ХХІІІ

   Вони зустрілись духмяним теплим літом в Гуляйполі. З першого погляду його привабили дивні очі волошкові, струнка постава вчорашньої школярки. Русяву тендітну дівчину звали Ліда. Народилася вона в полянських краях над Соботом, що несе свої води у звивисту Рось.
   На мальовничих горах по обидва боки річки розкинулось давньоруське село Малополовецьке. Виникло воно на порубіжжі Київської Русі і половецького степу півтори тисячі років тому. Ще й зараз лемеші плугів виорюють з чорної, як воронове крило, землі наконечники руських списів і половецьких стріл, іржаві леза кованих мечів, підкови і вудила. Колись стояли тут сторожові вежі захисників древнього Києва.

                                    Іван Бик.                                                                                                             Лідія Терещенко.             
                   Гуляйполе. 14 липня 1958 року                                                                      Гуляйполе. 14 липня 1958 року             

   На початку двадцятого століття не здогадувався кучерявий красень Іван Терещенко, що віщує йому майбутнє.
   Дружина Василина народила йому дев’ятьох дітей – трьох хлопчиків і шістьох дівчаток. Та зоря оманливого щастя закотилася й згасла під зловісним подихом трьох російських революцій, першої світової і громадянської війн. Ще у підлітковому віці померли двоє синів. У 1920 році не стало дружини. На руках у батька залишилося семеро дітей, з них троє неповнолітніх.
  Через рік, під час НЕПу, до двору ввірвалися п’яні комсомольці – вигодуванці гаркавого кремлівського чудовиська. Грабіжники вимагали горілки, хліба, сала. Не зглянулися над малечею і вбили батька. Найменшій, Ганнусі, на той час виповнилося чотири роки. Запам’ятала донечка, як запеклася кров в його кучерях. Маленькою батько брав її на воза, садовив на коліна і вони їхали в поле. Дівчинка вірила, що щасливішої за неї немає у цілім світі. Через усе життя пронесла згадку про лагідні руки і ні з чим незрівнянні прояви батьківської ласки.
   Село стогнало від визисків більшовицької влади. Свого апогею знущання досягли під час колективізації. Штучний голодомор 1932-1933 років зібрав нечувану данину. Молодими померли сестри Оксана і Варвара. Старші Марта і Настя ще за життя батька вийшли заміж. В батьківській хаті на Димидівці біля озера залишилися Катерина, Трохим і Ганнуся.
З ранку до вечора трудились в колгоспі «Перемога». Трохим був здібний до техніки й самотужки освоїв професію механізатора. Згодом очолив тракторну бригаду.
   Ганна вдалася вродою і працелюбністю в батька, розцвіла, як маків цвіт. Закохався в неї веселий, меткий до роботи Антон Терещенко. Пів села носило це прізвище. Менш ніж за два роки перед війною вони побралися. Народилася у них гарненька білявка Лідочка. Та не виповнилося дівчинці й року, як нагрянула війна. Вже у вересні докотилася вона до їхнього села.
   Два роки лихоліття запам’яталися Ліді в основному з маминих слів. Червоні частини відступали з боями. Село накрила зловісна тиша. Ганна з дитиною вирішила піти до сестри Катерини. Враз з боку Фастова на дорозі з’явилися німецькі танки. Миттю кинулась під міст. Ліда запам’ятала, як зверху їм на голови сипалась земля. Їй було навіть цікаво, вона не могла збагнути, що відбувається. Після того як настала тиша, пішли до тітки. Вона з дітьми переховувалася в льоху.
   Коли наступного дня повернулися додому, з’ясувалось: в хаті хтось хазяйнував. Незнайомці забрали подушку і одіяло, взамін залишили торбинку з цукром. Сусіди говорили, що то були партизани.
   Німці, немов господарі, розмістилися по хатах. Рядові німецькі солдати попереджали селян, щоб не спілкувалися з есесівцями – одягненими в чорні мундири із свастикою на рукавах. Один солдат частував Ліду шоколадом, показував сигнальний ліхтарик, який світив різними кольорами. З його допомогою вона бавилася, вмикаючи ліхтарик. Солдат говорив Ганні, що у нього в Німеччині залишились паралізована дружина і двоє дітей – старший хлопчик і така ж як Ліда маленька дочка, яких він, напевно, вже ніколи не побачить.
   Запам’ятала Ліда, як у діда Сергія Коваля розігралась кумедна сценка. Німці сиділи за столом, обідали. Один з них звернувся до діда, вимагаючи принести щось кругле. Той ніяк не міг второпати, що від нього хочуть. Спочатку приніс буряк – німець замахав руками, мов – не те. Приніс огірок – знов не те. Німець показує щось подібне до дудочки, навіть подудів кілька разів. Тут діда надоумило: швидко побіг і приніс трубку від самогонного апарата. Німцеві увірвався терпець і він жбурнув нею у діда. Дід кинувся навтьоки і сховався в клуні. З’ясувалося, чужинцеві захотілося зеленої цибулі, яка росла неподалік на грядці.
   Окупанти не помишляли розганяти колгоспи, відновили роботу цукрового заводу. Як сніг на голову з’явилися поліцаї. Одіозною фігурою був староста Іван Зубенко. Його дружину навіть по війні односельці називали «Ганютка-старостиха», а дочку-школярку «Маня-старостиха». Втік він з відступаючими німцями, та так і згинув. Син Андрій після війни теж від сорому назавжди пішов із села.
   Особливо злодійствував Петро Мазилюк, красень-парубок. Одного разу під час збирання буряків він наглядав за роботою селян. Став кричати на одну з дівчат. Вона почала соромити його, звертаючись по імені. Він осатанів:
   – Який я тобі Петро, я пан Петро Тимофійович, – кричав він, хапаючись за кобуру. Навіть німці сміялись з такої запопадливості.
   Зовсім по-іншому вів себе Микола Шпак, якого всупереч його волі примусили стати поліцаєм. Після війни люди заступилися за нього, він був виправданий.
   Мазилюк зник разом з окупантами. Коли війна скінчилася, сусіди бачили, як ночами чорна тінь блукала подвір’ям. Подейкували, що то Петрова занапащена душа навідувалась до своєї оселі. Лідина двоюрідна сестра Катя гляділа дочку Петрової сестри Віри після війни. Родину Мазилюків до війни знали як заможну і роботящу. На честь брата Віра назвала свого сина Петром.
   Багато юнаків і дівчат було вивезено на каторжні роботи до Німеччини. Поліцаї, неначе гончі пси, полювали на односельців. Сусідка Явдоха Ковалиха попросила Ганну сховати племінника Сашка від відправки на чужину.
   – Німці й поліцаї знають, що в тебе одна лиш маленька дитина. Вони не стануть розшукувати в тебе нікого.
   Ризикуючи своїм життям і життям маленької донечки, Ганна переховувала Сашка – онука діда Коваля. Після війни юнак навчався в Києві, став завідуючим паспортним столом.
   У 1956 році Ганна Іванівна завітала у Великополовецьке. Там випадково зустріла Сашка. Той привітався.
   – Що вас привело сюди?
   – Ліді потрібен паспорт.
   Він записав особисті дані, попросив зайти через три дні, і не лише виконав обіцянку, але й купив хліба своїй рятівниці.
   По дорозі зайшла до брата Трохима і залишила половину хліба його п’ятьом дітям.
   Ліда часто згадує, як удвох з сестрою Вірою доглядали брата Вітю, перекинули колиску і він упав прямо в пилюку. З переляку втекли і сховались у садку. Братик голосно плакав, розмазуючи
по обличчю сльози, змішані з пилюкою. На крик вибігла дядина Катерина й стала картати необачних няньок. Часто, сміючись, згадували сестри разом з братом цю пригоду.
   Чоловік Ганни – Лідин батько Антон Васильович Терещенко загинув в найбільшій танковій битві Другої світової війни під Прохорівкою на Курській дузі. Його кров пролилась в жертовну чашу перемоги. Настав крутий перелом в ході війни. Радянсько-німецький фронт покотився на захід. Восени 1943 року війна неначе плугом вдруге пройшла по землі Київщини.
   Жорстокі бої між Фастовом і Білою Церквою точилися з перемінним успіхом. По селу і його околицях з обох боків била артилерія. Коли кононада вщухла, Ганна з Катериною вибрались з погреба і вийшли на подвір’я. Навкруги, неначе снопи, лежали вбиті німецькі солдати й червоноармійці. Неподалік молоденький німецький солдат стогнав і благально дивився в очі, промовляючи:
   – Haus, haus (Додому, додому)…
   Жінки нічим не могли зарадити: в нього була розірвана черевна порожнина. Стікаючи кров’ю, на їхніх очах він помер. Жінки поховали його тут же, в садку.
   На околиці стояла поспіхом покинута німцями колона автомобілів, завантажених продовольством, саперним реманентом, форменим солдатським обмундируванням, взуттям, дитячим одягом і навіть маленькими шкарпетками, галетним печивом, шоколадом, сигаретами, консервами. Люди кинулись хапати що попаде під руку. Ганна нічого не взяла.
   Невдовзі німці пішли в наступ і знов повернулися в село. Побачивши розграбовану автоколону, ходили по хатах в пошуках зниклого майна. Якщо знаходили, тут же розстрілювали всю сім’ю. Ввірвались до Терещенків. Довго нишпорили по хаті, німець навіть підняв Ліду і порпався в колисці. Дитина заплакала. Нічого не знайшовши, пішли.
   Під час боїв радянський снаряд влучив у хату, застряв на горищі, але не вибухнув. Згодом, коли червоні ввійшли в село, його дістали.

* * *

                                                                                                                                                                                Пора безправ’я, здирства
                                                                                                                                                                                і розбою, –
                                                                                                                                                                                Народ мовчить,
                                                                                                                                                                                як грім перед грозою.
                                                                                                                                                                                                                 М. Луків

 Радянська влада знов повернулася. В Малополовецькім її представляли голова сільради Іван Кобенко (по вуличному Коба), дільничний міліціонер Валентин Дмитрович, голова колгоспу Тодось Чарупа, парторг Омелько Корнієнко. Цей «чотирикутник» уособлював собою все лихе, злодійкувате, нелюдське.
   Була холодна повоєнна зима, люди бідували. Особливо сутужно доводилось солдатським вдовам. Разом з усіма бідували Ганна з Лідою. Одного дня все село прокинулось від страшної звістки. В полі біля стодоли випадково знайшли тіло замерзлої вдови Катерини Маринич з вірьовкою на шиї. Даремно чекали на матір трійко малих дітей: Галя, Стасик і Шура.
   Вже згодом з’ясувалось, що Катерина разом з сусідкою Яриною вночі пішли в поле, щоб набрати соломи і протопити оселю. По глибокому снігу добралися до стодоли. Тут їх і помітили «стражі» колгоспного добра.

6-й клас Малополовецької СШ Фастівського району. Справа наліво, 3-й ряд, третя – вчителька географії Науменко Л. А., четверта – вчителька російської мови і літератури Ямкова М. Г., сьома – Ліда Терещенко, 1953 рік

   – Жени швидше, – осатаніло кричав Коба на їздового Хведька. Коні стрімко мчали сани. Ярина була здоровіша і встигла добігти до рятівного різнолісся. Катерина знесилено впала в кучугуру. Голова разом з дільничним і Хведьком накинули на шию жінці мотузку, з якою вона прийшла по солому, потягли її до стодоли і кинули там. Тіло замело снігом. Ярину залякали і вона нічого не розповіла слідчим, які приїхали з райцентру. Сиріт віддали до дитбудинку. Відчуваючи безкарність, владні злодії ще лютіше збиткувалися над людьми.
   Зранку до вечора примножували колгоспники добро, яке формально було власністю колективу, а фактично ним безроздільно володіли місцева воровська «еліта». На трудодень видавали 200-300 грамів посліду або суржику, який залишався в коморі після того як зерно вивезли на елеватор в рахунок держзаготівель. 
   Коли цукрові буряки вбиралися в листочки, школярів знімали з уроків і посилали в поле на збирання довгоносиків. Ліда Терещенко з численними двоюрідними братами і сестрами намагалась
зібрати якомога більше шкідників.
   – Старайтеся, діти, – заохочував бригадир Пилип Вернигора. За двох спійманих довгоносиків платили дітям одну копійку. За півлітрову пляшку довгоносиків, зібраних протягом дня, Ліді вдавалося заробити від 80 копійок до карбованця. Приносила гроші мамі, а та давала їй по 20 копійок, на які можна було купити в шкільному буфеті цукерки-подушечки без обгорток або пряник, або сходити в кіно. Оце й усі дитячі радощі.
   Взимку в промерзлій хаті Терещенків замерзала вода. А в цей час місцева «влада» жирувала, правляча верхівка завозила собі дрова з лісу, вугілля з Фастова, тягла з колгоспної комори хліб, м’ясо, сало, олію. Рядовим колгоспникам, а це були здебільшого вдови, інваліди війни, така розкіш і не снилася.
   Селянам заборонялося навіть збирати в лісі хмиз, щоб протопити хату. Лютували об’їзчики, лісник. Об’їзчик кацап Постніков, завжди п’яний, ганявся навіть за дітьми, якщо вони наближалися до поля, щоб знайти колосок або вже приорану картоплину чи буряк. Гірше панського осавули лютував по селу і його околицях. Пишався, що його, як і «Кобу», звати Іваном Федоровичем.
   Носієм «честі і совісті» на селі був парторг Омелько. Всі бачили, як він возив додому рибу з колгоспного ставу, городину з колективного городу, фрукти з колгоспного саду.
   Вся вулиця сміялась, коли Омелько їхав возом, на якому була накидана солома, а з-під неї щось хрюкало. Омелько несамовито поганяв коня, а коли колесо попадало у вибоїну, хрюкання посилювалось. Свинарки бачили, як парторг того дня поцупив колгоспне поросятко.
   – Омелько самогонку гонить, – вдихаючи дим з запахом оковитої, посміхались односельці. Одного разу сусідка, за чимось заглянувши до Омелькової жінки, лиш переступила поріг, і заклякла. В казані кипіла брага. Омелько порався біля самогонного апарата. А перед плитою навшпиньки сидів дільничний міліціонер, повернувши кашкета козирком назад, і підкладав дровця в пічку. Сусідку з переляку як вітром винесло з хати.
   Не було нічого більш цинічного, як визискування податків. Ще комісія не встигала вийти із сільради «на лови», як у всьому селі зчиняли ґвалт собаки. Прийшла комісія і до вдови Федори, чоловік якої загинув на війні. На холодній печі сидять діти Зіна і Федя.
   – Плати податок, – беруть вдову за горло «комісари».
   – Та чим же я платитиму? Онде діти сидять голі, босі й голодні.Комісія забирає єдину подушку й ряднину.
   – Речі знаходитимуться у сільраді, доки не заплатиш податок.
   Країною правив колишній бойовик «Коба» ⁽¹⁴⁾, який грабував банки та вбивав інкасаторів. Селом правив голова сільради, теж на прізвисько «Коба».
   В гарячу літню пору в селі безлюдно – всі в полі. З’явилась навіть жартівлива частівка:
          У неділю на селі
         Вся вулиця тиха.
         Тільки чути – у садку
         Хропе головиха.
   У неї виправдальний документ: «Звільнена від фізичної праці по «болєзні» з підписом сільського фельдшера і печаткою. Уявляєте,
скільки голових хропіло по всьому Радянському Союзу.
   Як не знущалася злодійська зграя з колгоспників, а розплата настала. Була розкрита банда, яка грабувала й убивала людей в навколишніх селах. З’ясувалось, її очолював дільничний міліціонер. Знаючи, що вища міра соціального захисту невідворотня, він повісився. Отже, один з убивць Катерини Маринич поніс Божу кару.
   Молодим згорів від самогонки другий кат – голова сільради «Коба», залишивши по собі сина-каліку. Третій злодій, поплічник дільничного міліціонера і голови сільради їздовий Хведько, як його зневажливо називали в селі, в нетверезому стані околів у снігу. Тільки після цього подробиці скоєного кілька років тому злочину стали відомі – Ярина заговорила. Боже провидіння не залишило без уваги діяння можновладців.
   Паростки від родового дерева Терещенків проросли далеко за межі Київщини. Нащадки їхні живуть на Житомирщині, Черкащині.
   Онук Івана Терещенка Григорій в 15 років став причіплювачем, а згодом трактористом. Пригадував, як на нього напала зграя хом’яків, чиє гніздо розорав у полі. Вони на ходу вискакували на трактор, стрибали на голову. Ледве відбився. Сила-силенна розвелося їх під час війни.
   У 1955 році поїхав до Казахстану піднімати цілину. Дійсність виявилася далекою від романтики, оспіваної в піснях і кінофільмах. Вже в кінці серпня пішли холодні дощі з мокрим снігом. Вирощена пшениця за таких умов проростала в валках, пріла в кагатах, пливла за водою безмежними степами. В осінньо-зимову негоду механізатори жили в землянках, наметах. Існуюча інфраструктура не давала змоги просушити, зберегти і вивезти зерно. Залізниці, елеватори знаходились за сотні кілометрів від глибинних радгоспів.
   Цілинник, заробивши якісь гроші, ризикував стати жертвою кримінальних злочинців, які посунули на цілину грабувати чесних трударів. Через два роки повернувся додому виснажений, худющий. Зате привіз довідку, згідно з якою отримав на місці зароблений хліб. Якби отримав гроші, то взагалі б не повернувся. Предметом заздрощів став новенький мотоцикл, придбаний на зароблене.
   Але далеко не всі цілинники залишились здоровими і стали заможними.
   Життя пробивало собі дорогу. Діти спинались на ноги. Багато хто подався на пошуки роботи в міста. Правнук Івана Терещенка Валентин поступив на навчання до льотного училища. Після закінчення літав на вертольоті (тепер його модно називати гвинтокрилом). Пишалася онуком Марта Іванівна. Щоб спілкуватися з бабусею, встановив їй телефон. Мріяла вона: ось прилетить Валя, посадить крилату машину посеред двору. Збіжиться все село, всі побачать це диво.
   – Прилети, Валю, в гості, а то сусіди не вірять, що ти льотчик,
   – умовляє онука.
   – Як же я прилечу, бабусю, адже сусіди витопчуть картоплю на городі, – переконував онук.
   Це був вагомий аргумент не лише для неї, а й для всіх родичів і односельців. Більше не довелося бабусі виправдовуватись перед ними.
   Ліду Терещенко доля занесла у Таврійські степи. Одного літа з’явилася в Гуляйполі зграйка дівчат із Запоріжжя. Місцеві хлопці зразу запримітили незнайомок. Першим зачепив їх весельчак і балагур Віктор.
   – А скільки вас тут? Чого це ви одні ходите, давайте знайомитись. У нас тут хлопців багато.
   Несміливо підійшов синьоокий Толя. За ним – біленький Вова. Хлопці звали його «Явір». Ліда подумала, що це його вуличне прізвисько.
   – А вас як звати, – не відставав Віктор.
   Першою відізвалась сором’язлива дівчина, назвавшись Зіною.
   – А в мене дружина Зіна і дітей корзина, – пожартував Віктор.
   Обабіч стояв кремезний хлопець з суворим поглядом – Василь, лідер серед хлопців з Подолянської сотні.
  Веселою зграйкою гуляли квітучим містом на Гайчурі. Під вечір місцева молодь і гості потяглися до танцювального майданчика при заводі «Металіст». Над містом попливла мелодія «Віденського лісу».
   В цей час на канікули приїхав Іван, студент індустріального інституту. Десь на другий чи третій день брат Толя розповів, що познайомився з запоріжанками, які працюють в міжколгоспбуді.
   – Ходімо, познайомлю з дівчатами. Там будуть наші хлопці.
   Стояли теплі червневі дні. Той літній день був напрочуд гарний. Лунали жарти, веселий сміх. Увагу Івана привернула струнка дівчина з волошковими очима. Вії, наче опахала, нагадували пташку, яка от-от злетить у вирій. Поверталися з центру, коли на місто опустилась зоряна ніч. Йдучи поряд, відчував тепло, грацію тендітної фігурки.
   Незчувся, як узяв маленьку дівочу долоньку, боячись здавити її. Таке відчуття пережив в дитинстві, коли взяв до рук маленьке пухнасте пташеня, знайдене в гніздечку під кущиком полину.

Лідія Терещенко на Чернечій горі в Каневі
покладає квіти до пам’ятника Т. Г. Шевченку. 13 жовтня 1981 року

Обоє неначе завмерли, прислухаючись до калатання своїх сердець. Він зупинив її і в очах побачив відблиск далекої зірки. Намагаючись не сполохати, поцілував в трепетні губи.
   Так розпочалося їхнє неповторне літо. Відвідували кінотеатр ім. Червоної Армії, ночами сиділи на лавочці в парку, біля СШ № 1, гуляли стежками Іванового дитинства. Так закохався, що на два тижні після початку занять в інституті затримався вдома.
   По приїзді в Сталіно до пізнього вечора працював на кафедрі металургії сталі над обробкою експерименту по інтенсифікації процесу виплавки сталі в мартенівських печах.
   Тим часом Ліда з подругами виконувала опоряджувальні роботи на комбінаті «Запоріжалюмінбуд». Перед очима
у Івана стояло в будівельних кранах, як у лісі, Запоріжжя, яким побачив його влітку п’ять років тому. Захоплено дивився спектакль «Вишневий сад» А. П. Чехова у відновленому музично-драматичному театрі імені М. Щорса.
   Перед очима стояла усміхнена кохана в червоній косиночці, вся легка, як пушинка, і швидка, як ртуть. Листи летіли з Сталіно спочатку до Гуляйполя, потім до Запоріжжя, далі до Малополовицького, де Ліда відпочивала у мами. Окрилені коханням, обоє, здається, не відчували землі під собою.
   В цей час народився перший вірш, який надрукувала газета «Советский студент». Ця подія стала сенсаційною в житті студентського колективу. Перед початком лекції в актовому залі студенти шурхотіли свіжим номером газети. Івана зустріли схвальними вигуками. Ліричні мотиви були навіяні розлукою з Лідою. Свіжий подих осені, неначе поцілунок коханої, надихнув на романтичне сприйняття дійсності, оптимізм, упевненість в майбутньому. Перше неповторне кохання мов недосяжна зірка сяє все його життя.
   Примхлива доля, яку сам обрав, постійно нагадувала про щасливі дні, наповнені нею. Примара оманливої слави повела світами, нагадуючи про втрачену мрію.
   Рідним для Ліди стало Запоріжжя. Закінчивши курси, оволоділа складною спеціальністю на одному з підприємств військово-промислового комплексу з поетичною назвою «Гама».
   Не згасла згадка про зраджене перше кохання. Та хіба могла залишатись непоміченою дивна дівчина. Впала в око красеню моряку Володі і невдовзі він привів її в оселю дідуся й бабусі. Вони полюбили її, вона відповіла їм добротою своєї душі.
   Всю свою замріяну душу вклала в коханих дітей – Вову і Оксану. Коли діти стали дорослими, нерозтрачене прагнення до пізнання світу повело її за океан.
   Незабутні враження залишилися про життя в США. Як ніхто, Ліда з її чистою волелюбною душею, любов’ю до прекрасного заслужила право на життя у вільній країні за лихоліття поневірянь предків на обездоленій тиранами українській землі. Пропозиції одна привабливіша іншої залишитись за океаном назавжди звабили б будь-кого, але не її. Поклик предків був переконливішим.
   Мабуть доля була єдина, що обох водила світами, шукаючи саму себе. Тепер, як і в юності, йдуть удвох знайомою стежкою понад Гайчуром. В парку виросли молоді дерева. Поміж ними привітно шелестять клени й акації, свідки їхніх побачень. Школа на Гайчурі, як і на Соботі, дзвенить голосами їхньої юності. Чекає нову стара слава, сподіваючись на розум і наснагу онуків.

ХХІV

                                                                                                                                                                     Русичі великія поля черленими
                                                                                                                                                                     щити прегородиша, іщучи собі
                                                                                                                                                                     чти, а князю слави.
                                                                                                                                                                                      Слово о полку Ігоревім

   Як сніг на голову пролунала звістка: Німеччина напала на Радянський Союз. Розпочалась мобілізація. Антон Терещенко, як і тисячі його ровесників, був призваний в армію. Не зводячи очей, дивилася Ганна з малою донечкою на руках на чоловіка. Звучить команда, і стрій мобілізованих рушив колоною з Малополовецького до найближчої залізничної станції Кожанка. Жінки з дітьми йшли обабіч дороги поряд із строєм аж за село, проводжаючи чоловіків, синів і братів на фронт. Антон востаннє повернув голову і побачив дружину і дочку. Вона помахала
чоловікові рукою. Маленька Лідочка, якій ось-ось виповниться один рік, теж махала ручкою батькові. Звідки їм було знати, що бачаться востаннє.
   Крокували дорогою через стиглі поля, на яких колосились налиті зерном пшениці. Перепілки з виводками пташенят перебігали дорогу. Вгорі тріпотів крильцями на одному місці жайвір. Ліворуч здіймався вгору курган Могила-Лядвича. В дитинстві, мандруючи полями, Антон з друзями вдивлявся в далечінь. Намагався збагнути, де кінчається земля. Це одвічне питання завжди цікавило підлітків. Пройшовши половину шляху, обабіч дороги зупинились на короткий привал на березі Кам’янки. Через півгодини старшина підняв новобранців і вони попрямували через міст і далі наліво містечком до вокзалу. Він був заповнений новобранцями з навколишніх районів.
   На цей час, 8 липня 1941 року німці вже прорвали Новоград-Волинський укріпрайон і стрімко пішли на Житомир. Нависла загроза над Києвом. Нове поповнення, до якого попав Антон Терещенко, було направлене в розпорядження Південно-Західного фронту. До весни наступного року фронт стабілізувався. Літо 1942 року стало трагічним для Південного фронту, коли Гітлер вирішив заволодіти Сталінградом і бакинською нафтою. Після Сталінградської битви Німеччина сподівалась  у 1943 році повернути хід подій на Східному фронті на свою користь. Наближались події, які мали вирішальне значення для корінного перелому в ході війни. Мова йшла лише про те, в якому місці німецьке командування планує організувати наступ. Наприкінці весни для ВГК стало зрозуміло – удар буде нанесено проти т. з. Курського виступу.
   Розпочинався місяць липень. Винищувально-протитанковий дивізіон, в якому опинився Антон, зайняв позиції на танконебезпечному напрямі між населеними пунктами Обоянню і Прохорівкою за обводом Курського виступу. «Півтисячі кілометрів відділяє мене від рідного краю, – думав він. – Що діється вдома, що з сім’єю?» Адже минуло вже два роки, як німці захопили Київщину. Його частині дивом вдалося вирватися із оточення, в яке попав Південно-Західний фронт через запізнілу команду відступити.

Схема бойового шляху рядового Терещенка Антона Васильовича.
Дислокація військ Вермахту і Червоної Армії під Прохорівкою.

   П’ятого липня розпочалась грандіозна битва на водорозділі рік Ворскли, Псла, Сейму і Сіверського Донця. На озброєння поступили нові протитанкові рушниці, ефективність яких визнавали навіть німці. Вранці того ж дня радянські війська здійснили артилерійську підготовку. Проте вона не принесла очікуваних результатів. О 3-й годині 25 хвилин німецька авіація розпочала бомбардування радянських позицій. О 4-й годині 30 хвилин противник розпочав артилерійську підготовку. Земля вставала дибом, здавалось, що настав судний день. Після артилерійської підготовки в атаку пішли німецькі танки. Захищені броньовими екранами, вони були менш вразливі. Проте Антонові з напарником вдалося влучити в башту однієї з машин, яка, стріляючи з ходу, вийшла на відстань прицільного вогню. Вона запалала. Першу атаку дивізіон відбив. Ледве оговтались впродовж короткої липневої ночі. На другий день обстановка на правому фланзі Воронезького фронту набула загрозливого характеру. Масованими ударами авіації противнику було завдано значних втрат.
   Через тиждень розпочався новий етап Курської битви – контрнаступ радянських військ. З обох боків в битві брали участь більше 2 млн. чоловік, понад 5 тис. танків, самохідних артилерійських установок (САУ) і штурмових гармат, 14 тис. гармат і мінометів. Битва йшла не на життя, а на смерть. Червона Армія втратила в півтора рази більше людей, в 4 рази більше танків і САУ, в 1,8 раза більше гармат і мінометів. Зате німці втратили в 2,3 раза більше літаків (10, 184-185).
   Було звільнено міста Орел, Бєлгород і Харків. Курська битва, яка тривала з 5 липня до 23 серпня 1943 року, скінчилась. Антон Терещенко загинув під Прохорівкою. Ганна отримала повідомлення про загибель чоловіка після звільнення Київщини. Ліді пішов 4-й рік. 

ХХV

   Кажуть, шляхи Господні – несповідимі. Так і тут: захопився творами Купріна О. І., зокрема оповіданням «Поєдинок». Поручик Ромашов Г. О. був родом із Наровчатського повіту Пензенської губернії. Це не випадково, адже Олександр Іванович також родом звідти.
   Тісний світ. Після війни Кузьма Сорокін з сім’єю приїжджає на Україну. Першого разу вони поселяються в Тарасівці, що на Дніпрі в Дніпропетровській області. Тут їм жилося не так голодно, як в Казахстані. Проте спіткала біда – впала з кручі в ріку корова. Вдруге непосидячі кацапи переселяються в Гуляйполе вже після смерті Сталіна.
   Українську мову і літературу в середній школі № 1 викладала Гура М. М. Оскільки Галя не вміла ні читати, ні писати українською, Марія Михайлівна спочатку не ставила їй оцінок. Подружилась дівчина з однокласником Вадимом Івановим, білявим розумним хлопцем. В класі його звали «вчителем».
   – Якщо згодна, я буду тобі допомагати, – запропонував він.
   – Спасибо, – зашарівшись, відповіла вона.
   Поступово стала встигати все краще. Поставила за мету – стати кращою ученицею. І досягла свого – стала єдиною медалісткою із 150 випускників. Дивно, але з рідної російської мови і літератури їй поставили четвірки.
   Пролунав останній дзвінок, відшумів випускний вечір, і вони поклялись одне одному:
   – Будемо писати листи щодня.
   – Ніколи не розстанемось.
   Він поїхав поступати до Миколаївського кораблебудівного інституту, вона – до Дніпропетровського медичного. Йому сприяв успіх, їй – невдача.
   Перші трудові уроки пройшла на заводі сільгоспмашин в Гуляйполі, а потім на «Запоріжсталі», де в термічному цеху працював брат Іван.
   В наступному році поступила на педіатричний факультет Сталінського медичного інституту. Стала круглою відмінницею. Одного разу її запросив у кіно юнак із Гуляйполя, який теж навчався в цьому інституті. Працюючи в полі причіплювачем, він втратив ногу. Трапився страшний випадок: вночі, зморений, приліг відпочити і заснув. Але не на ріллі, а на стерні. Тут і наїхав на нього трактор.

Іван Бик з дружиною Галиною Сорокіною і дочкою Танею. Луганськ. 1квітня 1962 року

   Після їхнього знайомства знайшлась «перша» і звісно, «найкраща » подруга, яка написала пасквільного листа Вадиму. І – все… Забуті перші поцілунки, гарячі передекзаменаційні вечори, клятви у вічній любові.
   В школі Іван навчався класом вище, але знайомий з ними не був. Під час випадкової зустрічі в дорозі його познайомив з Галею її однокласник Едуард Деркачов. Тоді й дав їй почитати подаровану сестрою Катериною книгу Дж. Томсона «Предвидимое будущее».
   Коли через півроку повернула книгу, запросив її на вечір художньої самодіяльності, який відбувся саме в той день. Перед закінченням інституту вони одружились. Життя розпочиналося з чистого аркуша. Через півтора року отримав від заводу однокімнатну квартиру. На той час дочці Тані виІван Бик з дружиною Галиною Сорокіною і дочкою Танею. Луганськ. 1квітня 1962 року повнилося п’ять місяців. Довелося дружині брати академвідпустку.
Ще рік дитя виховували його батьки. Нарешті вдалося влаштувати дочку в дитсадок, який знаходився у їхньому дворі. Одного разу Таня непомітно для виховательки Антоніни Вікторівни прийшла додому на четвертий поверх. Піднявся страшний тарарам.
   Саме тоді в країні була проведена грошова реформа як привід до неконтрольованої емісії, що знецінила грошову одиницю не менш як на третину. Став одержувати замість однієї тисячі сто карбованців. Аргументація ЗМІ була такою: «Навіщо в кишені тримати стільки паперу? Чим менше банкнот, тим краще».
   Після переїзду до Києва Галя стала лікарем вищої категорії, одинадцять років очолювала гастроентерологічне відділення клінічної лікарні № 22, (нині № 18) після чого до кінця життя присвятила себе трьом онукам. Вадим став адміралом, командуючим Балтійським флотом. 

ХХVІ

    Існує кілька версій щодо походження назви бунтівного міста. Та найголовніша з них, іншими словами, первісна, полягає в тому, що першою сотнею була Подолянська. В середній течії Гайчура вона з’явилася з Гуляй-Поля Новомиргородського повіту Єлизаветградської (2, 487-488) губернії. Ще раніше більшість його мешканців переселилася на береги Великої Висі з-під Миргорода Полтавської губернії. Тому з усіх версій походження назви міста перевагу слід віддати первісній, оскільки предки не були людьми, позбавленими чуття великої родини.
   Вірні своєму звичаю селитися по долинах рік – спочатку Хорола, потім Великої Висі – вони не зрадили своєму одвічному звичаю і на новому місці.
   Нащадки й тут залишилися вірними своїм етнічним кореням, нарікши так школу, розташовану на Гуляй-Польському Подолі. Хоч вигоном, фасадом на який дивилася школа, вибігали не одну сотню кілометрів, та все ж йшли до неї з священним трепетом. Першого вересня 1945 року восьмирічного Ваню батьки віддали до Подолянської початкової школи № 1. Наташа з хвилюванням відвела сина до школи. І хоч за партами сиділо по двоє дітей, друзі сіли втрьох: другим був брат Сашко, а третім їхній товариш по дитячих забавах Коля. Вже потім вчителька залишила братів удвох. Одночасно з їхнього кутка прийшли в школу Коля Москвин, Ваня Плющій, Коля Кошовий, Вітя Плаксін, Вася Сіріньок, Вітя Білай, Вася Яковенко та інші.
   Майже чотири роки їхнім вчителем і директором був гарний математик Вагіс Г. І. З ним і співали, і шкільний сад посадили, і спектакль «Молода гвардія» ставили, і піонерське багаття у вигляді п’ятикутної зірки розпалювали на вигоні перед школою.
   Вчитель ходив з своїми вихованцями в поле, де збирали колоски, виливали ховрашків. Саме навесні у третьому класі трапилася подія, яка примусила хвилюватись весь куток. Одного вихідного дня, десь на початку квітня галасливою зграйкою з відрами йшли виливати ховрашків. Небо було блакитне, сонце по-весняному лагідне. Йшли через західну околицю міста, потім вибалком наліво в напрямку Сахнового ставка. Шукали нори, менші внизу в струмку набирали воду і носили нагору.
   Старші хлопці лили воду в нору. Найбільш сміливі чатували на звірка, який мав з’явитися. Лиш ховрах показувався з нори, його миттєво хапав Василь і кидав об землю. Але траплялося, що з нори вилазила жаба, інколи тушканчик – земляний заєць, як його називали, з довгими задніми ногами і вухами. Їх не чіпали.
   Інколи ледве не наступали на гадюку або вужа, які, відчувши перше весняне тепло, вигрівались на сонці. Добре попрацювавши, а це дозволяло зберегти багато зернових від шкідників та ще й давало змогу заробити якусь копійку на здачі хутра до «Заготсировини», відпочивали. Збирали перекотиполе, інший бур’ян і розпалювали багаття. Пекли взяту з собою картоплю. Коли сонце хилилося до заходу, поверталися додому.
   Наступного дня ще довго на перервах обговорювали події вчорашнього дня, домовлялися пограти в футбол, помандрувати за Биркінів ставок, до старої греблі, де збирали щавель, до скіфських курганів.
   Раптом хтось звернув увагу, що немає Василя Близнюка. Василь був невеликого зросту, присадкуватий, вихватками в свого біснуватого дядька.
   – Куди подівся Василь? – запитували один одного. – З учорашнього дня ніхто його не бачив. Нічого не знав і     Григорій Іванович, який також був з дітьми в степу.
   Поговорили й забули. Минали дні за днями, та Василь не з’являвся. Запитували у тітки Наталки, його матері, але й та нічого не могла сказати.
   – Чорти його не візьмуть, – відмахувалась від цікавих.
Минула весна, спливло літо. Василь як у воду канув. Заінтригований куток погомонів-погомонів, та й притих.
   Аж раптом все з’ясувалось. Настав листопад. Як завжди в наших краях було сухо, земля ще віддавала людям літнє тепло. Іванові батьки тримали корову на два двори з бабою Сірінчихою, що жила на західній околиці, ближче до мосту. Якось веде він корову додому стежкою вздовж дворів. Дивиться, у своєму дворі Василь ладнає санчата. Дивно, він помітив, що в небі з’явилися перші поодинокі сніжинки. Побачивши його, гукнув:
   – Василь, де ти був?
   – До Сталіна по штани їздив, – крикнув той у відповідь.
   Звісно, Іван не міг довго стояти з коровою, повів її додому. В цей час батько порався по господарству. Поділився з ним новиною:
   – Василь об’явився.
   – Де ж він пропадав?
   – Говорить, до Сталіна по штани їздив.
   – Закінчу поратись, піду до його брата Миколи, – сказав батько. – Він йому прикрутить язика, щоб знав, як до Сталіна по штани їздити.
   Наступного ранку запитав у батька:
   – Що тобі розповів Микола?
   – З’ясувалося, Василь після того як відбився від вашого гурту, подався на станцію. Там почепився на товарний потяг і поїхав на Синельникове, а далі – на північ. Спав у ящику з-під вугілля. На зупинках промишляв, чим доведеться.
   – А в Москві до Сталіна він втрапив?
   – З’ясувалося, що Москви він навіть і не бачив. Їхав на північ, поки опинився в Архангельську.
   – А що було далі?
   – В Архангельську працівники органів НКВД затримали Василя, як волоцюгу, і етапували до Гуляйполя.
   Нерозважливий мандрівник не лише не привіз нових штанів, а й зовсім зносив старі, вештаючись по вокзалах, переїжджаючи з місця на місце в ящиках з-під вугілля, в тамбурах або на підніжках вагонів.

Читати далі