (Київ), Гафт Л.Ш. (Донецьк). Провідна організація – Ленінградський державний університет. В день захисту сталося диво: Донецьк сяяв в сонячних променях, як кришталева ваза, переливаючись всіма барвами веселки. Вкрай рідкісне явище в наших Приазовських степах.
   До цих пір легендою оповиті імена професорів ведучих дисциплін Сорокіна В.О., Казанцева Є.І., Стрільця М.М., Сапіро С.С. Вони залишили в серцях своїх вихованців незабутні почуття добра, честі, торжества знань. Профілюючі дисципліни викладали з віртуозною майстерністю, доведеною до мистецького рівня.
   Проте не одним лише навчанням жили студенти. В години дозвілля займалися спортом, відвідували кінотеатри, рідше театр опери і балету, філармонію. Зокрема, Іван з Геннадієм Михайловим, Віктором Середою, Віктором Паляничком відвідували секцію спортивної гімнастики, виконали норматив другого спортивного розряду. Причому, це відбулося на змаганнях в присутності уболівальників із числа однокурсників. Коли траплялися морозні
зими, Іван, Геннадій, Льоша Малишев ходили кататись на ковзанах на ставок, через який веде міст до стадіону.
   Влітку відвідували футбольні матчі. Спостерігали за ними з терикону, який здіймався над стадіоном. Незабутнє враження справив матч «Шахтар» (Донецьк) – Торпедо (Москва). Був ясний сонячний день. Іван з Геннадієм Михайловим спостерігали за розминкою торпедівців. На поле вийшов Едуард Стрєльцов. Неквапливо пробігся, зробив кілька присідань. Коли до нього попав м’яч, зробив спурт і з ходу метрів з тридцяти пробив. М’яч попав в сплетіння стійки й поперечини. Друзі в захваті не повірили своїм очам: ворота захиталися.
   Нарешті прозвучав свисток арбітра, і матч розпочався. Футболісти «Шахтаря» трималися добре, нікому не вдавалося забити гол. На південному сході з’явилася ледь помітна хмарка. Друзі не звернули на неї уваги. Тим часом вона стрімко росла. За лічені хвилини чорна, грізна хмара закрила півнеба. Різкі пориви вітру сколихнули все довкола. Холодні ручаї води хлинули на друзів і потекли вниз з терикону. Ковзаючи по дрібній породі, натикаючись на камені, посунулись вниз. Розігралась гроза, буря ламала дерева. Вболівальники покинули трибуни стадіону і, ховаючись від шквального вітру, збилися біля стін стадіону. Ті, хто останніми залишали трибуни, повідомили, що торпедівцям вдалося проштовхнути м’яч у ворота «Шахтаря». Промоклі до нитки, перемерзлі йшли вулицею Артема. Подекуди валялись потрощені дерева, зірвані вивіски, перевернуті телефонні будки і газетні вітрини тощо. Віктор Паляничко знайшов і презентував Іванові наручний годинник, циферблат якого в темноті світився.
   Не дивлячись на те, що Геннадій навчався по спеціальності «Обробка металів тиском», обох об’єднувало спільне світосприйняття, прагнення до пізнання. Геннадій був вихованим, скромним і відданим другом. Гарно грав у шахи. Вони не пропускали жодної шахової новинки. Купували журнали FIDE в кіоску на першому поверсі обкому партії, не пропускали жодної книжкової новинки з шахів. Збереглися тексти зіграних друзями партій. Іван захоплювався феноменальною пам’яттю друга. Він ніколи не вів конспектів, не готувався спеціально до екзаменів. Зате уважно слухав лекції, що давало йому змогу цілісного концептуального сприйняття кожної теми.
   Під час практики на заводі з Геною трапився нещасний випадок: бризки розплавленого шлаку попали йому в черевик і він отримав важкий опік. Через це змушений був взяти академічну відпустку. Їхні шляхи розійшлися. Слова Пушкіна О.С. «мой верный друг, мой друг бесценный» донині звучать в Івановій пам’яті.
   Особливий вплив на друзів справила і поєднала їх любов до боксу інтелектів, як називають шахи. Не дарма їх вважають також симбіозом науки, мистецтва і спорту. Принадний світ дивовижної гри прищеплював потяг до прекрасного світу гармонії і досконалості. Шахи стали своєрідною моделлю суспільного розвитку в умовах змагальності. Мабуть тому ними захоплювались видатні воєначальники і дипломати, державні діячі, вчені.
   Над друзями витав дух видатних чемпіонів Альохіна О.О. і Капабланки Х.–Р., які у фантастичному двобої 1927 року в Буенос-Айресі (свіжий вітер в перекладі з португальської) створили безсмертні шедеври великого мистецтва. Свіжий вітер шахових баталій будив мрії про майбутнє, кликав до змагальності в океані життєвих бур. Умови поєдинку двоїх геніїв були неймовірно жорсткі: чемпіоном світу ставав той, хто в безлімітному матчі першим здобуде шість перемог. При рахунку результативних партій 5:5 корона залишалась за діючим чемпіоном. При рахунку 4:5 Капабланка допустив прикру помилку і програв з рахунком 4:6 при 25 нічиїх. Альохін носив звання чемпіона світу 16 років 3 місяці 25 днів і помер в Португалії непереможеним. Фантастичною стала шоста партія
яку він виграв чорними 30-тим ходом.
   Навіть через багато років не забуті змагання з Миколою Хлапоніним. Один раз в семестр Іван грав з ним матч із 10-12 партій. Незворушно наспівуючи «в ата-а-ку двинулись войска-а-а», він знаходив вихід в складних позиціях, хоч теорією не цікавився. Працюючи в Києві, Іван побував у нього в гостях, познайомився з його дружиною Людмилою. Як правило, в готелі «Київ», що знаходиться на вулиці Університетській, друзі кожного разу зустрічалися за шаховою дошкою, цікавились долею однокурсників. Востаннє зіграли по телефону в січні 2013 року. Іван виграв у 25 ходів.
   Шахи завжди були їхнім супутником по життю. Ще відтоді, як Іван брав участь у першості міського шахового клубу з блискавичної гри. Проводились ці турніри, як правило, щороку наприкінці квітня. В них змагались лише 12 чоловік за круговою системою. Серед учасників – чемпіони міста і області, зокрема майстер спорту Юрій Коц, кандидати у майстри спорту Апполінарій Гаєвський, Володимир Атаманов, а також Сергій Левицький, Олександр Павлов, Василь Сучко, брати Ковальови, Водяницький, директор клубу Пархоменко. У 1959 році в передостанньому турі Коц програв Павлову, і перед ним виникла загроза вперше за останні роки посісти друге місце, оскільки мав на очко менше. Граючи в останньому турі чорними з Павловим, який розіграв північний гамбіт, Іван на дев’ятому ході зрівняв позицію, а потім і виграв. Таким чином втрутився в розподіл першого і другого місць: додаткову партію з Павловим виграв майстер. Іван, у якого був третій розряд, зайняв п’яте місце, перемігши також третього призера Гаєвського.
Ввечері 31 грудня 1956 року друзі сиділи за столом в гуртожитку і грали в шахи. За п’ять хвилин до Нового року виступив Голова Президії Верховної Ради СРСР Ворошилов К.Є. Прослухавши виступ, пішли до 3-го корпусу інституту, який знаходився в студмістечку на протилежному боці вулиці Артема. В вестибюлі музика, танці. Стояли і спостерігали за танцюючими парами. Раптом оголошують «білий танець». З протилежного боку вестибюлю в їхній бік прямує дівчина в розкішному платі. Підходить до Івана і запрошує на танець. Це була Зіна з хіміко-технологічного факультету. Симпатична дівчина з веснянками, добрим, лагідним характером.
   Після танцю провів її на місце і подякував. Більше вони не зустрічались. Але цей вечір мав своє продовження навесні 1960 року. Грали одного разу в шахи. І тут Микола Хлапонін говорить:
   – Іван, Зінка в тебе втріскалася.
   Зрозумів, Микола повів розмову неспроста. Дотепер згадує симпатичну Зіну, яку навіть не здогадався провести додому. Село!
   Неодноразово підробляли на базах, розвантажуючи картоплю тощо. «Менеджерами» були брати Фішмани – Міша і Яша, які домовлялися з шахраями-роботодавцями. Як правило, вони розробляли «сценарій», згідно з яким діяли.
   – Коли побачите, що ми ведемо перемовини, уважно слідкуйте за жестикуляцією, – говорив старший Яша, приземкуватий і коротконогий. – Якщо плата нас не задовольнятиме і ми будемо демонстративно відмахуватись, ви теж робіть вигляд, що потихеньку повертаєтесь і покидаєте територію бази.
   Красень Міша, стрункий брюнет, завжди усміхнений, неначе зачарований, не відводив очей від розумного брата. Єврейський спектакль розігрувався за всіма законами жанру.
   «Завбази» намагається умовити братів. Яша заперечливо розмахує руками. Міша загадково посміхається. Хлопці, спостерігаючи за сюжетом, піднімаються, демонструючи намір покинути перемовини. «Завбази» хапає Яшу за руки і здається. Угоду укладено. Хлопці приступають до роботи. А «брати-розбійники», як жартома їх називали, нагороджуються «імунітетом » від роботи. На те вони й рибалки, щоб не ловити рибу (Фіш-ман – рибалка). Ночами снилося Іванові, як на вила наколюється картопля і заважає накладати її в корзини. Цей кошмар на давав можливості заснути.
   В ніч під новий 1958 рік разом з Іваном Шестопаловим, Віктором Паляничком, Вовою Піховкіним, В’ячеславом Макінцевим підрядилися розвантажувати пульмани з лісом. Обмерзлі льодом колоди важко піднімати й скочувати вниз. Два місяці пролежав в студентській лікарні, а коли у травні її поставили на ремонт, – поїхав у Гуляйполе. Не зданою лишилася весняна екзаменаційна сесія за третій курс. Та це мало турбувало.
   Те літо винагородило його за всі прикрощі любов’ю дівчини, яка стала окрасою всього життя. Забув, що потрібно їхати в Сталіно на заняття. А коли поїхав, жив однією нею, з ім’ям Ліди засинав і прокидався. Граючись, здав екзамени, зайнявся нау ковою роботою на кафедрі металургії сталі. Звуть першу любов Ліда Терещенко. Її ім’я звучить, як музика.

Читати далі